Стало правилом, що соціологічні дослідження політичних уподобань громадян в Україні не збігаються з результатами виборів. Світоглядні переконання українців не можуть матеріалізуватися через багато причин. Серед них — узурпація влади, ЗМІ, маніпулювання свідомістю громадян олігархами і їх політичними партіями. Суспільство, в якому половина населення вважає себе прихильниками соціал-демократії, сучасного соціалізму, практично не має на всіх щаблях влади своїх представників. Ось і виходить, що за допомогою різних маніпуляцій, технологій експлуатовані дружно голосують за своїх експлуататорів, новітніх лібералів.
Це при тому, що у прихильників ліберальної ідеї в Україні є підтримка лише 20% населення. Але їм практично належить вся влада в країні, до того ж і так звана опозиція в більшості сповідує ті само цінності, що й влада.
Громадяни, рядові партійці при своєму виборі орієнтуються, як правило, на лідерів цих партій. Зважте, частина політичних партій в Україні навіть не мають своїх програм. Тому «вождистський» тип партій домінує в Україні, що завдає їй непоправної шкоди.
Слабкість і беззубість, бездуховність більшості партій у багатьох випадках визначаються способом їх фінансування. Практично всі впливові партії в країні фінансуються «згори донизу». І якщо ще п’ять-десять років тому головним джерелом фінансування партійної системи були членські внески, то нині ситуація кардинально змінилась. І якщо ліві партії, за традицією, ще якось намагаються збирати внески, шукати підтримку в середнього класу, найманих працівників, то інші від них просто відмовилися. Не раз був свідком розмови регіональних лідерів і «правлячих», і «опозиційних» партій про те, кому і скільки дають з центру на утримання і, особливо, на вибори. На превеликий жаль, якість партійних кадрів на місцевому рівні часто-густо і визначає оце «скільки». З’явилися спеціалісти з командами, які готові підтримати будь-яку політсилу, аби тільки платили. Про наслідки такого підходу свідчить доля колись чисельних СДПУ(о), НДП. Системна криза охопила й інші партії, коли ті почали фінансувати «згори» партійні осередки. Навіть ідеологічно згуртовані утворення сьогодні втрапляють у ту само пастку, що й інші.
Олігархічний тип української держави спотворює її економіку, соціальний і політичний устрій. Про яку демократію, «соборне» управління державою за Іваном Вишенським можна говорити, коли п’ять фінансово-промислових груп тримають у своїх руках 70% вітчизняної економіки. Через свої партії, свою владу, свої телеканали вони нав’язують країні політику, яка відкидає нас на узбіччя соціального прогресу. Погляньте — в Україні лютують морози. Влада, замість того щоб створювати робочі місця, будувати і кредитувати житло, цим прибрати з вулиць безхатченків і безпритульних, натомість ставить намети обігріву. Це добре сьогодні. А що робити після морозів людям? Чи можна далі миритись із безробіттям, найнижчою заробітною платою в Європі, тотальною бідністю, несправедливістю і безкарністю влади? Співвідношення доходів 10% найбагатших і найбідніших в Україні у вісім разів перевищує середньоєвропейські показники.
Партії в усьому світі визнані інструментом впливу громади на політику країни. Але що можуть сказати місцеві партійці, коли їх утримання і благополуччя напряму залежать від Центру. Тож і виходить, що партії діють, як спонсор скаже. А імена всіх спонсорів відомі. Так і живемо.
Більшість європейських країн давно зрозуміли ціну такої партійної залежності. Тому з початку 70-х років минулого століття Німеччина, а потім Франція, Австрія, Швейцарія, Фінляндія, Норвегія внесли зміни в законодавство щодо державного фінансування партій та встановили жорсткий контроль за спонсорськими внесками. Пізніше це зробили США і Канада. В Німеччині щорічно на підтримку політичних партій витрачається близько 1 мільярда євро. Навіть в Росії з 2001 року також з бюджету виділяють кошти тим партіям, які набирають не менше 3% голосів на парламентських та президентських виборах.
Ми не можемо заплющувати очі на те, що діється в Україні. Збіднілі народні маси дедалі більше підштовхують продаватись на виборах, посилено застосовується адмінресурс. Опозиція, особливо ідеологічна, протистояти цьому часто-густо не може. Бо в неї немає за що організувати боротьбу, випустити газету, особливо вийти на телебачення. Тому частина опозиції користується послугами тих же олігархів і є, по суті своїй, кишеньковою.
Україні потрібен потужний ідеологічний рух проти влади олігархії, в які б кольори вона не ховалася. На часі закон «Про фінансово-промислові групи», який би заборонив олігархам скуповувати і використовувати ЗМІ у своїх цілях, здійснювати підкуп політичних партій, дозволив би, врешті-решт, розмежувати бізнес і владу.
Розпочати цей процес потрібно з політичних партій, із внесення змін до ст. 14 Закону «Про політичні партії в Україні» щодо державної підтримки діяльності партій та встановлення кримінальної відповідальності за політичний підкуп партій. Потрібне суспільне телебачення, де б змагалися представники різних ідей, поглядів, світобачень.
Але головна зміна має відбутися в головах, свідомості як політиків, так і всього народу. Ми мусимо зрозуміти, що країна, де мала кількість людей володіє всім, а більшість викинута за орбіту суспільного життя, — це безперспективна і нестабільна країна. Країна без майбутнього. Ми цього не хочемо, правда ж?
Станіслав НІКОЛАЄНКО, голова партії «Об’єднані ліві і селяни».
