Реформи: час розставляти акценти

Про те, які реформи потрібні Україні і як їх проводити, щоб усім нам жилося справді заможно і щасливо, написані десятки рекомендацій і експертних висновків іноземних інституцій та вітчизняних фахівців. На цю тему нашими науковцями-економістами захищені сотні кандидатських та докторських дисертацій. Але, як кажуть у народі, — віз і нині там.

Річ у тім, що економіка та уявлення про її перебудову — це не тільки і не стільки наука з її дослідженнями та експериментами, скільки той рівень життя і ті умови, в яких мешкають мільйони людей. 20 років експериментів із економікою України призвели до того, що в нас, за даними ООН, співвідношення доходів найбідніших і найбагатших громадян становить 1:30 (в європейських країнах — 1:6). І цей розрив зростає, посилюючи поляризацію суспільства, підриваючи соціальну сферу та передумови економічної стабільності.

Активи 200 найбагатших українців, за різними оцінками, в останні два роки зросли, порівняно з попереднім роком, на 20—30% — до 80—90 млрд. доларів, що еквівалентно двом третинам ВВП. За п’ять років кількість офіційних мільярдерів збільшилася вшестеро (з 5 до 30). Водночас торік реальні доходи рядових українців знизилися в середньому на 10%. За даними Держслужби статистики, кожен п’ятий громадянин отримує сьогодні місячний дохід менше прожиткового мінімуму (911 грн.). Кількість тих, кому грошей не вистачає навіть на їжу, за половину минулого року збільшилася з 13,7% до 17,5%. І все це відбувається на тлі не дуже популярної в народі пенсійної реформи й поголовної заборгованості українців за житлово-комунальні послуги. Остання, згідно з офіційною інформацією Держслужби статистики, вже в першому півріччі 2011-го наближалася до позначки в 10,5 млрд. грн.

Ось ці цифри і є яскравим свідченням, в який спосіб і які насправді економічні експерименти проведені в Україні. Як приклад одного з таких невдалих експериментів — Президент Віктор Янукович 11 січня цього року під час засідання очолюваного ним Комітету з економічних реформ навів зміну податкової системи. Адже, попри додаткові 14 мільярдів гривень у бюджеті-2011, вважати успішною податкову реформу не можна, бо бізнес із регіонів постійно скаржиться на невиправданий податковий тиск.

Чому не йдуть у нас реформи? Як зазначив на згаданому засіданні глава держави, є декілька причин, що гальмують їх темп. Одна з них — спроба окремих міністрів повернутися до старих порядків через подання законопроектів депутатами. «Я відверто скажу, що ті міністри, котрих не задовольняють умови, в яких ви працюєте, повинні самі написати заяву і піти у відставку. Не треба чекати, щоб ми вам допомагали», — наголосив він. Президент, без жодного сумніву, має рацію, втім і вітчизняний, і світовий досвід доводить, що однією заміною одних чиновників вищого рівня іншими проблему швидкості й дієвості реформ не вирішити.

Одним із головних уроків грудневих виборів до Держдуми Російської Федерації для українських політиків та можновладців має стати усвідомлення необхідності ведення постійного соціального діалогу з населенням. Додатковим стимулом для наших чиновників охочіше і терпеливіше розмовляти з людьми мають стати події під час так званого «податкового майдану» та протестів чорнобильців.

Так-от, що стосується реформ, то, на моє переконання, посадовці всіх рівнів «за напрямами» мають постійно спілкуватися безпосередньо в регіонах із населенням як особисто, так і через ЗМІ. Переконливо і зрозуміло поясняти: що людям дає та чи інша реформа, коли люди відчують її ефект, які стадії та конкретні строки реалізації намічених перетворень.

До речі, про ЗМІ. Вважаю, що нашим популярним журналістам та телеведучим варто було б у політичних телепрограмах та ток-шоу вести дискусії не про те, чи потрібна Україні та чи інша реформа, а про те, чи можливо її провести скоріше і з більшим ефектом. А дискутувати на цю тему мають не урядовці і опозиція, а провідні науковці різних шкіл та напрямів. Не на користь реформам у суспільстві і політична заангажованість влади та її орієнтація на інтереси конкретних фінансово-олігархічних груп.

