Наше багатство чи бідність? Що в цьому незрозумілого? Якщо трохи перефразувати народну приказку, то саме в такій сім’ї один — із сошкою, а семеро — з ложкою. Малеча потребує чималих витрат, і скільки ж то часу мине, поки діти почнуть самі заробляти. Здавалося б, держава усіляко намагається допомогти. Тут тобі виплати і при народженні, і з догляду. Але якщо у батьків немає іншого доходу, а саме так часто й буває, то на «дитячі» гроші прожити важко.
Замість котла — дрова
Улітку про народження у полончанки Ганни Білик одразу трьох синів дізналася вся область. Справді, нечасто лелеки приносять трійню. Та новина швидко забулася, а в родині дуже скоро зрозуміли: радість велика, а клопоту ще більше. Адже на руках у молодої мами ще двоє старших донечок. До того ж із чоловіком не склалося, тож усіх п’ятьох доводиться піднімати самій.
Про те, з чого складається бюджет сім’ї, як важко поділити на всіх невеликі кошти, чого і скільки потрібно, щоб нагодувати й одягнути малечу, можна розповідати довго.
Такі родини, як і їхні проблеми, схожі одна на одну. І Білики жили, як усі: викручувались, виживали, коли перепадало щось у подарунок — раділи. Аж поки в їхньому помешканні газовики не відключили котел. Саме перед опалювальним сезоном. Ось тоді мама і забила тривогу: як зимувати в холодній кімнаті з такою дрібнотою? І побігла по інстанціях...
Апелювати до газовиків у такій ситуації безглуздо, кажуть, старий котел не гарантує техніки безпеки. Тож розповіла про свої проблеми спочатку в міськраді, потім в райдержадміністрації, затим — аж Президенту (щоправда, не під час особистої зустрічі, а в його столичній прийомній). Побувала і в прийомній Уповноваженого з прав людини.
Зустрічали по-різному. Здебільшого, за словами жінки, не забували запитати, для чого стільки народжувала і чому тепер просить, якщо отримує від держави чималі гроші. Зі столиці не привезла нічого, крім образи в серці та порад вирішувати все на місцевому рівні. А вдома... порадили жити ощадливіше, щоб зекономити на потрібну покупку. Втім, дехто й допоміг: хто ліжечками з дитсадка, хто віддав коляску, хто купив пральну машину... Дарованому коневі в зуби не заглядають, та найгострішою проблемою для сім’ї залишилися холод і відключене опалення. Тому й просила жінка насамперед котел. А замість нього від районної влади отримала... машину дров.
Чиновник не хоче чи не може допомогти?
Можна звинуватити представників влади в байдужості: мовляв, як могли відвернутися від матері з малюками у скрутний момент! Але ж і вони часом не розуміють, як можуть допомогти.
Ніхто не проти, щоб ця родина замість того, щоб тулитися в одній кімнатці, переїхала в більше помешкання. Але де ж його взяти в Полонному?
Хто його має збудувати і безкоштовно передати в райцентрі, де міський бюджет ледве зводить кінці з кінцями, а економічні досягнення доволі скромні. Навіть покупка таких речей, як котли, меблі, пральні машини чи навіть підгузки, для багатодітних родин як правило не передбачені. А якщо допомоги потребує не одна сім’я, а десятки і сотні? І не тільки багатодітні, а й ті, де є навіть по одній дитині. Якщо чиновник меткий та верткий, то знайде підходи до місцевих підприємців і благодійників, щоб хоч чимось допомогли. А якщо ні? Зрештою, це не входить та й не повинно входити до його обов’язків.
Ганні Білик та її дітям допомогли чим змогли — завезли на півтори тисячі гривень дров. А те, що вони виявились сирі, що господиня заплатила кілька сотень за те, щоб їх розпиляли й порубали, — вже інша історія. Тож паливо стало майже в таку само суму, як коштує новий котел. Але не судилося. Мало того, всі сторони залишилися вкрай незадоволені одна одною. Багатодітна родина — через те, що так і живе біля свого розбитого котла в тісній кімнатці. А чиновники — через те, що їхні старання не було оцінено.
Кому скільки
Тим часом ця ситуація зачіпає всі проблеми великих родин. Статистичне управління провело вибіркове обстеження умов життя домогосподарств краю.
У кожному п’ятому домогосподарстві на одну людину припадає дохід, що нижчий від прожиткового мінімуму. Серед родин із дітьми цей показник удвічі вищий! За останніми обстеженнями, родина з дітьми в середньому витрачала на кожного 875 гривень на місяць. Натомість там, де дорослі не знають дитячих клопотів, витрачають на себе на 18 відсотків більше. Тобто на харчування одні могли дозволити собі щомісяця 431 гривню на особу, інші — 516 гривень.
