Жар-птиця високого таланту

То сталося на початку 20-х років минулого століття, якраз після Різдва. У родині Лятуринських на хуторі Ліски, що неподалік від волинського містечка Вишнівця, чекали на старостів. З сусіднього села Колодне. Дарма, що жених був уже далеко не першої молодості, але мав добрий шмат поля, простору хату, непогану господарку. «Отже, донька за ним не пропаде, — міркував собі Михайло Лятуринський, недавній офіцер прикордонної служби царської Росії. — А любов — то таке...». Та по-іншому думала його донька Оксана, яка навчалася в гімназії у Крем’янці. Прихопивши таку-сяку одежину, вона в день сватання тікає з дому і засніженими полями добирається в село Катеринівка, де жила її старша сестра Антоніна, яка була замужем за священиком Кіщуном.

«Одного разу взимку вночі прибула до нас схвильована тітка Оксана. Вона про щось бесідувала з батьком. Пізніше нам стало відомо, що тітка втекла з дому і просила в нашого тата грошей, щоб виїхати за кордон. Лише через багато літ ми довідались про причину її виїзду з рідного хутора, який вона так любила все своє життя і тяжко тужила за ним, перебуваючи в еміграції. Тітка розповіла нашому батькові, своїй старшій сестрі про ситуацію. Вони зрозуміли усе, дали їй грошей на дорогу, і вона виїхала за кордон», — згадувала через багато років її небога Марія Бандуровська, яка до останніх днів своїх жила в Крем’янці. Так молода дівчина опинилася в Німеччині, де вже перебував її старший брат Іван, а невдовзі перебирається у Прагу. Забігаючи наперед, скажу, що вона так і не знайде собі судженого, а в рідних місцях, зокрема в Катеринівці, де проживала сім’я її старшої сестри, побуває лише двічі. Востаннє — під час фашистської окупації, хоча думками постійно линула в рідні краї. Туди, де «мов молитва у відчаї, угору зноситься Почаїв».

У своїй книзі спогадів «На коні вороному» Улас Самчук згадує, що Лятуринська просила в нього посприяти виробити візу, щоб поїхати на батьківщину, аби там зостатися жити. «Може, Ви маєте когось знайомого у Крем’янці, хто міг би вплинути на рішення «крайсгауптмана» і тим допоміг мені дістати тут візу? Духом я вже давно не в Празі — вию вовчицею на згарищі Лятуринщини».

Принагідно нагадаю читачам, що з майбутнім автором «Волині» Лятуринську познайомив Крем’янець — саме тут на початку 20-х років вони навчаються в українській гімназії. Саме тут, у рукописному журналі «Юнацтво», з’являються перші літературні спроби Уласа Самчука, Оксани Лятуринської та інших талановитих гімназистів. Саме тут викладач української мови й літератури Віктор Гнажевський подарував своїй вихованці відому поетичну збірку Олександра Олеся «З журбою радість обнялась». І як уже згодом хтось влучно зауважив з дослідників життя і творчості Лятуринської, ця поезія так полонила юну дівочу душу, що, здається, гімназистка назавжди залишилась у цьому полоні. Тут, власне, вона починається формуватися як поетка. Причому з виразним українським підґрунтям й обличчям.

Прага у 20—30-х роках минулого століття була одним з островів активного українського життя, адже сюди після поразки національно-визвольних змагань перебралося багато наших земляків, тікаючи від більшовицького кривавого терору. Тут живе і працює цілий гурт поетів-вигнанців з рідного краю, зокрема, Олена Теліга, Олег Ольжич, Євген Маланюк, Юрій Клен, Наталка Лівицька-Холодна, Юрій Дараган, Олекса Стефанович... Недарма ця творча плеяда невдовзі отримає у працях літературознавців та істориків назву «празька школа». Тут, у чеській столиці, доля знову зводить Лятуринську з Уласом Самчуком. І, зрештою, побачила світ її перша поетична збірка «Гусла», більшість віршів якої присвячена борні українського народу за свою свободу, милій серцю Волині. Її лірична героїня готова сама впасти на бранному полі, лише б довгождана воля прийшла на рідну землю:

Вже згодом, майже через півстоліття, Улас Самчук напише, згадуючи О. Лятуринську: «Виринула вона на обрії поезії пізніше, в 30-х роках, коли-то появилась її перша збірка перших поезій з прикметною назвою «Гусла», з якої відходить Печеніг (таким псевдонімом Оксана підписувала свої вірші в юності. — Авт.), а виходить вже Лятуринська, де вона, переступивши межу праслов’янщини, цілковито стає зачарованою жар-птицею доби давніх русичів».

