Наприкінці минулого року мені довелося бути на трьох зібраннях, учасники яких пропонували 2012-й оголосити роком боротьби з корупцією, роком профтехосвіти, роком захисту прав людини. Намагання батьків ідеї перетягнути ковдру на частину соціуму, інтереси якого вони захищають, зрозумілі. Навіть за умов кризи під заходи, які благословить своїм указом Президент, можна розраховувати на преференції, фінансові потоки, увагу високопосадовців, нарешті.
Гулі для реформаторів
А що отримали сотні тисяч працівників дошкільних, позашкільних, шкільних, професійно-технічних та вищих навчальних закладів у 2011-му, оголошеному Гарантом Конституції Роком освіти та інформаційного суспільства? Одне можу упевнено констатувати: помітний рух від набридлої балаканини до практичних дій в галузі. Щоправда, рухаючись, реформатори набили чимало ґуль.
З позиції небайдужого громадянина спробую оцінити якість деяких нововведень.
Понад рік тривають дискусії щодо законопроектів про вищу освіту, але парламент не схвалив жодного, чим викликав невдоволення у суспільстві. Та чи треба поспішати з прийняттям доленосного документа? Не слід зволікати, але не треба і підлаштовувати процес під когось.
У Чехії публічне обговорення реформи вищої школи триває з 2009-го. Нашим же парламентаріям пропонували розглянути, вважаю, глевкий «млинець», про смак якого ще не висловився Президент. Скажімо, у законопроекті, розробленому МОНМС, закладені норми, які років п’ять обговорюють не тільки в освітянських колах. Про розширення автономії університетів, стипендії студентів, зовнішнє незалежне оцінювання, студентське самоврядування тощо.
Парламентарії, зокрема, мають визначитися, чи треба враховувати середній бал шкільного атестата; додавати балів випускникам платних підготовчих відділень тощо. Однозначної позиції немає.
Якщо заохочувати до навчання на курсах тільки міських школярів, то про який рівний доступ до освіти йдеться? Якщо рік у рік збільшується кількість медалістів і при цьому число випускників зменшується, про яку якість можна говорити?
Візьмімо іншу новацію — так званий електронний вступ. Біля приймальних комісій торік не було черг не завдяки цьому експерименту. Брак абітурієнтів — ось пояснення ситуації, якою так пишаються чиновники.
У законопроекті про вищу освіту є норма про право ВНЗ відраховувати студента за плагіат. Це, як і введення додаткового іспиту в університеті, заступник Голови Верховної Ради Микола Томенко вважає «корупційними ідеями». Важко з ним не погодитися...
Про те, що закон у новій редакції влаштовує аж ніяк не всіх, свідчать пропозиції, підтримані багатьма учасниками обговорення, але не враховані авторами міністерського варіанта. Це стосується, приміром, питання заполітизованості освітнього процесу, яким і надалі, на думку опонентів, безапеляційно керуватиме профільне відомство.
Утім, законопроект ще доопрацьовується, і освітяни, громадськість сподіваються, що до їхніх побажань народні депутати дослухаються...
Хто ставить мишоловки
...На останній нараді начальників обласних управлінь освіти і науки планували роботу на нинішній рік та, зокрема, визначили десятку найголовніших подій в галузі у минулому. Найпомітнішими керівники назвали ІІІ Всеукраїнський з’їзд освітян; затвердження урядом державного стандарту базової та повної загальної середньої і початкової освіти; затвердження національної рамки кваліфікацій; форум міністрів освіти європейських країн; Дні освіти і науки України в Росії; виставку «Країна юних майстрів»; програму «Сто відсотків»; нові держстандарти ПТО тощо.
Не дивно, що до десятки не увійшов експеримент з електронним вступом до ВНЗ і «хрестовий похід» за повернення у лоно держави колись бездарно втрачених дитсадків.
Не оцінили підлеглі Табачника і потуги його команди щодо оптимізації мережі навчальних закладів (закриття ЗОШ, підпорядкування відомчих ВНЗ МОНМС).
Здається, тільки міністрові та його однодумцям усе просто і зрозуміло. На місцях же, в кожному закладі, що потрапив під прес реформування, виникло безліч проблем. І з працевлаштуванням педагогів, і з використанням звільнених приміщень, і з підвезенням школярів та їх перевантаженнями... Одне сказати: базових шкіл із належною матеріально-технічною основою на пальцях перерахувати; добротних доріг і надійних шкільних автобусів ще менше, а дітей фактично силоміць переводять із рідних шкіл до віддалених чужих.
А тим часом наші освітянські керманичі начебто не чули про польський досвід збереження малокомплектних шкіл у селі. Його обговорювали, до речі, торік в Луганську. Учасники республіканського семінару дійшли висновку, що польська практика «є прийнятною для адаптації та застосування в Україні». Ви чули про реакцію міністерства на відповідний лист педагогів?
Зате звідти невтомно стверджують: школи закривають за рішенням місцевої влади після погодження із громадою. Хіба це не мишоловка? Мишу, як відомо, вбиває не господар, а металева пружина. А хто її поставив у потрібному місці, в потрібний час?..
Звісно, простіше декларувати свою непричетність до закриття шкіл і прагнути скоротити мережу навчальних закладів начебто з метою заощадити бюджетні кошти і поліпшити якість навчання (дуже сумнівні аргументи), ніж запропонувати альтернативні проекти примітивним заходам.
Знайти вихід, який би задовольнив учителів, учнів, їхніх батьків та громаду, значно важче, ніж вилучити колись обов’язкові твори Уласа Самчука й Василя Барки із програми з української літератури. Легше провести Дні української освіти в Москві за рахунок платників податків. Або зобов’язати директорів прийняти міністрів освіти з Європи за кошти столичних шкіл. Саме вони у вересні зустрічали, проводжали, вітали, годували заморських гостей. Невідомо, хто вигадав благодійні фонди в школах, але керівники ЗОШ Києва, упевнений, безмежно вдячні сьогодні авторам ідеї...
Мал. Миколи КАПУСТИ.
