Обговорення законопроекту «Про ринок земель»
У редакції газети «Голос України» нещодавно відбувся «круглий стіл», на якому учасники та гості цього заходу мали змогу обговорити законопроект про ринок земель. Як відомо, документ уже проголосований Верховною Радою у повторному першому читанні й нині готується до другого. «Голос України» опублікував проект закону «Про ринок земель» (у номері за 25 січня 2012 року), щоб з документом ознайомилися наші читачі. А до розмови за «круглим столом» запросили одного з авторів цього непересічного законопроекту, голову Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин Григорія Калетніка. Також ми запропонували приїхати до редакції газети та взяти участь у дискусії представникам сільгосппідприємств, сільрад, агрохолдингів, садівничих товариств, пайовиків. На жаль, не всі через важкі погодні умови або з інших причин змогли прибути до Києва.
Отже, за «круглим столом» зібралися Григорій Калетнік — голова Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин; Сергій Булигін — академік-секретар відділення землеробства, меліорації та механізації Національної академії аграрних наук України; Олександр Глевацький — у 1993—2006 роках голова Погребської сільської ради Броварського району Київської області, успішно веде особисте селянське господарство. А від «Голосу України» — головний редактор Анатолій Горлов та оглядач з питань агропромислового комплексу Галина Квітка.
Ред.: Розмова про землю. Про споконвічну тему: скільки існує і існуватиме планета, стільки ця тема залишатиметься на порядку денному.
Кожний із нас подорожував дорогами нашої країни, то бачив на полях щити з написом: «Продаю землю». Ми тільки намагаємося говорити про ринок земель. Чи не запізнилися ми з цим законом?
За рахунок тіньового ринку деякі ділки значно поповнили свої кишені
Калетнік: Хочу подякувати «Голосу України» за організацію обговорення такого важливого питання і за те, що надрукували проект закону «Про ринок земель» та довели до широкого загалу.
Як на мене і на думку значної частини моїх колег, ми із законом, який врегулював би всі питання обігу земель, особливості, а також законами, що мали завершити земельну реформу в Україні, запізнилися. І це не тільки моя думка, а й думка народних депутатів попередніх скликань: у Земельному кодексі України прописано, до якого часу має бути створено та ухвалено ще низку законів: про державний земельний кадастр, про державний земельний (іпотечний) банк тощо. Покладені в основу Земельного кодексу питання й вимоги його статей не було виконано. У зв’язку з цим доводилося подовжувати мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, зокрема ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, оскільки готовності всього комплексу законодавств для завершення земельної реформи не було. І саме це — незавершеність земельної реформи, незавершеність всіх законопроектів, які передбачалися Земельним кодексом, призвело до того, що інтенсивно почали розвиватися негативні тенденції тіньового обігу земель, тіньового ринку земель, на яких деякі «ділки» значно поповнювали свої кишені.
Навколо Києва, думаю, неважко поїхати і подивитися, скільки куплено земель. Вони заростають бур’янами. Тож розвиток латифундій необхідно законодавчо врегулювати, аби ці негативні тенденції припинились.
Ми — аграрна держава і повинні від землі мати великий зиск, ефект. Ми і на сьогодні його маємо, але не використовуємо повний потенціал наших земельних ресурсів.
Ред.: Сергію Юрійовичу, Ваша позиція?
Булигін: Сьогодні обговорюється питання найстратегічнішого значення — питання землі та її збереження. Я цілком погоджуюсь з Григорієм Миколайовичем, що ми запізнились, мабуть, років на десять. У 1999 році, коли ми прийняли рішення роздавати паї, в результаті зробили тільки зле. Земля за Конституцією є власністю всього народу.
Факт стався, і десь на 90 відсотків, а може, більше, земельні акти видані, а це фактично право на власність, тільки не можна продавати. Закону немає. Тому наразі актуальний цей законопроект. Юридично треба закріпити те, що фактично робиться.
Ред.: Ваша думка, Олександре Дементійовичу? Ви найближче до землі...
Глевацький: Мені довелося працювати в той час, коли йшло активне роздержавлення земель. До того, за часів колгоспів і радгоспів, ми добре працювали. Траплялися деякі недоліки, але сама робота була налагоджена.
