Як депутат від народу, я в своїх виступах найчастіше зачіпаю гострі проблеми сьогодення. Водночас завжди намагаюся за частковими явищами виявити фундаментальні тенденції, спілкуюся з визнаними фахівцями і в міру своїх сил та можливостей прагну сприяти просуванню нашої держави в авангард світового прогресу. Останнім часом у мене складається не те щоб глибокий песимізм щодо нашого майбутнього, але неспокій за це майбутнє. Вважаю за необхідне поділитися своєю стурбованістю з широкою громадськістю і винести на її обговорення свої узагальнення щодо перспектив нашої держави.

Світ за розподілом багатства неоднорідний. Як пише світова преса, на земній кулі 20 відсотків багатих отримують 86 відсотків світового ВВП, 20 відсотків найбідніших — 1 відсоток, решті залишається 13. 

Наш Президент якось обіцяв, що Україна вже скоро ввійде в число світових лідерів — а насправді ми скочуємося в число тих, хто може розраховувати на крихту з того єдиного відсотка.

У країнах «золотого мільярда» не лише «буржуї», а й прості наймані працівники живуть заможно. Нічого у цьому не було б поганого, якби вони досягли добробуту власною працею, але значною мірою він спирається на споживання ресурсів бідних народів, у тому числі — і пряму експлуатацію нашої рідної України.

Наша держава безупинно сповзає в останні рядки світових рейтингів. Авторитетний британський журнал The Economіst за результатами 2011 року помістив Україну на 79-те місце серед 167 держав у світовому рейтингу демократичних країн, тоді як у 2010-му вона займала в такому ж дослідженні 67-ме місце. Світовий банк у рейтингу Doіng Busіness, що оцінює умови ведення бізнесу в кожній країні, знизив місце України з 149-го на 152-ге серед 183 держав, а в рейтингу економічної свободи поставив на 163-тє місце, між Казахстаном і Гондурасом.

Водночас в Україні проживають значна кількість найбагатших людей світу. В багатьох східноєвропейських країнах, де життєвий рівень громадян на порядок вищий, ніж в українців, немає таких, хто входить до списків найбагатших світових бізнесменів.

Узагальнені статистичні дані за 2011 рік свідчать про низький рівень життя українців. Середня заробітна плата становила 2598 гривень (трохи більш як 300 доларів), середня пенсія — 1122 гривні, менш як 150 доларів. Це чи не найменший показник в Європі, порівнюватися може хіба що зі східними сусідами по СНД, але в десять разів менший, ніж у розвинених країнах Європи. Нехай у нас і нижча продуктивність праці, але ж не в десять разів?

Ми не живемо краще «вже сьогодні», а дедалі гірше з кожним роком. За минулий рік ціни, за інформацією Держстату, нібито зросли лише на 4,6 відсотка, але ж кварт-плата збільшилась на 19,7 відсотка, вода і каналізація подорожчали на 12, плата за проїзд в автотранспорті — на 21,8. Ціна на хліб зросла на 13 відсотків, на олію — на 10,9, макарони — на 9,4, м’ясо та рибу — на 9,8 відсотка. Кожен може порівняти рівень своїх доходів і, впевнений, не відчує ніякого «поліпшення». І так відбувається з року в рік.

Мешкають українці, в менталітеті яких рідний дім — святиня, у безнадійній тісноті. На кожного припадає в середньому 23 квадратні метри житлової площі, лише на 60 відсотків обладнаної водогоном та на 62 — опаленням. Насправді житлові умови абсолютної більшості громадян і такого не досягають — до середнього показника ввійшли тисячометрові площі розкішних палаців олігархів та вищих чиновників, заміських будинків скоробагатьків, а також багатьох тисяч покинутих будинків і квартир у містах і селах, звідки люди виїхали через відсутність роботи. Навіть за облікованою площею це в півтора разу менше, ніж в Європі, та вдвічі менше, ніж в США. Масове житло майже не будується. У списках на отримання квартири налічується понад мільйон сто тисяч сімей, а отримують за рік близько десяти тисяч — тобто в країні стоїть житлова черга на сто років наперед. Іпотечні кредити із захмарними відсотками взагалі недоступні абсолютній більшості.

Головна причина нашої бідності — занепад національного виробництва. За офіційними даними, на ринку споживчих товарів імпорт становить: 96 відсотків взуття, 93 — комп’ютерної техніки, майже 90 — одягу, 88 — електропобутових приладів, 74 — парфумерії, 67 — посуду, 56 — засобів для миття і чищення тощо.

— Ще тримається на вітчизняних джерелах продовольчий ринок, але й тут відбувається наступ імпорту з усіх боків — включаючи Росію та Білорусь. З волі Всевишнього, 2011-го в Україні вродили овочі настільки, що ціни стали збиткові для виробників, а до цього завозили картоплю з Єгипту, капусту з Польщі та Македонії, помідори з Туреччини, цибулю з Польщі, моркву та столовий буряк з Польщі та Нідерландів.

З 2006 року маємо зростаюче переважання імпорту над експортом, торік — більш як на 12 мільярдів доларів США. Це — життя в борг, за яке платитимуть наступні покоління, незалежно від того, які політичні сили будуть у владі.