Зрозуміло, що найвпливовіші українські бізнесмени фінансують ті чи інші політичні проекти. Але влада все-таки має знати міру і встановлювати баланс між корпоративними та національними інтересами як в тактичному, так і в стратегічному плані за принципом: «Сьогодні одним — завтра іншим». Збалансувати ці інтереси, на мою думку, можливо шляхом розробки такої моделі державно-приватного партнерства в Україні, яка б, з одного боку, відповідала етапам реалізації стратегічних пріоритетів розвитку економіки та мала достроковий характер, а з другого, — була насичена привабливими інструментами заохочення фінансово-промислових груп до співпраці з державою. При цьому дуже важливо, щоб нова модель державно-приватного партнерства функціонувала прозоро, з вільним доступом до неї представників громадськості та ЗМІ.

Ці моделі державно-приватного партнерства позитивно зарекомендували себе у Франції, Великобританії та Італії, оскільки, на думку експертів, в основу їх функціонування покладені такі принципи:

Ще одна проблема — це якісний склад тих, хто планує і проводить реформи. Так, у нас створено і працює Комітет з економічних реформ при Президентові України. Але за стилем та результативністю роботи він більше схожий на постійно діючу виробничу нараду. На мою думку, вищезгаданий комітет має все-таки бути більш схожим на науково-координаційний орган, розділений на декілька потужних секторів залежно від напрямів реформ і підсилений найавторитетнішими вітчизняними науковцями, а якщо треба — то й іноземними експертами.

Без жодного сумніву, головним гальмом будь-яких перетворень, що проводили і проводитимуть в Україні, була і залишається корупція. Досвід більшості країн світу, які мають сьогодні найвищий антикорупційний рейтинг, свідчить, що найефективнішим методом боротьби із цим злом є виховання чиновника та зведення до мінімуму його контакту із громадянином. Якими конкретно шляхами можна втілити ці приписи в життя? Ці шляхи добре відомі цивілізованому світу:

Водночас дуже важливо, щоб усі ці заходи активно і наступально висвітлювалися в ЗМІ, — так, як це робилося, наприклад, у Грузії під час реформування органів державного управління, де щоденно практично на всіх телеканалах блок новин починався із репортажів про викриття злочинів на ґрунті корупції. Це мало свій позитивний результат: сьогодні в країні сформувалося стійке неприйняття населенням і тих, хто бере, й тих, хто дає хабарі.

Що стосується України, то нині 53% наших громадян сприймають корупцію як допоміжний засіб для розв’язання буденних проблем. Корупція сприймається як сервіс (дозволяє зекономити час, уникнути зайвих клопотів, гарантувати отримання належного тощо), який має свою ринкову ціну. Українське суспільство не усвідомлює середньо- та довгострокові наслідки корупційних діянь у масштабах усього суспільства. Але це при тому, що 75 % населення вважають журналістику, а 68 % — загалом ЗМІ ефективними інструментами боротьби з корупцією. А ще 33% вважають головною причиною наших негараздів саме корупцію. Отже, є поле для діяльності наших ЗМІ.

Якщо говорити про загальну стратегію попередження корупції під час проведення реформ, то тут також буде доречним згадати позитивний досвід Грузії, який з певними застереженнями можливо застосувати і в нас. Так, для покращення умов ведення бізнесу в країні були скасовані: ліцензійні і реєстраційні збори; державні мита; консульські, тендерні, виконавчі збори; збори за очистку житлової території; збори з дозволів на будівництво і перевезення тощо. При цьому була введена законодавча заборона на збільшення кількості ліцензій і дозволів та на створення нових регуляторних органів. Кількість державних ліцензій, які потрібно було отримати в Грузії для початку будь-якого виду економічної діяльності, зменшилася у вісім разів, кількість податків — з 22-х до семи. Нині податкова система Грузії складається з: 1) податку на доходи фізичних осіб; 2) податку на додану вартість; 3) соціального податку; 4) податку на прибуток підприємств; 5) акцизів; 6) майнового податку; 7) податку на гральний бізнес. Два останні складають власні джерела місцевих бюджетів. Стабільність податкового режиму гарантується тим, що ухвалення рішень про збільшення податкового навантаження за наявними податками чи запровадження нових вирішується виключно на загальнонаціональних референдумах.