Землі, які знаходяться у Броварському районі, їх не можна назвати такими багатими, але коли держава звертала на землі увагу, вони оброблялися своєчасно, удобрювалися мінеральними добривами і була відповідна техніка.
Тепер, коли проїхати в наш бік — ферми наполовину не зайняті. І треба якось вирішити це питання, щоб ці землі не «гуляли», бо вони свого часу давали хороші результати в овочівництві. Мабуть, потрібен хазяїн.
Краще попередити, ніж потім, коли неправильно зроблено, назад повернути
Ред.: Купівля-продаж землі йде. Можливо, варто недобросовісно придбані гектари повернути — провести інвентаризацію в країні, а вже потім розпочинати продаж землі, потім вмикати ринкові механізми?
Глевацький: Така ситуація не лише в Броварах, а по всій Україні.
Калетнік: Це, звичайно, питання не до закону про ринок земель, який ми обговорюємо. Законопроект підготовлений ще не повністю. Ми проводитимемо ще одне засідання аграрного комітету, щоб врегульовувати певні особливості, окремі питання. Стосовно того, повертати чи ні — це питання революційного характеру. Ми запізнилися із завершенням земельної реформи і запізнилися із прийняттям необхідних законів. Краще попередити, не допустити, ніж потім, коли неправильно зроблено, назад повернути.
Ви знаєте, законодавство містить норми, що наступний закон зворотної дії не має. Ще одне. У нас, на превеликий жаль, діє норма: якщо двічі неправильно перепродали, то третій набувач вже є законним і абсолютно правильним набувачем. Займалися і займаються тіньовим обігом земель люди непрості, які мають не тільки гроші, а й мізки. Тому вони встигли зробити так, що, по суті, власником є не той, хто порушував законодавство. А власником земель — всієї земельної ділянки — є вже той, хто просто її закупив десь по третьому колу і є набувачем, начебто, законним. Оті, хто перший раз це зробили, їх би знайти і запитати: за допомогою кого і яких «колядників» вони перші «хапонули» ділянку і їх ніхто за руку не взяв.
Ред.: Повернемося до проекту закону: які основні підвалини цього проекту?
Калетнік: Основне: ми даємо вже певні визначення, терміни, що стосуються вживання тих чи інших понять, і проведення операцій із землею. Ми, думаю, вирішили питання, яке створювало неспокій всі роки: чи продаватимуть українську землю? Чи купуватимуть її іноземці?
Ми в цьому законопроекті чітко визначили, що суб’єктами ринку землі України мають бути тільки громадяни України. Причому громадяни України по паспорту і громадяни України як фізичні особи. Не громадяни — засновники якихось юридичний фірм і таке інше. Дуже важливо, що покупцями землі мають бути тільки громадяни України.
Окрім них, є ще декілька суб’єктів ринку землі, але це суб’єкти ринку, до яких ніколи претензій не було. Це — органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські ради, виконавча влада, що мають можливість купувати землю і в межах населених пунктів, і за межами. І введений ще Державний земельний банк, який є стовідсотково державним і має бути створений Кабінетом Міністрів України. Про цю установу — Державний земельний банк було записано ще в Земельному кодексі — це теж суб’єкт ринку.
Ми розмежували навіть окремі статті — у законопроекті виписано обіг земель несільськогосподарського призначення. Потрібно було однозначно протлумачити і поставити крапку. Йдеться здебільшого про землі, пов’язані із нерухомістю, із виробничими і невиробничими об’єктами, які є об’єктами інтересів іноземних інвесторів. Це там, де викупляється чи нафтопереробний завод в Україні, чи будуються нові об’єкти, і надаються земельні ділянки під такими об’єктами та для їх обслуговування, для відповідної логістики, які можуть бути придбані для гарантії внесення іноземних інвестицій.