Про те, що можна з’їсти на 14 гривень на день, знає переважна частина українських родин. А соціологи доповнюють: калорійність добового раціону одного члена родини без дітей була майже наполовину вища, ніж там, де доводиться годувати малечу.
Якщо згадати родину Біликів із Полонного, то мама щомісяця отримує від держави майже п’ять тисяч гривень. У райцентрі, де практично не працює промисловість, такими заробітками може похвалитися хіба що найвище районне начальство. А для більшості працюючих, тим паче безробітних, це захмарні цифри. Але в родини з малою дрібнотою, де немає іншого годувальника, своя бухгалтерія. Підгузки, дитяче харчування, різні олійки та ліки в разі потреби, не кажучи вже про одяг, взуття, іграшки — згадану суму з легкістю можна витратити за місяць і на одну дитину. А якщо розділити на п’ятьох? Про те, що й мамі мало б щось перепасти, на утримання житла, ведення побуту, вже й не кажемо.
«Дитячі» гроші годують і дорослих
Дискусій про те, на кого йдуть «дитячі» гроші, особливо після зростання виплат при народженні дитини, в суспільстві точиться чимало. Ситуація, коли в родинах, особливо багатодітних, малеча в такий спосіб годує дорослих, не дивина. Але якщо для найменших держава передбачила чималі виплати при народженні, то що старша дитина, то важче її утримувати.
В одній із летичівських багатодітних родин мати разом із п’ятьма малолітніми доньками повинна прожити менш як на півтори тисячі гривень на місяць. Після скорочення жінка втратила роботу. Нервове потрясіння було таке, що на кілька місяців потрапила до лікарні. На цей час хтось із дітей був прилаштований у санаторії, хтось — в інтернаті, хтось — у бабусі. Лише після одужання матері сім’я змогла знову зібратися разом, але достатку не додалося.
Через те, що старша чотирнадцятирічна донька взяла із сімейної каси півсотні гривень, щоб купити хоч якесь взуття замість зношеного, вітчим так її побив, що в дівчинки діагностували струс мозку. За таке знущання над дитиною його затримали. Родина зітхнула вільніше, коли в домі не стало чоловіка, котрий був не проти і випити, і руку підняти на дітей. Але ні грошей, ні харчів не додалося. Усі надії — на шосту сестричку, з народженням якої можна буде отримати гарантовану державну виплату. А що далі?
Чоловік, з яким жінка офіційно розлучена, швидше за все, отримає покарання. Не те що зарплати, навіть аліментів від нього не дочекаєшся. Сподіватися на роботу мамі з новонародженим малям марно. Тож деякий час родина «розкошуватиме» на дитячі гроші. Хто позаздрить такому «багатству»?
Найважче, коли ніхто не заробляє
Нікого не треба переконувати, що надійні гроші — це ті, які вдається заробити. Але соціологи наводять невтішні цифри. Лише у трьох із п’яти домогосподарств області є працюючі. До того ж у половині випадків — лише один із родини.
Радянська істина «хто не працює, той не їсть» у наші дні набула дещо іншого соціального забарвлення. Бо не працює не той, хто не хоче, а той, хто не може знайти роботу. Від бідності потерпають не лише батьки, а передусім їхні діти.
Без емоцій статистика сухо дослідила, скільки і якої їжі кому припадало. З’ясувалося, що в сім’ях із дітьми цукру, меду, риби, овочів і навіть хліба з’їдали в півтора рази менше, ніж там, де немає малюків. Так само і молока, м’яса, олії та сала вживали майже наполовину менше. Та хіба ця статистика стосується лише сімейного меню?
Дві з половиною людини
Уже традиційно багатодітній родині важко відбитися від означення «бідна». Але тепер до цієї категорії наближається дедалі більше невеликих сімей. Там, де з’являється малюк, дорослим доводиться відмовляти собі багато в чому на користь нового життя. Хто не готовий до таких самопожертв, обирає родину без дитячого сміху. Унаслідок середній розмір домогосподарства в області становить трохи більш як дві з половиною людини. На Вінниччині цей показник нижчий, хоча на Тернопільщині сягає майже трьох. Але, врешті-решт, що ж то за життя з... половинкою дитини? І що за майбутнє?
Хмельницька область.
У батьків цих дітей так і не вистачило сил, можливостей і бажання виростити їх самим, тому вони стали вихованцями Хмельницького обласного дитячого будинку.
