А зранку вони прокинулись... не алкоголіками і не наркоманами
Кілька десятків людей, з якими довелось поспілкуватись під час підготовки цього матеріалу, відверто зізнавались: я — алкоголік або наркоман із багатолітнім стажем. У це не вірилось. Бо всі вони мали вигляд тверезих здорових людей навіть без найменших зовнішніх ознак згубних пристрастей. Хіба що численні сліди від уколів чи шрами колись перерізаних вен таки свідчили про непросте минуле співрозмовників.
Не соромлячись, вони визнавали, що «колишніх» серед них не буває. Небезпека повернутись до минулого чатуватиме на кожного до кінця життя. Але переконані, що кроку назад вже не зроблять ніколи. Якщо чесно, в це теж важко вірилось. Бо життя переповнене зовсім іншими прикладами.
Крок перший: туди, де на тебе чекають
Навіть те, як щиро ці люди розповідали про своє минуле (а про таке говорити вголос наважиться далеко не кожен),  — свідчення того, що вони зуміли здолати бар’єр, який роками відділяв їх від рідних, усього суспільства і навіть самого життя. Хоча в кожного була своя історія, в одному єдині: без сторонньої допомоги їм не вдалося б змінити життя. Те, чиєю має бути ця підтримка, кожен обирав сам.
П’ятнадцять років тому Лариса Висоцька стала однією з перших, хто не просто заговорив уголос про наркоманію та супутні проблеми, а побачила в залежних людях насамперед пацієнтів, котрих можна вилікувати. Перейнявши досвід польських колег та відвоювавши територію колишньої ракетної точки, створила перший в Україні державний центр реабілітації наркозалежної молоді. Пізніше цей приклад було підхоплено на державному рівні, це стало основою для прийняття низки урядових документів і створення врешті-решт мережі подібних закладів.
За час існування центр дав нове життя кільком сотням людей. Добре налагоджена справа працює й досі. Але Лариса Висоцька швидко зрозуміла: туди приходять пацієнти, котрі вже зламали свою свідомість і готові до нового життя. На жаль, таких — одиниці. Зате тисячі бездоглядних підлітків, голодних повій, приречених ВІЛ-інфікованих, тюремних в’язнів і безхатьків лишаються поза увагою суспільства та без надії на допомогу. Взяти їх хоча б під часткову опіку Висоцька змогла після того, як організувала обласну асоціацію сприяння розв’язанню проблем наркоманії та СНІДу «Вікторія».
Ставлення до неї було неоднозначне. Хто підтримував, а хто відверто заявляв: не варто витрачати кошти на цю категорію, в суспільстві й без того безліч невирішених проблем...
Нещодавно асоціація «Вікторія» відзначила своє п’ятнадцятиліття. Кожного року в ній реалізовували по кілька проектів, спрямованих на розв’язання проблем окремих груп ризику. Кількість таких програм — уже більш як шість десятків.
Співробітники асоціації вирушали у нічні клуби, де розповідали юним завсідникам про ВІЛ, гепатити, венеричні хвороби, розвозили презервативи у в’язниці, підбирали вуличних повій, щоб відправити на лікування, створювали спеціальні пункти, де окрім спеціальних послуг залежна людина могла прийти і просто поспілкуватися. Навчились шукати серед наркоманів лідерів, котрих спочатку вчили простим нормам гігієни та здорового способу життя, а потім вже ті проводили «просвітницькі» програми у своєму середовищі. «Учні» мали здати відповідні тести, за що могли отримати відповідну матеріальну нагороду — іноді у формі шприців та презервативів. У результаті такими просвітницькими програмами за рік охоплювали до двох тисяч наркозалежних. Тут навіть вчили, як самостійно приготувати препарати. Не наркотичні, а ті, що допомагають вийти із залежності...
Усього не перерахувати. Практично вся робота будувалась не за бюджетний кошт, а за гранти соціальних фондів та на волонтерських засадах. А доля тих, хто опинився на самісінькому дні, найбільше чомусь турбувала не суспільство, а ентузіастів-добровольців. Саме вони виявили достатньо мужності і милосердя, щоб допомогти.