Сьогодні засоби масової інформації, зокрема і ваше видання, багато порушують правильних проблем щодо українського села як унікального явища, місця роботи і життя селян, а їх в Україні понад 30 відсотків. Це велике щастя для нас, що ці люди мають зайнятість, мають і своє виробництво. Але якщо в селі тепер не тільки не створюються нові робочі місця, а гине та інфраструктура, яка була, — не працюють школи, клуби, бібліотеки, лікарні, немає доріг, немає автобусного сполучення, — біда. Звичайно, говорити, що там житимуть молоді сім’ї, розвиватиметься трудовий комплекс, що там буде виробництво, будуть дітки — не доводиться.
Тому ми в законопроекті прописали, що село має розвиватися, як і раніше, коли в селі зводилися школи, лікарні, здійснювалася електрифікація — все проводилося колгоспами, які на той час там були. І за їхній прибуток, за їхній рахунок все розвивалося, підтримувалося і навіть у штатному розписі колгоспу значилися окремо і ставки лікарів, і вихователів дитячих садків...
Тому ті, хто використовує землю для виробництва, для бізнесу і має відповідні прибутки, теж повинні брати участь. Тільки вони не хочуть це самостійно здійснювати як меценати.
Ми в законопроекті прописали, що з кожного гектара землі, яка знаходиться за межами села і не належить до присадибного фонду, орендар або власник земельної ділянки, який вирішив самостійно господарювати і не передає її в оренду, повинен сплачувати один відсоток від нормативно-грошової оцінки в бюджет сільської ради.
За нашими підрахунками, за нинішньою нормативно-грошовою оцінкою землі в Україні до бюджетів територіальних громад має надійти від 3,5 до 4,5 мільярда гривень. Таких коштів з бюджету за останні роки на розвиток села не надходило. Найбільше було в 2003—2004 роках, коли фінансувалася програма газифікації. Десь 2,5 мільярда гривень — я тоді працював у бюджетному комітеті — передавалися як субвенції на сільські територіальні громади для проведення цих робіт. Останніми роками навіть на ремонти дитячих садків, підготовку шкіл таких коштів немає.
Тому ми вважаємо, що це серйозно сприятиме розвитку соціально-економічного потенціалу територіальних громад, у тім числі й створенню обслуговуючих кооперативів. Бо ці кошти будуть у територіальній громаді, сприятимуть зайнятості тих людей, що мають сьогодні чималі присадибні ділянки, які вирощують багато сільськогосподарської продукції, але вона не дає їм відповідного прибутку і не надходить до столу громадян нашої країни. Через те, що немає зв’язку, немає тих, хто міг би донести в повному обсязі й своєчасно готову якісну продукцію на ринки України.
Не допустити, щоб сільгоспугіддя йшли за безцінь
Булигін: Я думаю, якщо розглядати проблему землі — є два аспекти. Перший — збереження та охорона. Другий — соціальний, земля у нас найкраща в Європі, а може, й світі, і маємо факт зубожіння села. Тобто земля дає прибуток певним людям, які роблять бізнес, а село — сільська громада — нічого від цього не отримує.
Тепер можна лише шкодувати, що зруйновано ту систему, яка працювала: колгоспи, радгоспи. І яка могла годувати і вчити людину...
Я вважаю, що земля повинна мати певну ціну. Наприклад, чорноземи в Миронівці (Київська обл.) за нашим законом коштуватимуть 20 тисяч гривень. Тоді як чорноземи в Баварії — 55 тисяч євро. Що робиться, це ми бачимо сьогодні. Отой німець, бідний німець, у нього є вісім гектарів, продає ці гектари та їде до нас купувати земельку. Можна порахувати, скільки він зможе купити.
Ред.: То він же не купить, бо майбутній закон це забороняє...
Булигін: А-а-а... Оце говорили, що щити стоять «Продається земля». Спритники знайдуть варіанти, тож закон про землю треба приймати. Але треба все зробити, щоб і надалі іноземець не міг купити.
Ред.: Іноземець приїздить в Україну, одружується з українкою і дружина купує землю...
Булигін: Питання розміру купівлі землі — 100 гектарів. На 100 га не можна нормально господарювати. Сьогодні аграрні економісти написали таку цифру — 700 га — це мінімальна площа, щоб зводити кінці з кінцями. А ця людина повинна ще опікуватися збереженням ґрунтів, має щось комусь віддавати і таке інше.
