Підстав для ейфорії немає

— Мої коментарі мають бути «правильні» чи правдиві? Адже неприкрита «щира правда» нерідко багатьох дратує. Набагато приємніше чути бравурні реляції. Тому й запитую.

— Якщо ви не проти, то пропоную головну увагу в нашій бесіді приділити металургійній та гірничорудній галузям промисловості України. Це базові для України галузі. Досить лише сказати, що продукція металургії, наприклад, становить найбільшу частку (третину) в обсязі вітчизняного експорту й забезпечує близько 40% валютних надходжень.

— Насамперед хочу зазначити, що терміни «металургія України», «гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України», під якими раніше мали на увазі спільність металургійних, гірничорудних, коксохімічних, вогнетривких плюс цілої низки допоміжних підприємств, об’єднаних загальними стратегічними метою й завданнями, і діяльність яких спрямовувалася й координувалася одним центром управління, сьогодні не несуть у собі такого змісту. Нині правильно говорити про металургійні, гірничорудні та ін. підприємства, розташовані на території України, оскільки в значеннєвому і функціональному розумінні «металургії України» як єдиного цілого, на мою думку, немає, на жаль.

— Адже справа не в термінології, а в змісті. Давайте в нашій розмові для зручності спілкування збережемо колишні терміни. І моє запитання полягає в тому, які можливості й перспективи у металургії України?

— Можливості досить скромні. 

— Ну, по-перше. Пуск нової домни на Єнакіївському метзаводі, звичайно, позитивний момент. Можна також радіти відновленню конвертора й ліквідації мартенівських печей на «Азовсталі». По дріб’язках ще дещо реконструювали на інших меткомбінатах. Усе це добре. Але введення в дію однієї нової доменної печі кардинально не міняє вигляду Єнакіївського заводу, і тим паче вигляду металургії України загалом.

По-друге, «обіцяти — не значить одружитися». Подивімося, як Метінвест реалізує заплановані програми модернізації металургійних активів, інвестуючи в реконструкцію й відновлення виробництва 50 млрд. гривень. Може, йому вдасться виправити ситуацію з багаторічним ігноруванням великих вкладень у металургію. Будемо сподіватися й щиро побажаємо успіхів. Але факт полягає в тому, що сьогодні Метінвест, як і та сама «Криворіжсталь» (Арселор Міттал Кривій Ріг), заробляє переважно на видобутку залізної руди. А інвестувати прибуток у відновлення металургійних активів до останнього часу не поспішали.

— Відповідно до законів України власники підприємств мають право на свій розсуд розпоряджатися отриманим прибутком. Може, їм вигідніше гроші, зароблені металургами, вкладати в інший бізнес.

— Цілком правильно. Однак, передаючи шляхом приватизації заводи, комбінати, рудники в руки власників, держава передбачала, що цей процес піде на користь національним інтересам. Припускала, що управління підприємствами, звичайно, вестимуть в корисливих інтересах власників, але не на шкоду державним інтересам. Але сталося не так, як гадалося. Навряд чи можна визнати, що відповідають інтересам народу України приклади доведення раніше стабільно працюючих підприємств ГМК до повного спрацювання обладнання, до їхньої збитковості. Результат — тисячі безробітних громадян України з усіма наслідками, що випливають. На мою думку, держава в таких випадках, а їх чимало, не повинна відігравати роль пасивного спостерігача. 

Державна машина має працювати на збереження й, по можливості, зміцнення промислового потенціалу України. На жаль, діяльність української влади в останні десять років стосовно металургійної, гірничорудної, хімічної промисловості важко визнати такою, що відповідає національним інтересам.

