Поза всяким сумнівом, нинішній політичний рік, особливо з огляду на майбутні вибори народних депутатів, обіцяє бути гарячим. Однак сьогодні варто поговорити не так про майбутнє, як про те, що відбувається зараз. Попри морозну погоду, яка подарувала школярам несподівані канікули, градус суспільних настроїв продовжує наростати.
Понад те, ситуація починає нагадувати 2000—2001 роки. Як і тоді, владу нині випробовують на міцність з усіх боків. Проте системними дії опозиції назвати важко. Те, як вона діє в Україні і за її межами, нагадує сюжет фільму «Хаос». Але про це дещо пізніше. А поки що зупинимося на тих викликах, які постали перед можновладцями на цьому етапі.
Багатовекторна «пастка»
Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах Україна повернулась у зовнішній політиці до принципів, які сповідував Леонід Кучма і які отримали назву «багатовекторність».
З одного боку, зрозуміло, треба було відновлювати добросусідські відносини з Російською Федерацією, які остаточно зіпсувалися в останні роки перебування на Банковій Віктора Ющенка, і пробувати домовитися про перегляд невигідних газових контрактів, підписаних три роки тому Юлією Тимошенко.
З другого — було проголошено курс на європейську інтеграцію, про що і записали в законі про засади внутрішньої і зовнішньої політики. І почалася рутинна скрупульозна робота над угодою про асоціацію з Європейським Союзом і зону вільної торгівлі з ЄС.
Але, як з’ясувалося, така постановка питання прийшлася не до шмиги. Не тільки деяким сусідам, а й усередині країни. І найбільше, схоже, перспектива підписання взаємовигідної угоди стурбувала опозицію, яка через різноманітні міжнародні інституції зробила все, щоб загальмувати не тільки ратифікацію угоди, а й її підписання. Передусім для цього було використано кримінальні справи, порушені проти екс-прем’єра Юлії Тимошенко і колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Докладніше про ці справи трохи нижче.
Не вельми успішними виявилися і перемовини з керівниками Російської Федерації. Домовитися про прийнятну ціну на газ так і не вдалося. Відтак під час формування бюджету на поточний рік довелося закласти не вельми високі параметри соціального захисту.
Водночас країні треба повертати борги, яких набрав уряд Юлії Тимошенко у розпал світової економічної кризи. Але переговори з Міжнародним валютним фондом зайшли у глухий кут, оскільки МВФ вимагає підняти ціну на газ для населення, щоб збалансувати кошторис НАК «Нафтогаз України».
Власне, ці проблеми так чи інакше доведеться розв’язувати, хоча можна було б обійтися і без них, попри намагання опозиції завадити успішному просуванню країни в Європу.
Кримінальне чтиво
А тепер про те, що завдає непоправної шкоди іміджу не тільки влади, а й передусім державі. Чесно кажучи, я не юрист і не мені оцінювати вмотивованість дій суддів під час розгляду кримінальних справ, порушених проти колишніх високопосадовців, які нині вважають себе опозиціонерами. Проте є багато запитань до влади, особливо до тих, хто готував так звану судову реформу.
Як відомо, Венеціанська комісія висловила чимало зауважень до її змісту. Зокрема, щодо суддівського самоуправління, звуження прав і можливостей Верховного Суду. І особливо щодо формування Вищої Ради юстиції, яка відтоді може милувати і карати суддів. Цей орган після законодавчих новацій перебуває під впливом виконавчої влади.
Щоправда, повністю підім’яти судову гілку влади не вдалося. Понад те, терміново довелося знову змінювати закон і повертати деякі повноваження Верховному Суду. Однак це не додало авторитету вітчизняній судовій гілці влади.