Тобто в законі прописана консолідація, і вона добре прописана. Але, за думкою моїх колег, мабуть, цю консолідацію треба прописати у вигляді окремої методики і затвердити Кабінетом Міністрів. А в законі тільки посилатися на це. Бо є безліч питань, які в закон не входять.
Друге. 100 гектарів — це для фізичних осіб, які купили землю. Якщо людина купила і живе тут, і громада знає, що вона живе в селі, то, мабуть, треба це обмеження переглянути. Селянин має бути господарем, обробляти своє, куплене, а не брати в оренду. Орендована земля — це як орендована автівка. Термін для оренди 8—10 років, а машина їздить два роки і все. Далі буде списана. Це питання дуже важливе.
Я не фахівець щодо соціальних наслідків, але сьогодні ми бачимо повне зубожіння села. Тому розмова про те: продавати землю чи ні. Мої колеги навіть кажуть: може, не продавати землю, щоб вона була державною, але сьогодні, на жаль, про це не можна думати.
Треба рухатися далі, щоб податкові гроші залишилися тут, на місці, і гроші істотні.
Я не хочу, Григорію Миколайовичу, вступати в полеміку, але 4,5 млрд. гривень за ту землю, якою володіє Україна, це мало. І якщо людина має гроші і думає з першого січня 2013 року купувати землю, то повинна заплатити ту ціну, яка є дійсною, — десь 10 тисяч євро за гектар. І ця ціна не злякає покупця. А ще й один відсоток від цієї ціни піде на розвиток соціальної сфери села. Тоді все буде добре.
Є ще проблема охорони ґрунтів та земель. Закон про грунти та їх родючість вже на підході, повинен випереджати ринок. Людина купила землю і треба зробити все, щоб ця земля використовувалася за призначенням, і як мінімум не погіршувалася, а не стояли бур’яни.
Ще одне питання: має бути нормальний земельний податок. Наприклад, за бонітетом, якщо взяти чорнозем типовий в Миронівці, за умови тільки посіяти та зібрати — це 40 центнерів зерна з гектара. Десь від бонітету відсотків 30—40 треба залишити для сплати податку. В Миронівці має бути врожай 100 центнерів з гектара. Тоді на 100 центнерах цей господар і себе прогодує, і своїх рідних...
Далі, як житиме громада? Я, наприклад, купив 100 тисяч гектарів землі. Для обробітку цієї землі потрібно 18 одиниць сучасної техніки, і все буде зроблено: зібрав, продав. А де громада? Корова має бути тут, переробка має бути тут. Це питання дуже гостре.
Але починати треба з того, що земля має бути товаром. Наведу такі цифри: 67,7 відсотка ріллі, тобто 28 мільйонів гектарів, у нас чорноземні ґрунти. А, на превеликий жаль, ми прийшли до того, що ці чорноземи уже фактично наполовину деградовані.
Беруть землю в оренду і виснажують, тимчасовий господар ніколи не берегтиме землю. І тому в законі повинно бути чітко прописано положення про охорону землі. Бо ми не землю продаємо, а земельну ділянку — земля є надбанням народу за Конституцією. Потім треба зробити, щоб була агрохімічна паспортизація — по кожному ґрунту даної земельної ділянки, а також чіткий контроль — ми космічна держава і у нас є академічні інститути і можна налагодити за рік при мінімальному фінансуванні держави. І все — виконуємо три умови: податок, контроль і земля за призначенням. Людина, яка купила землю і заплатить податок, подумає, що не можна бути латифундистом, бо треба тут жити. Та більше того, потрібно, щоб те зерно пройшло через корову: молоко, м’ясо. Тоді все буде нормально.
У 1991 році казали: коли станемо незалежними, наш потенціал — Франція. І це була правда. Але сьогодні зовсім не та ситуація. І повертатися до того, що земля — державна власність, пізно. Нині фактично вся земля у приватних руках. Це — факт.
Сьогодні державі потрібно врегулювати використання землі, зробити цивілізований ринок, відкрити Земельний банк і, вважаю, що наші державні мужі розуміють відповідальність цього кроку, то тоді у нас буде краще майбутнє. Тоді пісня з’явиться на селі.