— Звичайно. Наведу конкретний приклад. У 2004 році Верховна Рада надала законодавчу можливість деяким обраним компаніям приватизувати за символічну ціну всю українську гірничорудну базу. Одну з наймогутніших у світі. У результаті держбюджет України недоотримав понад 100 млрд. доларів США. Обґрунтовували цей подарунок тим, що в майбутньому продані на пільгових умовах гірничорудні підприємства забезпечать надходження до бюджету сум, порівнянних із втратою зазначених 100 млрд. доларів внаслідок їх «специфічної» приватизації. Але цього не сталося й навряд чи станеться в майбутньому. Тому держава повинна висунути перед власниками питання про необхідність доплати за ці гірничорудні об’єкти до рівня ринкової, аукціонної ціни. За такого розвитку ситуації національні інтереси народу України будуть дотримані. Слово за Верховною Радою. В Україні давно назріла потреба ухвалення докладного закону, що регламентує процедуру реприватизації підприємств, приватизація й наступне функціонування яких не відповідали й не відповідають сьогодні національним інтересам.

— Я з повагою ставлюся до власників промислових активів. Якщо вони справжні патріоти України, то до таких пропозицій повинні ставитися позитивно. Адже прибуток вони вже отримали. А бюджет України сьогодні потрібно рятувати. А парламентарії повинні мати мужність виправити свої помилки.

— КГЗКОР і накопичена у відвалах для його діяльності сировина у вигляді слабомагнітних окислених руд (приблизно 2,5 млрд. тонн) — це незліченне багатство. І ціна його зростатиме, оскільки дефіцит залізної руди у світі збільшується. 

Після публікації в «Голосі України» в 2007-му статті «Полювання на мамонта», присвяченій темі КГЗКОРу, у верхах намітився деякий порух. Але спрямований він був на безплатну непряму, завуальовану приватизацію цього гірничорудного велета під які-небудь обіцянки, прожекти. 

Але поки що фокус із заволодінням КГЗКОРом у псевдоінвесторів не пройшов. Президент України В. Янукович своїм Указом від 10.12.2010 №1118 зняв заборону з приватизації КГЗКОРу. За минулий рік влада мала підготувати об’єкт до продажу за «живі» гроші, які ох як потрібні бюджету. Але про реальні дії в цьому питанні поки що не чути. Очевидно, Указ Президента для деяких чиновників не указ.

— Так, є. Ви абсолютно праві. Формально неприватизованими є Вільногірський у Дніпропетровській області та Іршанський у Житомирській області комбінати, які базуються на найбільших в Європі родовищах титано-цирконієвих руд. Це справді унікальні, безцінні підприємства, монополісти. Вони забезпечують сировиною титанову, електродну, вогнетривку, керамічну, хімічну, лакофарбову промисловості України, держав близького і далекого зарубіжжя. Раніше вони завжди були надприбутковими з рівнем рентабельності в середньому близько 30%. Орієнтовна вартість кожного у разі продажу на аукціоні, на думку багатьох експертів, становить 3—5 млрд. доларів.

— Та ні, згідно з публікаціями в пресі річний прибуток одного комбінату становить не менш як 200 млн. доларів, іншого — 150 млн. доларів. За експертними оцінками, прибуток ГЗК удвічі більший. Але ці процвітаючі ГЗК у 2004 році Фонд держмайна віддав в оренду ЗАТ «Кримський ТИТАН». Орендна плата 1,8 млн. гривень, тобто ледве більш як 200 тис. доларів. Різницю в цифрах уловлюєте?

— Та ні. Орендар не повертає ГЗК в державне управління. 

Повернути Вільногірський та Іршанський ГЗК з оренди не допомогли навіть дві постанови Кабінету Міністрів України, прийнятих в 2009 і 2010 роках. Мало того, «Кримський ТИТАН» останні три роки не платив державі навіть зазначену вище мізерну орендну плату. Улаштував судовий позов з державою. Згідно з матеріалами судових розглядів він заборгував державі понад 100 млн. гривень. 

До того ж «Кримський ТИТАН» у судах заявляє, що в останні роки ГЗК були в нього не в оренді, а «на збереженні». Як вагітні жінки перед пологами. У таких випадках експлуатувати ГЗК можна, а платити державі орендну плату за їхню експлуатацію — ні. Як вам така логіка?