Цим і скористалися представники опозиції після винесення вироку Юлії Тимошенко, які кинулися шукати захисту у Брюсселі і Страсбурзі, а нині почали вчащати до Вашингтона. Зокрема, персональний сайт конгресмена Марсі Каптур нагадує, що одразу після винесення вироку Юлії Тимошенко у так званій «газовій» справі в жовтні 2011 року Каптур внесла до конгресу США резолюцію, яка засуджує політичну вмотивованість переслідування екс-прем’єра України. «Міжнародне співтовариство бачить в цьому судовому процесі проти колишнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко вибіркове переслідування, розпочате з політичних причин», — цитує сайт слова конгресмена.
Ще більше запитань викликає «справа Юрія Луценка». І не тільки тим, що більшість свідків виступають на боці підсудного, а й тим, що його продовжують утримувати у слідчому ізоляторі. Особливо з огляду на репліку головуючого на процесі судді Вовка про те, що, мовляв, вироку найближчим часом не буде, а «справа може піти на дорозслідування».
Власне, все це й непокоїть іноземних політиків, які вустами колишнього посла Сполучених Штатів Америки в Україні Стівена Пфайфера заговорили про можливість формування «чорного списку» українських чиновників, яким може бути заборонено в’їзд і до США, і до країн Євросоюзу.
Президент Віктор Янукович каже, що «виконуватиме резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи». Мається на увазі декриміналізація статей, за якими піддалися судовому переслідуванню колишні урядовці, а також про їхню ймовірну участь у парламентських перегонах. А водночас дехто із керівників фракції ПР заявляє: Європа нам не указ. І каже про подвійні стандарти, які, мовляв, сповідують європейці.
Не так тії вороги, як добрії друзі
Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти, — гласить давня мудрість. У публікації «Атака на Президента, або Теорія змови-2» автор цих рядків звертав увагу на те, що в оточенні глави держави можуть працювати різні люди. Гадаю, варто те місце процитувати іще раз.
«P.S. Чітко окреслена мета «доброзичливців» — утворити вакуум навколо Президента, дозувати інформаційні потоки, обмежити і класифікувати на потрібні і непотрібні контакти, одне слово, пере-творити главу держави на ізольовану особу, якою можна буде маніпулювати.
Щоправда, поки що Президенту вдається зберегти самостійність і, можливо, він розуміє, що твориться навколо нього. А це вселяє надію, що так важко досягнута суспільна стабільність не обернеться в майбутньому на замкнутість і обмеженість управлінського апарату, який виконуватиме роль слухняної маріонетки в руках спритників.
Власне, розпізнати, хто чого прагне, не так уже і складно. Якщо проаналізувати оточення Президента, то можна поділити його на кілька сегментів:
а) свідомі соратники;
б) ті, хто приєднався за переконанням;
в) тимчасові попутники;
г) відверті нахлібники;
д) приховані конкуренти, а в перспективі супротивники.
Люди, які прагнуть узяти під контроль дії Президента, використовуючи певні сили з оточення глави держави, спрямовують головні зусилля проти свідомих соратників і тих, хто приєднався за переконанням. Бо саме вони створюють для Президента комфортні умови для досягнення мети і представляють здорові суспільні сили.
Тому проти них постійно зорганізовують різні компромативні акції.
Водночас Президенту нав’язується думка, нібито саме вони можуть завдати шкоди його іміджу й, понад те, у перспективі виступлять проти нього. Насправді все навпаки. Хто найбільше нагнітає атмосферу навколо Президента, той і є головною небезпекою».
Однак нині я виділив би ще один сегмент в оточенні глави держави. Так би мовити, «засланих козачків», які своїми діями чи бездіяльністю компрометують владу, завдають збитків державі.
Яскравий приклад — ситуація із закриттям файлообмінника Еx.ua. Хто й чому ухвалив таке рішення, невідомо. Дехто з експертів стверджує, що це було зроблено на вимогу Сполучених Штатів, оскільки, мовляв, сайт порушував авторські права.