Ред.: 50 тисяч євро за гектар землі — це реально для України? Уявіть на секунду селянина, якому сказали, що у нього 6 га і кожний гектар коштує 50 тисяч євро.
Калетнік: 50 тисяч євро, звичайно, цифра така, що навіть я до неї не готовий. Це фантастична цифра, оскільки в Європі, де ринок давно вже діє і учасником цього ринку є необмежене коло суб’єктів, а також існує вільний доступ світового капіталу. Є землі, прирівняні за родючістю до наших чорноземів, вони коштують 12—14 тисяч євро. Є землі, які коштують 50—75 тисяч євро, але це ділянки з виноградниками, тобто вони визначаються за іншою шкалою: гектар продається, але то земля спеціально для посадки таких культур. Це тисяча—дві тисячі гектарів на регіон. Тому 50 тисяч євро — звичайно, завищена ціна, але те, що в Україні ціни на землі фантастично низькі, то правда, і тому треба знаходити золоту середину.
Я сказав би: усе поступово. Сьогодні давати непідйомну планку — це загубити справу в корені.
Повернімося на сім-вісім років назад. Скажіть: у кого була гострота проблеми поширення латифундій? Хто взагалі казав: Боже, не віддамо землю — у нас конкурс. Тоді у країні не оброблялися сотні тисяч гектарів землі. І це невеликий період — сім років тому.
Я можу сказати, в яких районах нині з гектара збирають по 40—50 центнерів пшениці й по 500 центнерів цукрового буряку. А сім років тому ця земля не оброблялася і люди готові були просто віддати без сплати оренди земельні паї, щоб хтось зорав, щоб там не росли бур’яни.
Тому нинішня ситуація — це не завтрашня ситуація і не післязавтрашня. Якщо ми закриваємося у внутрішньому ринку і кажемо, що наші селяни — громадяни України — хочуть господарювати на цій землі, то потрібно створити їм можливості — ставати господарями, купити ділянку. І скажіть: чи є такі фінансові можливості сьогодні у наших людей, окрім одиниць олігархів, а ми не беремо їх в розрахунок. Так от, якщо ми дамо норму 100 га чи 10 тисяч га, то вона буде непідйомною для громадянина України, і вона — ніщо для агрохолдинга чи олігарха: їм якщо купувати, то 100 тисяч.
Тому норма, на яку ви звернули увагу і яка прописана в законопроекті й зафіксована законом (Перехідними положеннями Земельного кодексу), купівлі землі одним громадянином України визначена як 100 гектарів. Звичайно, документ доопрацьовуватимемо, і гадаю, своє слово скаже і зала Верховної Ради України. Ви маєте рацію в тому, що навіть за колгоспної системи мінімальними розмірами були 700, 760, 900 гектарів, а взагалі 80 відсотків колгоспів України мали по 1,5—2,5 тисячі га. Тому якщо говорити про формування на майбутнє власності господарюючих структур, то справді цю норму доведеться доопрацьовувати.
Ми зробили цілу низку соціальних досліджень і продовжили мораторій на купівлю-продаж. Я був автором законопроекту разом із Єфремовим Олександром Сергійовичем. У грудні Верховна Рада України ухвалила закон про продовження ще на рік мораторію для того, щоб можна було прийняти закон про ринок земель і його опрацювати, і підготувати всю інфраструктуру. Ми зробили розрахунок: після відкриття у 2013 році ринку земель скільки за рік буде продано земель?
Прогнозується, що їх буде продано не більш як 2,5—3 відсотки від загальної наявності у приватній власності.
Можливо, трохи більше буде продано, якщо працюватиме дійсно державна структура — Державний земельний банк. Тому що українці звикли: якщо вони хочуть продати, то вони із задоволенням і охотою продадуть державі.
Бо це дає відповідні сподівання і гарантії того, що можна отримати за землю відповідний зиск і ця земля залишиться в державі, щоб можна було в майбутньому розпорядитися нею в інтересах держави, нашого населення.
