Нещодавно у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання «Етнонаціональна політика України: досягнення та перспективи», в яких взяли участь представники національних громадських організацій. Публікуємо роздуми на цю тему президента Всеукраїнського національного культурно-просвітницького товариства «Русское собрание», заслуженого працівника культури України, поета Алли ПОТАПОВОЇ.

Національним товариствам потрібний чиновник, оскільки іншого зв’язку держави та суспільства не існує.

Проте наприкінці 2011 року було ліквідовано Державний комітет у справах національностей України. Перервався прямий зв’язок між багатонаціональними культурами та державною підтримкою. Держкомнац добре знав стан справ на місцях, створив при собі громадську раду, що розглядала кожну окрему пропозицію, все було прозоро і зрозуміло.

Турботу про нацменшини передали Міністерству культури України, виділивши для цього всього п’ять чоловік.

Не мені судити про діяльність Міністерства культури, але що воно буде робити із цією турботою про проблеми національних товариств? Мінкульт може відбити результат — фестивалем, наприклад. Але адже вибірково! А національні товариства — організм, що постійно розвивається, цікавий у своїй діяльності на кожному етапі. Саме цей процес творення й допомагав відображати Держкомнац, підтримуючи не тільки загально показові проекти, а й творчі, авторські, у реальному часі.

Проблема далеко не другорядна й не однозначна. Більше двадцяти відсотків громадян України є представниками інших мовних культур. Вони об’єдналися в кілька сотень громадських організацій. Їх мета — самореалізація у продуктивному співробітництві з державою. Це доводить саме життя, оскільки багато представників України, незалежно від мови, несуть славу Україні, у літературі, мистецтві, спорті, науці. Однак багатобарвність культур займається самореалізацією нерідко самостійно. Якщо, звичайно, знайде таку можливість.

Повинна бути загальнодержавна програма України з етнополітики. Громадські працівники готові допомогти в цьому.

Зараз дуже сучасно звертатися до положень Хартії національних меншин і сумніватися, чи має вона відношення до ВСІХ національностей, що проживають в Україні, посилаючись на неточності перекладу.

Але в Україні є важливий чіткий документ, за яким живуть усі громадяни України, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють, пишуть чи співають.

Це — Конституція України. Давайте в неї заглянемо. Стаття 34 гласить:

 «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір».

Як це робити без підтримки держави? Ну, зібрав, друзям показав, у бібліотеці почитав. А далі? «Русское собрание» — товариство, що об’єднує творчу інтелігенцію України — прозаїків і поетів, композиторів і бардів, артистів, хорові колективи й театральні групи, істориків і літописців. У товаристві — молоді автори й зрілі майстри, професіонали та самодіяльність, ветерани, афганці, чорнобильці... Але всіх їх об’єднує головне — творчість. А творчість вимагає виходу «у люди». Тобто потрібне видання книг, збірників пісень, потрібні творчі звіти, сольні та збірні концерти, обговорення окремих творчих завдань — «круглі столи», конференції, друкований орган, хоча б зрідка — телебачення. Ми живемо в Україні, і наша творчість відображає її життя, має зв’язок з її історією. До речі, багато інших національних товариств працюють за таким само принципом, і недооцінювати їхній внесок у розвиток загальної культури України було б неправильно.

Особливо безперечна, на наш погляд, стаття 53, в якій сказано:

«Громадянам, що належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах...»

Як Міністерство культури забезпечуватиме реалізацію цих статей Конституції?

У національних товариств немає культурного центру, де вони могли б вести свою роботу. Раніше нас приймав у себе Український дім, Київський музей історії Києва.

Перший Президент України Леонід Кравчук свого часу обіцяв нам: «Ми зробимо з Українського дому Лігу націй!» Однак!

Національна громадськість безголоса. У неї немає публічної трибуни. Телеканала немає, телесторінок чи газетних вкладишів у серйозних ЗМІ з теми національних товариств немає, за винятком декількох національних газет, що висвітлюють життя своїх діаспор, за що їм спасибі. Час від часу виходить «Новая литературная газета НЛГ», що її видає «Русское собрание». Її виходу, нехай один раз на рік, але допомагав Держкомнац, а Мінкульт у минулому році не зміг знайти на нашу газету коштів. За підтримки Олександра Попова в Києві вийшов перший і поки що єдиний номер журналу «Русло» (російське слово України), за що спасибі Київській міській владі.

Бізнесом займатися — не маємо права по закону. Якось ми звернулися до деяких бізнесменів із проханням допомогти в публікації добрих моральних, улюблених читачами казок, історій, які потрібні сьогодні як ліки від аморальності і дітям, і державі. Але один з посмішкою відповів: «Ми вам не благодійна організація». Другий покивав головою: «Надсилайте! Казки нам потрібні!», дав свій е-мейл: і... не відповів на наші листи. А у третього усно помічник відповів: «Якщо будемо вам давати — нам не вистачить!» Це, так би мовити, меценатство на сучасному етапі.

Я висловлюю щиру вдячність усім організаторам цих парламентських читань. Можливо, тепер багатонаціональну громадськість України почують депутати? Нам є що дати країні — свій талант у музиці, поезії, прозі, бардівській пісні, філософській думці, кіносценаріях, п’єсах. Та й добре слово про Україну від нас не зайве у світі! Адже вся мовна палітра як української культури, так і іншомовної створює нині потужний різноманітний інтелектуальний пласт, що відображає побудову української держави!

Користуючись нагодою, звертаюся до тих, хто знає мене як дитячого письменника. У плані реалізації нашого проекту «З дітьми в майбутнє» допоможіть побачити світ — в рік Дракона! — моїй культовій казці «Молочний зуб дракона Тішки». Зверталися до Мінкульту, до кіностудій із пропозицією екранізувати казку. Казці кажуть — «Так!», але — грошей немає.

Є дивний парадокс у розвитку всіх цивілізацій світу. Він полягає у тому, що кожна людина окремо хоче бути багатою, а людство загалом — моральним. І прищеплює цю якість своєю політикою громадянам країни — держава.

Нам потрібна дружня рука держави. Можливо, все-таки в особі Державного комітету у справах національностей. Ми не заперечуємо. Він нам подобався.

Нам потрібний мудрий небайдужий чиновник.