Про деякі відмінності японської аграрної реформи від нашої
 
Це я з того приводу, що чи не головним мотивом української аграрної реформи було зробити так «як в усьому світі». Тому що якогось зрозумілішого резону — соціального, економічного чи господарсько-виробничого — ініціатори й фанати української земельної реформи досі не назвали, й коли доводилося запитувати їх про це під час прямого спілкування, вони як неспростовний аргумент згадували «бо в усьому світі так. А ми хіба розумніші всіх?» Це треба розуміти так, що в усьому світі є приватна власність на землю, а в Україні нема. Непорядок, треба виправляти.
Світ, відомо, широкий, в ньому багато, чи не дві сотні різних країн з різними законами, що формувалися за різних історичних обставин. Кожна країна час від часу проводила земельну реформу, відповідно до обставин. Я пропоную принаймні в кількох загальних рисах порівняти нашу земельну реформу з тією, що проводилась в Японії після Другої світової війни. Чому з Японією? По-перше, цю реформу оцінюють як одну з найуспішніших, по-друге, вона проводилась у надзвичайно важких умовах, її проблеми виступили надзвичайно рельєфно.
Шанс уникнути продовольчої кризи
Після поразки в Другій світовій війні Японія переживала важку кризу, була на межі національної катастрофи. Промисловість агонізувала, армія розійшлася хто куди, харчів катастрофічно не вистачало й узяти їх було ніде. Лиш 17 відсотків японської території придатні для сільськогосподарського використання. Резерви збільшення загальної віддачі від землі були незначні, шляхом реформ можна було хіба врегулювати розподіл землі між користувачами та вироблених на землі продуктів харчування, яких катастрофічно бракувало. Інакше — соціальний вибух, що може означати національну катастрофу. Щоб закупити продовольство за кордоном, треба було щось експортувати, але не було чого. Лишалося покладатися лише на власні сили й можливості. Підвищення ефективності сільського господарства стало єдиним шансом уникнути жорстокої продовольчої кризи, якщо не сказати катастрофи.
Україна перед реформою посідала лідируючі позиції серед розвинених країн з виробництва основних продуктів харчування: зерна, цукру, молока, м’яса, овочів. Населення було забезпечене основними продуктами харчування за доступними цінами. Отже,
мотиви й цілі аграрної реформи в Україні були інші. Які ж? Чіткої відповіді на це запитання мені чути поки що не довелося.
Встановити соціальну справедливість
Землі в Японії було мало й розподілена вона була несправедливо: лише 1 відсоток землевласників володіли чвертю всіх сільськогосподарських земель. На кожного японського лендлорда припадало близько 30 га землі, а це за японськими мірками колосальна кількість. Три чверті селян володіли земельним наділом меншим від одного гектара. Деякі селяни мали наділи 0,1 — 0,2 га, що не забезпечувало навіть злиденного проживання. Всередині бідняцько-середняцьких господарств також спостерігалось велике розшарування. Власники наділів площею два, три, іноді вісім-десять гектарів здавали землю в оренду. Чверть селян (1574 тисячі) були чистими орендарями, власної землі не мали зовсім, ще третина від загальної кількості селян (2180 тисяч) орендували частину оброблюваної землі.
Орендна плата становила 40—60 відсотків від урожаю. Здавати землю в оренду було вигідніше, ніж обробляти її самому. В оренду здавалось 46 відсотків усіх орних земель. Власники землі сплачували до 1877 року 3 відсотки державного поземельного податку та 1 — місцевого, а після 1877-го — 2,5 та 0,5 відсотка від вартості землі, що становило 30—35 відсотків вартості врожаю. Цей рівень податків зберігався до 1946 року. Феодал вимагав рис тільки вищої якості, а держава не допускала прострочення сплати податків. Усього в Японії близько 6 мільйонів гектарів сільськогосподарських земель, населення в післявоєнний період налічувалось близько 78 мільйонів. Один гектар мав годувати більше десяти чоловік. Розширювати сільськогосподарські угіддя можливості не було.
В Україні в передреформений період не було й натяку на несправедливий розподіл землі. Фактично у приватній власності перебували тільки присадибні ділянки площею до 0,5 га, іноді трохи більше. Формально ця земля не була приватною власністю, і хоч влада, іноді свавільно, відбирала (або наділяла) присадибні ділянки, проте неадекватні стосовно сільських господарів дії місцевих можновладців не мали масового характеру й не загрожували соціальним неспокоєм. У середньому на душу населення в Україні припадало 0,81 га сільгоспугідь, у тому числі 0,65 орної землі. Ментально українцям більш прийнятна загальнонародна, державна власність на землю, ніж приватна, що обумовлює зовсім іншу систему соціальних, звичаєвих, господарських, правових та інших відносин. В Україні землі достатньо, й українських селян (понад 95 відсотків їх загального числа) влаштовувала звична державна власність на землю. Українські селяни не платили орендної плати. Навпаки, держава підтримувала сільське господарство значними дотаціями, забезпечувала потрібні матеріальні ресурси за пільговими цінами, гарантовано викуповувала вироблену продукцію за цінами подекуди вищими від цін реалізації в роздрібній торгівлі. Це породжувало низку таких проблем і суперечностей, які японські селяни навряд чи зрозуміли б. Так само як українцям важко зрозуміти, як можна вижити з рослинництва, віддаючи половину врожаю як орендну плату, та ще платити інші податки. Коротше, японці почали реформи через бідність, брак харчів, тотальну соціальну несправедливість, а українці наче через те, що в них із цим усе гаразд?