Але найцікавіше в цій історії те, що в статутному фонді «Кримського ТИТАНу» частка держави перевищує 50%, тобто контрольний пакет цього підприємства належить державі. Якщо це так, то виникає запитання: хто ж тоді фактично керує «Кримським ТИТАНом» на шкоду національним інтересам України?

— Рішучого реагування керівництва Кабміну, Генпрокуратури, СБУ поки що не видно, незважаючи на те, що ЗМІ вже звертали увагу на це. Схоже, той факт, що державний бюджет позбавлений мільярдних надходжень, мало кого із влади хвилює. А наші суди тут не поспішають захищати національні інтереси. Затіяному «Кримським ТИТАНом» судовому позову кінця не видно, що його цілком влаштовує. Більше того, зацікавлені суб’єкти протаскують через Кабмін і судові органи «мирову угоду», яка, треба думати, легалізує домагання «Кримського ТИТАНу» на продовження безплатної оренди зазначених комбінатів. Підбиваючи підсумки минулого року, Президент України В. Янукович, очевидно, мав на увазі й такі випадки, говорячи, що «за цим стоять прорахунки влади». 

— Сподіватимемося. Президент, уряд України вишукують джерела надходжень у бюджет держави. Приватизація, продаж на відкритих аукціонах таких інвестиційно привабливих об’єктів, як зазначені ГЗК, Запорізький титано-магнієвий комбінат, «Сумихімпром», «Кримський ТИТАН», Одеський припортовий завод і ще низки потужних машинобудівних підприємств може забезпечити надходження до бюджету України в 2012—2014 роках близько сотні мільярдів доларів США. Головне, щоб чиновники від влади тут не вигадували різні виверти, що дають змогу продавати держпідприємства не на відкритих аукціонах, а на хитрих конкурсах за заниженими цінами особливо наближеним, заздалегідь обраним покупцям. Вони повинні пам’ятати — адже рано чи пізно за завдання збитків державі доведеться відповідати.

— У цьому питанні Україна повинна займати тверду позицію — жодних поступок, жодних переносів термінів виконання інвестором взятих під час приватизації підприємства інвестиційних зобов’язань. Україна повинна повернути у власність держави ті активи, за які при приватизації не була сплачена ринкова ціна. Замість грошей нам обіцяли за недоплачену суму виконати якісь інвестиційні зобов’язання (наприклад, відкрити нове виробництво чи побудувати новий завод, створити додаткові робочі місця, не скорочувати чисельність працюючих на підприємстві тощо). Час Україні припинити робити подарунки на мільярди доларів яким-небудь компаніям чи фізичним особам.

— Таких прикладів багато. Вони загальновідомі. Назву лише найяскравіші. Не всі читачі, напевно, знають, що сировиною для виплавки алюмінію є глинозем. Одним з найбільших у світі його виробників є Миколаївський глиноземний завод (МГЗ). Припинення чи перебої в поставках глинозему із МГЗ до Росії призведуть до паралічу російської алюмінієвої промисловості. Ринкова вартість МГЗ становить кілька мільярдів доларів. У 2000 році МГЗ було, на жаль, приватизовано, продано російській структурі (опосередковано російській компанії    РУСАЛ) в десятки разів дешевше, ніж ринкова ціна цього заводу, але під інвестиційні зобов’язання побудувати в Україні алюмінієвий комбінат. Вартість нового заводу з виробництва первинного алюмінію становить не менше одного-півтора мільярда доларів. Отже, ці один-півтора мільярда доларів були немов би друга розтягнута в часі складова оплати за МГЗ. Але, як бачимо, виконувати інвестзобов’язання ніхто не збирався. Новий алюмінієвий завод в Україні не побудували. Якщо говорити прямо, то Україну примітивно «кинули». В 2004 році зобов’язання з будівництва нового алюмінієвого заводу РУСАЛу замінили на менш витратне — модернізувати МГЗ, який йому вже належить. Але РУСАЛ і ці зобов’язання в повному обсязі не виконав. Сьогодні в нас є всі підстави повернути МГЗ у державну власність. Або зажадати у РУСАЛу доплату за МГЗ до його реальної вартості. Україна повинна вжити заходів у цьому напрямі. Нічого нам соромитися. МГЗ, грубо кажучи, «тримає за горло» алюмінієву промисловість Росії. І треба, щоб влада цю обставину використовувала. Адже Росія не вибачає нам навіть найменших огріхів в підписаних договорах економічного характеру, наприклад, у ціні на газ. Чому Україна не займає таку ж безкомпромісну позицію?