Проте дії міліціонерів були такі неоковирні, що спричинили спротив інтернет-спільноти, яка хакерськими атаками паралізувала на певний час сайти Міністерства внутрішніх справ, адміністрації Президента, Партії регіонів і навіть Служби безпеки України. Понад те, на «Українській правді» з’явилась інформація про те, що хакери зламали сервер МВС, відтак в Інтернеті, мовляв, можна знайти чимало міліцейських документів.
Зрозуміло, найбільше раділи поразці влади у протистоянні з інтернет-користувачами опозиціонери. На різних телепрограмах у п’ятницю вони не добирали висловів, хоча зовсім недавно сиділи у високих кабінетах і, здавалося б, повинні розуміти, що таке обмежити чиновникам доступ до інформації. Тим паче що інформаційні війни в Інтернеті ведуть не лише ображені користувачі, а й окремі держави, котрі пробують посилити свій вплив на різноманітні групи громадян країни, яка опинилася, так би мовити, у віртуальному прицілі.
І тут постає запитання...
Чого хоче опозиція?
Безумовно, відповідь на нього проста: влади. Особливо тоді, коли пізнав її смак. Недаремно лідер «Фронту змін» Арсеній Яценюк сформулював для опозиції завдання: перемогти на парламентських виборах, щоб обмежити повноваження Президента Віктора Януковича.
Зверніть увагу: йдеться не про розвиток економіки, розв’язання соціальних проблем, яких в Україні хоч греблю гати. Про що засвідчили минулорічні акції протесту чорнобильців і воїнів-афганців. Урешті, не пролунало жодного слова і про ймовірний напрямок руху нашої країни у світовому просторі.
Власне, дії опозиціонерів у багатьох випадках нагадують героїню радянського мультфільму «А баба Яга — проти». Так радянська пропаганда відреагувала на бойкот Московської олімпіади у 1980 році цілою низкою країн за введення радянських військ в Афганістан.
І, схоже, деякі з опозиціонерів добре засвоїли уроки такої пропаганди. Уже дехто висловлює жаль з приводу того, що у нас не відібрали право провести фінальну частину першості Європи з футболу Євро-2012.
Отож, на мою думку, поки що від опозиціонерів нічого доброго очікувати не доводиться. Особливо з огляду на те, як вони керували країною у 2008—2010 роках. Світ накрив дев’ятий вал фінансової кризи, від якої потерпали навіть розвинені країни, а наш прем’єр у вересні 2008 року заявляв, що не пустить кризу навіть на поріг. А потім довелося з простягнутою рукою набирати кредитів, за які розплачуємося й досі. Хоча наші сусіди, поляки, завершили рік із зростанням валового внутрішнього продукту.
Я не в захопленні від влади. Її дії можна і треба критикувати, особливо, коли вони лише йдуть на шкоду, як було це, приміром, з ухваленням Податкового кодексу, запровадженням квотування експорту зерна тощо. Прикладів, зрозуміло, можна наводити чимало, у тому числі і щодо бездіяльності правоохоронних органів під час рейдерського поглинання за допомогою окремих служителів Феміди успішних підприємств.
Але і в діях опозиції поки що не видно, щоб вона вболівала за долю країни. Їй треба менше їздити за кордон і скаржитися на владу, вимагати санкцій проти України. Бо санкції передусім б’ють по кишені пересічних українців, далеких від владного корита.
Замість післямови
Фільм «Хаос» розповідає, як два колишні поліцейські, ображені на своє керівництво, задумали і пограбували банк. Один використав кримінальних злочинців, інший — своїх колег-правоохоронців. Але головний лейтмотив сюжету висловив один із героїв фільму: «І в хаосі є порядок».
Гадаю, що главі держави варто в ситуативному центрі на четвертому поверсі на Банковій провести аналіз того, що зроблено, встановити ступінь причетності виконавців до породжених проблем і зробити відповідні висновки. Бо, як стверджує автор «Теорії хаосу», навіть найдрібніші події таки мають причинно-наслідковий зв’язок.
