Як це — підняти на ноги сина-інваліда...

Я жила, як усі. В 28 років розлучилася з першим чоловіком, через рік вийшла вдруге заміж за порядну й працьовиту людину. Від першого шлюбу залишився син, якого він прийняв і вважав рідним, але хотів і свою дитину. В 30 у мене народився ще син. Пологи були тяжкими. Результат дуже важкої асфіксії — ураження центральної нервової системи...

А в мене у 30 років закінчилося моє життя й життя моєї сім’ї.

У 1981 році ще був СРСР. Ще не було хабарів і «тормозков», але не було в нашому місті й хороший лікарях. А наші медики до семи місяців годували мене жданиками, обіцяючи, що все пройде. Я так і не змогла домогтися направлення на консультацію до Києва (лікарі в Донецьку вважали, що це підриває їх авторитет). Тому, коли Гриші виповнилося сім місяців, сама почала стукатися в усі двері. 

Так, було дуже важко, але той час я згадую з повагою й теплом. Постійне лікування вдома і... лікарні, лікарні, лікарні. Тричі були в Москві. Щоб їздити й лікувати, ми із чоловіком працювали. Хапалися за все, де можна заробити. І відкладали: на масажистів, на уколи, тренажери, санаторії...

У рік я вийшла на роботу (щоб не втратити місце). Адже тоді ще не давали три роки декрету, а допомога на утримування дитини-інваліда —12,50 крб.

На роботі  керівник ішов мені назустріч, майже щороку ми їздили в Євпаторію на лікування. Я навчилася робити масажі, уколи, перечитала купу медичної літератури, і вже сама могла бачити, яке лікування допомагає моїй дитині краще.

Яку ж радість ми із чоловіком відчули, коли син пішов самостійно! Це було на день народження чоловіка, Гриші було майже чотири роки. У шість він знав російський і англійський алфавіти, у розвитку не поступався одноліткам. Ви запитаєте: з ким же залишався він, коли ми були на роботі? Адже у дитячий садок таких не брали. Жили за розкладом: понеділок і вівторок — чоловік; середа, четвер і п’ятниця — моя мама (царство їй небесне); вихідні — мої.

Різниця між синами — 10 років. Усю увагу я, звичайно ж, приділяла молодшому, і тому не побачила, не відчула лиха, що наближалося. Старший син став наркоманом. І ось на моїх руках уже двоє хворих дітей. Серце розривалося на частини! Адже винна сама, не приділяла достатньої уваги. Картаю себе по сьогодні. Лікувала старшого, позбувся залежності, відслужив армію, закінчив технікум, пішов у шахту, відпрацював 10 років... Але зустрів кохання-наркоманку, і все повернулося знову. Півтора року спільного життя, як на вулкані. У підсумку — у мене на руках покинутий невісткою онук, а син — у в’язниці... Внуку вже 15-й іде, а я як курка-квочка тремчу над цими дорогими мені людьми, хоча вже відчуваю, що сили закінчуються.

Тепер ви можете трохи уявити життя родини з дитиною-інвалідом. Але зараз таким родинам ще важче! Щоб лікувати дитину, треба мати величезні доходи, заощаджувати на всьому і у всьому собі відмовляти. Крім того, хабарництво лікарів, непрофесіоналізм і байдужість навколишніх — на жаль, це наша дійсність.

З народженням дитини-інваліда в матері закінчується нормальне життя, а починається боротьба за виживання. Скільки я бачила кинутих жінок, у яких діти-інваліди! Я низько вклоняюся своєму чоловіку: він був поруч у всіх тяготах. Ми не спилися, не озлилися, витримали косі погляди недалеких людей. Не кинули своїх дітей і онуків... Ми зробили все, щоб підняти сина на ноги, а державі він виявився не потрібний!

Наша родина живе в районному центрі, за 60 км від обласного. Тут Гриші не знайшлося роботи. Три роки інвалід 2 групи їздив на роботу в Донецьк. Чотири години на дорогу, і в дощ, і в сніг. Однак у фірмі платили прибиральниці більше, ніж йому — економісту! Щоб не платити штрафів і податків, підприємства обманюють і державу, і інвалідів.

Наші діти не стоять із протягнутою рукою й не крадуть у держави, а просять роботи — щоб жити, щоб можна було створити родину, пізнати смак материнства та батьківства. Торік Григорій розіслав більше 500 резюме на підприємства, ще сотню фірм особисто обійшов своїми хворими ногами. Безрезультатно! Я теж написала: і Президенту, і обласному керівництву. Ось вони, відписки. У папці лежать. Усе зверху спускається на місцевий рівень. А що може наш Фонд зайнятості? Нічого. Про інвалідів згадують раз у рік, 3 грудня. І то не завжди.

Чому нашим дітям немає місця на цій землі? Чи багато ви знаєте інвалідів, які закінчили вузи? 

Це зараз ми, батьки, у них є. А потім, кому вони будуть потрібні? Невже їх доля — жити в чотирьох стінах? Знаєте, про що мріє наш син? Щоб зняли з його цю групу, але дали роботу. Тільки б не клеїти конверти, і не бути «мертвою душею» на одному з підприємств нашої нещасної країни. Та де ви, чесні керівники?

Україно! Ти вбиваєш родини, в яких є діти-інваліди. Ти відбираєш у них надію. Не закривайте двері у життя перед ними! Вони теж люди...

 

Красноармійськ.

Донецької області.