Ви кажете: 4,5 млрд. гривен — мала сума. Але це додаткові кошти того, що надходить на село. Ми не скасовуємо орендну плату для власників земельних паїв, тобто 3 відсотки, що становить 12,5—14 мільярдів гривень, які отримують наші селяни за здані в оренду наділи. А 4,5 мільярда — це те, що сьогодні є абсолютним нулем. Нині ніхто такої орендної плати на соціальний розвиток сіл, селищ, територіальних громад не платить. Цим законом ми вводимо додатковий 1-відсотковий збір. Тобто ті, хто використовує землі, мають додатково перераховувати 1 відсоток від нормативно-грошової оцінки.
Якщо сьогодні підвищити ці податки і орендну плату, ми маємо знати, що їх сплачуватимуть, а не знаходитимуть якісь інші шляхи, які загублять те, що сьогодні маємо. Непомірні податки, ви знаєте, до чого призводять — до відходу в тінь того, що було. Тому сьогодні ми не хочемо заганяти своїми законодавчими актами те, що працює у прозорому ринку, у «тінь».
Ціна угідь залежить від багатьох чинників
Ред.: Реальна ціна на землю повинна бути районована — у певного регіону своя. А все-таки, яку Ви б визначили середню ціну?
Калетнік: Середню ціну землі за гектар неможливо визначити. Вчені правильно кажуть: бонітування повинно бути. Ми повинні враховувати природну родючість, збереження природної родючості. Ми повинні встановити нормативно-грошову оцінку — це є проблемою. Нормативно-грошова оцінка, якою ми користуємося в державі, базується на таких застарілих даних, які вже не можна брати до уваги. Це дані 30—40-річної давнини. Це неправильно, і ми прийняли рішення комітетом і звернулися до Кабінету Міністрів, щоб дати завдання науково-дослідним установам, Національній аграрній академії наук розробити методику і встановити нову нормативно-грошову оцінку.
Користуючись методикою, яку застосували в 1995 році, зробили помилку: були колгоспи, колгосп очолював голова — ініціативний, добросовісний. Інший колгосп на кращих землях працював на збиток. Взяли показники врожайності на гірших землях, але при доброму господарі на той момент. І отримали, що нормативно-грошова оцінка становить 18 тисяч, а на кращих землях, де був гірший господар, але землі потенційно кращі — у них удвічі менша нормативно-грошова оцінка.
Тепер придумали — на 1,72 механічно підняти чинну нормативно-грошову оцінку. Ми ту помилку, якої було припущено 1995 року, ще помножимо на цей коефіцієнт. Тобто це не є нормальною грошовою оцінкою. Якщо нашу земельку поставити на світовий ринок, то, думаю, що вона була б найдорожчою. Тому що наші землі можуть конкурувати на рівні 10—12 тисяч євро вже сьогодні.
Ред.: За такими цінами хто у нас придбає землю? Це кілька десятків сімей. Але держава у цьому незацікавлена. Звичайно, якщо землю оброблятимуть агрохолдинги, матимемо високі врожаї, то це буде обличчя держави на світовому ринку як зернової житниці. Ми матимемо дешеві продукти харчування. Держава отримуватиме доходи до бюджету. Але чи є це головним завданням змін, які пропонуються? Ми, мабуть, хочемо на селі бачити багато — сотні, тисячі, мільйон незалежних господарів, хочемо зберегти сільську, поселенську структуру, щоб люди із задоволенням жили на селі, і щоб життя на селі істотно не відрізнялося від міста?
Ті, хто штовхав на розпаювання, тепер ллють крокодилові сльози за колгоспами
Глевацький: Визначити, за якою ціною гектар землі зможуть купити звичайні сільські люди, мало. Треба мати можливість розширити свою землю для обробітку. Щоб саме на землі з’явилося багато незалежних ні від держави, ні від влади, ні від кого людей.
Ред.: З цим можна погодитися. Бо якщо у людини нічого немає, вона ту землю, яку мала, продала, то бере іноді пластикову пляшку, йде до Кабміну і вимагає ще землю, щоб їй було чим торгувати. Якщо держава дасть селянину корову і він матиме земельну ділянку, то фактично йому ця держава буде не потрібна.