— Донедавна власником ЗАлКу був той самий РУСАЛ. Але український ЗАлК був не потрібний РУСАЛу з самого початку. Нічого з інвестзобов’язань по ЗАлКу інвестор не виконав. Виробництво алюмінію на підприємстві зупинено. Запаси бокситів і глинозему із ЗАлКу вивезено. На металобрухт ріжуть металоконструкції. Кілька тисяч українців, які раніше працювали на ЗАлКу, втратили роботу. Ось такі підсумки приватизації під інвестиційні зобов’язання єдиного в Україні алюмінієвого комбінату. Треба віддати належне Генеральній прокуратурі України, яка подала позов до суду про повернення акцій ЗАлКу державі. Спочатку господарський і апеляційні суди м. Києва задовольнили позов Генпрокуратури. Однак пізніше Вищий господарський суд за формальними ознаками повернув справу в першу інстанцію на новий розгляд. Сподіватимемося, що справедливість все-таки переможе й ЗАлК повернуть державі, щоправда, в напівмертвому стані. Очевидно, що Фонд держмайна України має, крім того, затребувати у РУСАЛу фінансову компенсацію за втрати України, спричинені цілеспрямованими варварськими діями «інвестора» на знищення єдиного у нас алюмінієвого комбінату.

— Як диверсію проти економіки України. ЗАлК для РУСАЛу з самого початку був невеликим, але конкурентом. А конкурентів треба знищувати будь-якими способами. Це й було зроблено за допомогою приватизації під інвестиційні зобов’язання. Добре відпрацьована схема.

— Гадаю, багато. А реагувати влада повинна так, як діяла Генпрокуратура України в розглянутому вище прикладі ЗАлКу. Тільки оперативніше. Не чекати, поки псевдоінвестори повністю розвалять нашу промисловість. Якщо, наприклад, корпорація Арселор Міттал Кривій Ріг не виконує інвестзобов’язання, взяті під час купівлі «Криворіжсталі», якщо обсяги випуску металопродукції на комбінаті зменшуються, виробничі потужності не розвиваються, як обіцяли, робочі місця скорочуються тощо, то немає чого переглядати й послаблювати взяті 2005 року інвестзобов’язання. Треба повертати комбінат у держвласність, а потім продавати іншому інвесторові. 

Арселор Міттал уже давно компенсував свої витрати на придбання гірничо-металургійного комбінату «Криворіжсталь». Передусім за рахунок збільшення видобутку залізної руди.

— Об’єктивних підстав для ейфорії з приводу збільшення обсягів виробництва чавуну, сталі, прокату на 10—12% в 2012 році порівняно з показниками 2011 року немає. Але й впадати в песимізм, депресію металургам не варто. Так, ми сильно відстали від сучасного рівня металургійного виробництва, але резерви розвитку галузі в Україні все-таки є. Необхідно, щоб влада, яка має сьогодні політичне панування та адміністративні важелі, діяла в інтересах держави, народу, а не окремих суб’єктів і кланів. Така думка металургів, виробничників, науково-технічної громадськості, які вірять, що промисловий потенціал України буде збережено і збільшено на благо її національних інтересів. Мені б цього також дуже хотілося.