Грузія в односторонньому порядку поетапно зменшила імпортні мита. В 2006 році спектр мит звели до трьох можливих — 12 % (для товарів, які виробляються в Грузії), 5 % і 0 %. Також не існує квотування імпорту. Приєднання до системи технічних стандартів Організації економічної співпраці і розвитку відкрило доступ на внутрішній ринок Грузії всім товарам, які відповідають сертифікаційним вимогам Євросоюзу, а ліцензування та сертифікація товарів і послуг перестала бути обов’язковою та носить добровільний характер.

Якщо говорити про застосування в Україні подібних стратегій попередження корупції, то тут не йдеться про їхнє сліпе копіювання. Беручи до уваги той чи інший підхід, вартий наслідування, ми маємо ретельно зважити на конкретні економічні умови розвитку бізнесу, інвестиційний клімат та особливості зовнішньоторговельної діяльності, що склалися в нашій країні. Тому зрозуміло, що сучасна ліберальна модель митної та тарифної політики Грузії, до того ж запроваджена в односторонньому порядку, Україні аж ніяк не підходить.

Не менш важливою для української економіки проблемою, яка напряму пов’язана із високим рівнем корупції та реформуванням податкового законодавства, була і залишається невизначеність влади щодо проведення легалізації доходів юридичних та фізичних осіб. Недосконалість правової бази в сфері підприємницької діяльності, поєднана з корупційними явищами, призвела до того, що не тільки суб’єкти господарювання, а й пересічні громадяни сьогодні, як і двадцять років тому, змушені офіційно не показувати свої реальні доходи, що, в свою чергу, позначається на рівні бюджетних надходжень. Як вважають експерти Міністерства економічного розвитку і торгівлі, навіть за самими поверховими розрахунками, в «тіні» сьогодні знаходиться понад 120 млрд. грн., а частка тіньової економічної діяльності становить близько 30 відсотків ВВП. За різними експертними оцінками, з 2001 року тіньовий сектор коливався в Україні на рівні 30—60 % валового внутрішнього продукту. Це найвищий рівень в усіх пострадянських країнах.

З огляду на вищезазначене, цілком переконаний: прийняття законопроекту про легалізацію доходів юридичних та фізичних осіб, розробленого мною, як суб’єктом права законодавчої ініціативи, є однією з умов успішного руху України вперед на шляху реформ.

Відповідно до запропонованої концепції об’єктами легалізації пропонується визначити доходи, одержані громадянами або юридичними особами, у будь-який час до подання декларації про легалізацію доходів, у тому числі й об’єкти, які знаходяться за межами митного кордону України, з яких не було сплачено встановлені законодавством України податки та збори до бюджетів та державних цільових фондів.

Неконфіскаційний і нерепресивний характер легалізації тіньових доходів пропонується реалізувати у відносно незначній платі за видачу відповідного документа. На мою думку, вона має становити один відсоток від вартості задекларованих доходів. Більш висока сплата буде стримувати легалізацію капіталу і не дасть належного ефекту.

Суб’єктам легалізації передбачається надати широкі гарантії додержання їх прав та інтересів, зокрема — звільнити від обов’язку щодо надання інформації про джерела надходження легалізованих доходів, звільнити легалізовані доходи від оподатковування за період до проведення та у рік проведення легалізації, забезпечити конфіденційність інформації, одержаної відповідними державними органами та їх посадовими особами.

Встановлюється процедура легалізації, яка має бути проведена протягом одного року як одноразова акція. При цьому відповідні дії суб’єктів, котрі подали декларації про доходи, що легалізують, не розглядаються як злочини.

Безумовно, наведені мною міркування, не мають на меті визначити весь комплекс проблем, пов’язаних із тривалим гальмуванням реформ в Україні. Причина написання цієї статті зовсім інша: запропонувати на власному прикладі всім небайдужим, а це можуть бути і наші урядовці, і народні депутати, і науковці, і просто компетентні читачі, висловити свою думку і відповісти на запитання: чому в Україні вже 20 років не йдуть реформи і що треба зробити, щоб, кажучи мовою класика, знайти ті ланки, які допоможуть витягти весь ланцюг.