Крок другий: без допомоги нічого не змінити
24-річна Аліна — щаслива молода мама, котра разом зі своєю маленькою донечкою переймається святковими клопотами. За кілька останніх років це чи не перший Новий рік, котрий вона зустріла зі своїми дітьми. До цього був постійний п’яний дурман. Хміль забирав розум, і жінка починала шукати сумнівних пригод. Якщо між випивками вдавалося зробити перерву, то наставала глибока депресія. І все закінчувалось тим, що різала собі вени. Вкриті десятками шрамів руки до кінця життя нагадуватимуть про це. Але вона щиро вірить, що після перебування в реабілітаційному центрі повернення до минулого вже не буде.
Саме з такою надією щороку в центр реабілітації нарко- та алкозалежної молоді, що розташований у Ярмолинецькому районі, приходить по кілька десятків молодих людей. Розкішним тамтешній побут не назвеш. Навпаки, все виглядає не просто скромним, а навіть бідним. Директор центру Анатолій Федорук розповідає, що минулорічний бюджет закладу був близько 900 тисяч гривень. Гроші йдуть переважно на зарплату та оплату комунальних послуг. Через це ремонт, меблі, побутові проблеми відходять на другий план. І через це в центрі не відмовляються від матеріальної допомоги родичів учорашніх наркоманів. Більшість із них, якщо може, готова платити з радістю. Бо ціни за те, що дитину виривають із пут наркоманії, просто не існує.
Головна умова — зцілення повинен захотіти сам пацієнт.
У центр він може прийти тільки після певного лікування — позбавившись від гострої залежності. А тут протягом року його вчитимуть... просто жити. Без наркотиків. Без спиртного. Система наскільки проста, настільки й добре продумана. Кожен спочатку повинен пройти етап новачка, чітко засвоїти правила життя в цій комуні та — головне — мотивацію: чому ти мусиш йти іншим шляхом.
Лише після цього можна стати «домовником» — тим, хто бере активну участь в житті дому. Причому не тільки побутовому. Команда живе за принципом самоврядування, обирає суворого, але справедливого президента, свою поліцію, службу безпеки і навіть екзекутора. Тут не довіряють чужим вимогам і законам. Тут готові слухати тих, хто сам пройшов цим шляхом. Не дивно, що дехто із співробітників — колишні залежні. Бували випадки, коли на реабілітацію приходили двічі—тричі, перш ніж вдалось впоратися з своїми проблемами. Зате тепер у такого вихователя є досвід...
Але не всім вдається здолати навіть ці два етапи. А на переможців чекає ще третій етап — претендентів (тобто тих, хто ось-ось готовий податись у самостійне життя без згубних звичок). У цей час кандидат повинен вирішити проблеми з житлом, спеціальністю і навіть роботою. Без цього втриматись від старих звичок буде вкрай проблематично.
У центрі немає ілюзій, що всі його пацієнти справді зміняться. За час існування тут побувало понад шістсот чоловік, і лише третина потім змогла втриматись, не повернутись до колишніх друзів і пристрастей. Але навіть якщо вдалося б вирвати з минулого хоча й одну людину — цього варті старання.
Крок третій: рівний — рівному
Відвідини обласного благодійного центру реабілітації та соціально адаптації нарко- та алкозалежних «Нове життя», що в селі Печеськи Хмельницького району, на багатьох справляє справжній шок. Сюди приходять люди на піку хвороби. Бувають випадки, коли навіть медичні установи не беруться вивести із вкрай загострених станів. Але буквально за кілька тижнів тут — без будь-якого медичного втручання! — зникають синдроми ломки, білої гарячки.
Спочатку просто незрозуміло, як це відбувається. Адже славнозвісні принципи трудотерапії чи життя у комуні, як це практикується в Баламутівці, тут відсутні. Немає жодних ліків. Немає замісної терапії. Немає насилля чи обмеження свободи. Правда, є кілька обов’язкових правил: неможна пити, курити, вживати наркотики, а спочатку — і користуватись телефоном. Перші тижні підопічних інформативно ізолюють від друзів та родичів, але при цьому ніхто не загартовує вікна і не вішає замок на двері. З часом кожному можна вільно пересуваються селом і їздити в місто. Але, щоб слабкий не піддався спокусі, з ним обов’язково їде в дорогу хтось, хто вже пройшов шлях реабілітації.