Та справжнє творче визнання принесла Оксані Лятуринській друга поетична книжка — «Княжа емаль», яка побачила світ у грозовому 1941-му в тій же Празі. У ній почасти авторка звертається до історичних сюжетів, насамперед — княжої доби, до їхніх уроків. Історія для ліричної героїні книжки — той духовний спадок, без якого вона не може обійтися. Який, зрештою, робить її цілеспрямованою, сильною, непоступливою спадкоємницею оборонців свого народу:

Дослідники творчості авторки «Княжої емалі» Богдан Бойчук і Богдан Рубчак у передмові до віршів поетки, надрукованих в антології української поезії на Заході «Координати» (1969 р.), стверджують, що «її поетичне мистецтво на перший погляд дуже невибагливе. Але насправді воно з великою уважністю мозаїчно ускладнене і визначається дивогідною вишуканістю техніки. Її поетичні мініатюри — це маленькі самобутні всесвіти, сповнені чудових несподіванок і творчих відкрить... Контроль її творів засновується на скупості засобів, аскетизмі, лаконічності, а при тому — напруженій зосередженості: на тому, що Маланюк, пишучи про її творчість, назвав «суворою ощадністю слова».

Ведучи мову про поезію Оксани Лятуринської, неможливо обминути її поему «Єроним», написану в середині 40-х років, яку критики зараховують до найбільших творчих здобутків письменниці. Йдеться в ній про трагічну долю української еміграції, про тих наших краян, які втікали на Захід від сталінських людоловів, аби не загинути у тюремних застінках від чекістської кулі або в гулагівських концтаборах. Та нелегко складалася для них доля і у вільному світі. Із вражаючою безапеляційністю пише авторка про становище утікачів, що опинились у так званих таборах для переміщених осіб (ДіПі) у зонах, окупованих американськими й англійськими союзниками. Образ ченця Єронима — це образ нашого краянина, якому суджено пізнати пекло української недолі, українського ґвалту. Але він не тільки і не стільки фіксує драматизм повоєнної дійсності, що постає перед його зором, як розмірковує над подіями і фактами, дає їм оцінки через призму таких понять, як честь, національна гідність, пам’ять поколінь. Єроним, за словами Юрія Шевельова, і літописець, і пророк, і просто речник української еміграції і, не так уже просто, речник загальної Божої правди.

Усі біди і нещастя, які пізнав на своєму шляху Єроним — то і хресний шлях самої авторки, яка нарешті виривається з табору ДіПі і поселяється у США, в Міннеаполісі, що в штаті Міннесота. А допоміг письменниці у тому її земляк Олександр Неприцький—Грановський, професор Міннесотського університету. Жила

О. Лятуринська самотньо і скромно. Правда, доки дозволяло здоров’я, займалася улюбленою скульптурою, писала пейзажі і, звісно, дорогі її серцю з дитинства писанки. Та дедалі частіше хворіла: майже втратила зір, мала проблеми зі слухом, що ще більше усамітнювало її життя на схилі літ.

Відійшла в інші світи 13 червня 1970 року. Поховали її на українському цвинтарі Баунд-Брук, що в штаті Нью-Джерсі, де спочивають вічним сном багато відомих українців. Тепер про цю невтомну трудівницю пера і пензля нагадує скромний пам’ятник-хрест, зведений на могилі за кошти місцевої української громади.

А вже згодом, у 1983 році в Торонто, побачили світ «Зібрані твори» Оксани Лятуринської з ґрунтовною передмовою відомого літературознавця української діаспори Юрія Шевельова, який високо цінував талант колишньої волинянки. Під обкладинкою цього солідного видання, по суті, маємо всю творчу спадщину письменниці.