Величезні обсяги імпорту потребують для його оплати мільярди доларів та іншої конвертованої валюти, а її треба заробити на тому ж світовому ринку. Оскільки завозимо більше, ніж вивозимо, доводиться нарощувати борги. Держборг України досяг рекордної позначки у 415,3 мільярда гривень на 31 грудня 2011 року. Лише за перше півріччя 2012 року Україна (якщо враховувати і державний, і недержавний борги) має виплатити за кордон 53,5 мільярда доларів. Без нових кредитів ми це зробити неспроможні, тож держава стала повністю залежна від катаклізмів світового фінансового ринку.

А все тому, що головною економічною опорою держави залишається отримана у спадок матеріально-технічна база, на якій працюють експортно орієнтовані галузі з низьким рівнем доданої вартості — металургія, хімія і нафтохімія, енергетика тощо. Мало не дві третини ВВП спрямовано на експорт, що спирається на експлуатацію невідтворюваних природних ресурсів та імпорт енергоносіїв. Заради експорту низькосортних металів та добрив Україна споживає непомірно великі обсяги імпортних енергоресурсів. З часів СРСР металургія збільшила свою частку у ВВП з 9,4 до 23,3 відсотка, а водночас споживає 40 відсотків газу та електроенергії в країні. Експорт металу і добрив збагачує кілька десятків сімей в Україні і дає роботу кільком сотням тисяч працівників. Але втрачає від цього весь ще донедавна п’ятдесятимільйонний народ.

Український експорт є, по суті, проїданням національного багатства, не збагачує країну, а виснажує її.

Коли б виручені за експорт та позичені долари не проїдалися, а були вкладені у вигляді реальних інвестицій, то нас нині мало хвилювала б світова криза — було б досить робочих місць, працювали підприємств, які виробляють необхідні населенню товари, і вистачало б покупців, що платять національною валютою.

У незалежній Україні відбулося те саме, що і в післявоєнній Європі, — запанували долар і зовнішня залежність. Зарубіжні порадники вимагали повної лібералізації українського ринку для того, щоб наповнити його своїми товарами — заради цього не шкодували позик. Європа знайшла сили вирватися з-під за-

океанської «опіки», а Україна — ні.

Наша залежність почалася не з кризою 2008 року, а мало не п’ятнадцять років тому. Замість того, щоб спиратися на власні сили, з 1995 року пішли на залежність від зарубіжних кредитів, потрапили під диктат МВФ і відтоді слухняно виконуємо його вказівки.

Практично з початку 1995 року всі стратегічні державні рішення приймалися після попереднього погодження з МВФ і закладалися в так звані «меморандуми». За прямими вказівками МВФ обмежувалась кількість грошей в обігу, знекровлювалась економіка; заохочувався імпорт (зокрема, валютними кредитами та штучним завищенням обмінного курсу національної валюти); бюджетний дефіцит фінансувався внутрішніми і зовнішніми позиками; частина витрат бюджету перекладалася на споживачів, у зв’язку з чим підвищувалися тарифи на житлово-комунальні послуги, електроенергію, транспорт; стали практикуватися пряме недофінансування бюджетних організацій, затримуватися заробітна плата, пенсії та інші соціальні виплати.

Отже, причина слабкості української економіки — надмірна залежність від світового ринку і від зарубіжних кредитів. Значить, і лікування має бути адекватним. Україні необхідно критично переоцінити свою економічну політику і задіяти всі можливі внутрішні резерви зростання виробництва. Я вже не раз закликав позбутися принизливої залежності від МВФ і твердо впевнений, що це треба зробити негайно, тим паче що сьогодні склалися сприятливі обставини — уряд перед черговими виборами все одно не зможе виконати жорсткі вимоги МВФ.

Необхідно за рахунок власних ресурсів, в тому числі і через грошові вливання з НБУ, істотно підвищити соціальні стандарти, всім бажаючим надати дешеві іпотечні кредити з державних ресурсів, створити сталий платоспроможний попит на внутрішньому ринку.

Одночасно слід запровадити рішучі обмеження для імпорту і перенаправити споживачів на вітчизняну продукцію. Для цього задіяти всі можливі в умовах членства в СОТ нормативно-правові заходи з метою обмеження недобросовісної конкуренції з боку імпортних товарів широкого споживання — передусім якісні, санітарно-епідеміологічні та екологічні.

Створити пільговий митний режим для ввезення в Україну товарів винятково інвестиційного призначення.

Передбачити жорсткі обмеження на закупівлю імпортних товарів для державних потреб, якщо їх аналоги здатні вироблятися в Україні.

Запровадити заходи податкового заохочення для українських товаровиробників, забезпечити виробників дешевими кредитними ресурсами, надавати споживчі кредити лише у гривні і винятково для купівлі товарів вітчизняного виробництва.

Скасувати будь-які попередні узгодження для ведення малого бізнесу.

Скасувати більшу частину податків, спростити механізми їх обрахування й істотно зменшити ставки тих, які потрібно залишити.

Олег ЛЯШКО, народний депутат України, лідер Радикальної партії.

Друкується в рахунок квоти Комітету з питань бюджету.