Глевацький: І тут до Вас, Григорію Миколайовичу, як до законодавця, запитання: який механізм придбання ділянки у сусіда? Я можу купити? Тому що тут дивно виписано: переважне право власності мають лише співвласники. І де у нас Державний земельний банк? Він має, як на мене, унікальні права у придбанні земельних ділянок.
Калетнік: У цьому проекті якраз немає. Земельний банк — рівноцінний суб’єкт ринку.
Наука каже: критерій істини — це експеримент. Ми не будемо з Вами філософствувати, скільки мільйонів маємо породити господарів, які хочуть придбати собі землю. 6,9 мільйона селян отримали земельні паї. Чому вони самі їх не обробляють? Тому що є значна кількість інших чинників.
У нас розпаювали землю вже скільки років? І то був експеримент — тоді нас штовхали на розпаювання земель. Тепер ті, хто штовхав на розпаювання, ллють крокодилові сльози за колгоспами. Тоді говорили: колгоспи ніщо, а дамо вам два гектари землі і це буде таке рідне, це буде такий ефективний власник — землю берегтиме, врожаї підуть.
Нічого не склалося. Ми нині ледве дотягуємося до 1990 року. 2011 рік — це просто унікальний рік для сільського господарства. Було зібрано 57 мільйонів тонн зерна навіть при деформованій структурі сівозмін. Це величезне досягнення. Прекрасно працювала сільськогосподарська рать, вчені трудилися і погодні умови.
Але все, що ми наробили минулого року, — це лише 80 відсотків, до яких ми дійшли за 20 років незалежності від рівня виробництва сільськогосподарської продукції порівняно з 1990 роком. Тобто сьогодні ми виходимо на ринки, б’ємо себе у груди: ми дійсно заробляємо валюту, аграрний комплекс працює у нас прекрасно порівняно з іншими — але це 80 відсотків того, що було 20 років тому.
Якщо ми хочемо мати конкурентоспроможну продукцію, мусимо говорити за комбайни, за широкозахватну енергонасичену техніку. Маємо говорити за підготовлені кадри, які отримують величезну заробітну плату, вивчити цей комбайн. Щоб не було так, як розповідав Голова Верховної Ради: «Приїхав до Житомира, десь був у селі, підходить до комбайна — на дворі плюс 35 градусів, а з «Джон Діра» виходить комбайнер у шапці, куфайці і валянках, бо не знає, як вимкнути кондиціонер».
Тому сьогодні ми повинні мати того, хто може з цієї технікою працювати. Вона дорога, але один такий комбайн за день збирає 70—80 гектарів зерна. Це не просто продуктивність. Це ще 30 відсотків зберігається врожаю. На десятий день біологічної стиглості пшениця починає осипатися: на 11-й день — 1 відсоток, на 12-й — 5 відсотків і далі в геометричній прогресії. І ми всі знаємо, що пішли якісь дощики — не встигли зібрати і просто кажуть: хоч пройдись цим комбайном, щоб тебе в тюрму не посадили. А збирати вже немає що — а на початку збирали 60—70 центнерів з гектара.
Сьогодні не можна говорити в одному розумінні — жити на селі і працювати на селі. Сьогодні тих, хто хоче жити в селі, вже багато. Але тих, хто хотів би працювати на селі, немає. Запитайте: хто хоче отримувати три тисячі доларів — всі піднімуть руку. Хто хоче кожний день працювати на комбайні і не поламати його за один місяць — і ви не знайдете жодного.
Зустрічаюся з фермерами. Один каже: заплатив 5 тисяч доларів, купив комбайн, знайшов механізатора. Він два тижні працював, нарадуватися не міг. Наприкінці другого тижня з друзями грали в карти, напився, вдарив тим «Джон Діром» по акації і що далі... Отаке наше життя.
Тому формування ринку праці, підготовка працівників — рядових, середніх, спеціалістів, керівників — це одна має бути лінія. А умови на селі — проживання і зайнятості — це зовсім інша.