Хто на землі не є, той з неї не їсть
Проблема справедливості не вирішується тим, щоб у багатих забрати, а бідним віддати. По-перше, відділити багатих від бідних зовсім не просто. Право власності на 3 гектари — це багато чи мало? Потім, площу рахувати на власника, членів сім’ї, враховувати на працівника чи на їдока? Якщо не рахувати членів сім’ї, то в якійсь сім’ї двоє, а в іншій — дванадцятеро. А якщо кожна людина має право на землю, тоді 3 гектари можна розписати на дванадцять осіб. Тому японська земельна реформа ґрунтувалася на двох основних принципах:
1) передача прав власності на землю фермерам, що реально працюють на землі;
2) поліпшення стану тих, хто бажає залишитися орендарем.
У цих пунктах мета реформи та її смисл. Завдання дуже складне. Особливо коли врахувати, що землю в багатих просто так забрати не можна — до цього, крім більшовиків, ніхто не додумувався. Можна тільки викупити. Але де взяти гроші?
Як компенсацію японський уряд тоді виплатив власникам землі 11,5 мільярда ієн. Далі уряд не роздавав, а продавав землю бідним. Бідні купили землі на 12 мільярдів ієн в кредит, за який в перші два роки фермери розрахувалися на 35 відсотків. Крім викупленої землі, уряд продав бідним землю, що використовувалась для військових об’єктів, а також значну частину імператорської.
Ще одне і дуже важливе. Фермер, що купив землю, не мав права її продавати 30 років.
Японці не гірше за інших розуміли, що зменшення земельних наділів веде до зниження продуктивності господарств, отже, до скорочення валових зборів, а значить — прибутків з одиниці площі й на одного працюючого.
Та метою реформи стало не так підвищення ефективності галузі, як соціальний захист найбільш знедоленої частини населення.
З економічної точки зору розукрупнення добре налагоджених великих фермерських господарств не було виправданим.
В Україні землю не продавали, а роздавали. Не обов’язково тим, хто реально працює на землі, а лиш хто значиться чи колись значився в колгоспниках чи працівниках радгоспів. А також лікарям, вчителям, бібліотекарям, працівникам торгівлі. Реформа навіть не передбачала, що нові власники землі обов’язково працюватимуть на ній, але здаватимуть її в оренду або продаватимуть, без обмежень у часі. Тобто, коли в Японії ставили за мету позбутися власників землі, лендлордів, що живуть не з праці, а з ренти чи земельних спекуляцій, то в Україні однією з головних цілей реформи оголошувалося створити клас землевласників, котрі житимуть з ренти та продажу й перепродажу землі. Орендарів же оголосили мало не антисоціальними елементами, що «наживаються», користуючись землею правдивих селян. При цьому різні політичні сили обіцяють підвищити орендну плату на землю, і бачать у цьому велике благо. Найбільшим же благом оголошують, що треба більше торгувати землею, а не працювати на ній.
Результати новацій
Майже половина наявних в Японії орних земель (2770 га, або 80 відсотків орендних земель) була викуплена урядом і продана фермерам. Після чого орендна плата реально не перевищувала 4 відсотки вартості врожаю. Оздоровилась соціальна структура японського села. Основою японського сільського господарства стали фермери-власники. Обсяги сільськогосподарського виробництва почали зростати одразу після початку реформи. А з 1953-го по 1960 рік обсяги сільськогосподарського виробництва збільшилися в 1,45 разу. Випереджаючими темпами розвивалося тваринництво. Зростання поголів’я ВРХ становило 41 відсоток, порівняно з передвоєнними роками, в 6 раз збільшилась кількість овець, утричі — кіз. Стабільно зростали врожаї й валові збори рису, пшениці та інших продуктів рослинництва.
В Україні після початку реформи спостерігався наростаючий занепад у всіх напрямах виробництва — і рослинництва, і особливо тваринництва. Вчетверо зменшилось поголів’я ВРХ, чого не траплялося навіть у найважчі роки війни.
Перебіг і наслідки аграрної реформи в Україні потребують зваженого, неупередженого й відповідального аналізу, а не лише емоційної оцінки. Останніми роками намітилась стабілізація і навіть помітне зростання виробництва з окремих напрямів. Причини і занепаду, і оздоровлення знову потребують зваженого аналізу, визначення цілей. Яким ми хочемо бачити наше сільське господарство, яким мусить бути його роль не в декларативних загальниках, а зважено й конкретно. Хто і чого хоче від села? Хто хоче продавати народну землю, а хто — її купувати? А не «дайош» відродження села й світову житницю. І щоб кругом були латифундії. Тобто, якщо порівняти зі світовим досвідом, усе з точністю до навпаки. Суть не тільки японської, й усіх інших земельних реформ — позбавлення впливу і влади латифундій. Крім хіба України та деяких інших пострадянських держав.