Немає обмежень у прийомі: хворого можуть привезти батьки, або він може прийти сюди просто із в’язниці. Без документів, довідок і медичного діагнозу. Просто із проханням про допомогу.
Комусь вистачає для повної реабілітації буквально кількох місяців, середній строк перебування — близько півроку. Хоча був випадок, коли людина, якій не було куди йти, залишалася тут аж три роки. В центрі визначають усі разом, чи готовий підопічний повернутись до самостійного життя. Більшість повертаються звідси невпізнанно зміненими — готовими до створення сім’ї, працездатними і здоровими. Хоча були й випадки, коли вчорашні вихованці невдовзі опинялись у колоніях. Це винятки. А правило — зовсім інші, обнадійливі історії, котрі розповідають не тільки теперішні підопічні.
Керівник закладу Геннадій Третяк не приховує й свого життя: свого часу, ще школярем, із головою поринув у наркотики, а, значить, і в кримінал:
— Таке життя — згуба. Але зміни не можуть відбутись самі по собі. Треба насамперед зусилля душі, розуму та серця, щоб все перевернути в собі. Я теж був наркоманом, злочинцем і в’язнем. А потім, уже в дорослому віці, закінчив школу і університет. Тепер допомагаю пройти цим шляхом іншим. Не даремно наша програма називається «Рівний — рівному».
Олег Проскурівський переконаний, що саме такий підхід допоміг і йому. Як розповідає, свого часу буквально за пару років перетворився з успішного бізнесмена, котрий мав свою торговельну мережу і автопарк, на безхатька. Втратив усе: бізнес, дім, сім’ю, себе самого. «Одного разу після чергового кумару я прийшов сюди. Це було другим моїм народженням», — не криючись розповідає чоловік. Тепер він сам ось уже вісім років практично на волонтерських засадах допомагає Третяку. Обидва знають про проблеми залежних людей не з розповідей. Та найголовніше — знають, як можна підняти людину з цієї прірви.
Лише поспілкувавшись із пацієнтами, стає врешті-решт зрозумілим, як це відбувається. Установа ця християнська, і в основі всіх зцілень тут вбачають насамперед щиру віру. Вбираючи в себе нові моральні цінності, мешканці центру вірять, що зможуть повернутися додому зовсім іншими.
28-річний Андрій приїхав сюди із райцентру. Вірніше, його привезли батьки, бо сам він уже не міг ходити. «Я зрозумів, що вмираю, — розказує хлопець. — Тіло стало не моїм. Та й розум був не мій». Тепер він хоче розповісти про свій трагічний досвід усім, щоб його уникли тисячі молодих людей. Про те, як у шістнадцять почав вживати наркотики. Спочатку просто хотілось якихось незвичних розваг у дворі з хлопцями. Так з’явилась найдешевша і доступна ширка. Потім — звичний для наркомана шлях: збільшується доза, з’являються просто дикі суміші аптечних препаратів. Щоденна норма для Андрія дійшла до 150 «кубиків» зілля. «Це 15 уколів на день, — пояснює хлопець. — Або приблизно відро випитого самогону. І так щодня!»
Після такого, зазвичай, не виживають. Декого із колишніх друзів Андрія уже немає серед живих. Він отримав свій шанс тільки завдяки центру і щирій вірі.
Усі три організації живуть за різними правилами. Когось фінансують соціальні фонди, когось добродійники, когось державний бюджет. Мають вони і різний внутрішній розпорядок, і різні методи роботи — від агітаційно-просвітницької до психологічної корекції, від трудотерапії до християнської проповіді. Але всі успішно справляються зі своїми завданнями: повертають хворим світлий розум, а врешті-решт — життя. Частина співробітників робить це на волонтерських засадах. Більшість — за дуже скромну зарплатню. Майже кожен, якщо не сам, то через близьких пережив важку трагедію залежності. Тому знають, яка важлива і потрібна ця робота.
 
Хмельницький.