Ніхто в Україні про це не говорить. Ми в комітеті це зробили. Ви знаєте, що у нас всього присадибного фонду в середньому на працездатного жителя села припадає близько гектара. Присадибного. Йому нікуди не треба ходити: ось його 25 соток, ось його батьки... Ви знаєте, що з гектара — це на 25—30 тисяч гривень продукції в рік. А де вона у нас? На городі: калина, малина, бузина... Все те, що на Захід можна експортувати. Але немає можливості його туди довести.
Ще одна проблема — відродження кооперації. Зародилася вона тоді, коли дядько їздив до кожного села і збирав на воза вовну, ганчірки, яйця і віддавав одеколон, мило і таке інше. Потім це зробила наша споживкооперація... Потім все це розвалилося.
Звичайно, не можна повернутися назад, але іншої форми ніхто не знає. І маємо відродити кооперацію, не в колишньому вигляді, а в новому, пристосованому до сьогоднішніх умов. Кому цю роботу доручити: якщо дамо сільській раді — це корупція. Обслуговуючі кооперативи мають бути справді коопераційними, і тоді продукція піде на реалізацію. А той, хто 25 тисяч гривень заробить на присадибній ділянці, нехай хату справить. А дороги і всю інфраструктуру мають зробити ті, хто за межами села орендуватиме 32 мільйони га українських чорноземів і даватиме 4,5 мільярда гривень. Щоб працювали дитячі садки і підтримувалася соціальна сфера, і щоб кадри туди їхали і їм створювали умови. Отакими спільними зусиллями.
Бо коли мені кажуть, що треба зобов’язати агрохолдинг, того орендаря, щоб він працевлаштовував людей — це нереально. Неможливо поєднати непоєднані величини.
Тому потрібно йти шляхом, який я окреслив вище.
Є друга крайність. Дехто хоче купити землю і каже: «Цю землю треба купити зараз у селян тільки для того, щоб вони взяли гроші, придбали собі квартири і виселилися, щоб не заважали тут». Оці ділки ніяк не розуміють, що на сьогоднішньому ринку землю можна продати за 20 тисяч гривень. В нього 3 га паю, якщо по 20 тисяч, то це — 60 тисяч гривень. Виходить, 7—8 тисяч доларів. А скільки він за 8 тисяч купить квартирної площі в Києві, щоб виїхати із села?
Ред.: 8 квадратних метрів.
Калетнік: Тому не можна давати таких пропозицій, що він продасть землю і виселиться. Навіть якщо і пай продасть — з села не поїде. І дуже добре, якщо ми вмонтуємо сюди державу правильно. І опишемо всі повноваження, функції і діяльність на цьому ринку державних органів, в тому числі і банківської структури. Аби вона могла взяти цю землю, заплатити людині, чи проплатити навчання її дітей, чи щось інше...
Це не програма відселення людей. Це має бути програма, щоб селянин міг скористатися своєю власністю для додаткового заробітку і передати свій пай тому, хто далі той наділ ефективно оброблятиме. І десь через років 10—15, думаю, що в нас точно земля буде 14—15 тисяч євро. Коли ми вийдемо ще на вищий рівень господарювання, фінансових спроможностей.
(Закінчення у наступному номері).
Григорій Калетнік, голова Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин: «Розвиток латифундій необхідно законодавчо врегулювати».
Скільки існуватиме планета, стільки тема землі залишатиметься на порядку денному.
Сергій Булигін, академік-секретар відділення землеробства, меліорації та механізації Національної академії аграрних наук України: «Людина купила землю і треба зробити все, щоб ця земля використовувалася за призначенням, і як мінімум не погіршувалася, а не стояли бур’яни».
Завідувач секретаріату Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин Олександр Старинець, завідувач групи — головний консультант секретаріату Богдан Ванівський, консультант секретаріату Ірина Корякіна, помічник голови комітету Тамара Рахнянська уважно вивчали пропозиції, висловлені під час дискусії, щоб допомогти законодавцям врахувати їх у подальшій роботі над законопроектом.
Олександр Глевацький, голова у 1993—2006 роках Погребської сільської ради Броварського району Київської області: «Треба мати можливість селянину розширити свою землю для обробітку. Щоб саме на землі з’явилося багато незалежних ні від держави, ні від влади, ні від кого людей».
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.
