Гірчинка в повітрі*

Наталка народилась у Любешові — тихому районному центрі поряд з Білоруссю. Тепер у будинку, де колись мешкала родина, хазяйнують Валентина з чоловіком і трьома синами. А на кладовищі — рідні могили.

Ще Наталка в дорозі, а Валя турбується, як краще зустріти сестричку.

— Яких би ти хотіла наїдків на нашому столі? — Питає по мобілці. — Може, пиріжків з маком, вареників з чорницями, домашньої ковбаски?

Наталка сміється й відказує:

— Хочу дві картоплини в мундирах, шматочок сала з хлібом та півсклянки самогону.

— Для чого самогону? Купимо шампанського!

— Я тобі куплю ящик шампанського, але завтра, коли зустрінуся з Україною та всіма вами, хочу випити саме самогону і заїсти його нашим салом та хлібом. Так я краще відчую любу Батьківщину.

Повернулася додому стрункою, наче солдат стрілецької роти після другого року служби, — нічого в тілі зайвого, навіть жіночі округлості майже зникли.

— Сестро, як ти змінилася! — зауважила Валентина, вчителька місцевої середньої школи, цілуючи її.

Цей порух душі старшої сестри Наталку приємно вразив, бо та поцілувала її вперше за все життя. Просто в родині не було звички вдаватися до таких сентиментів. Але цього разу Наталка поверталася наче з війни. І головне — переможницею. А переможців люблять усі.

— Валю, — тихо казала Наталка. — Щоб ти знала, я схудла аж на сімнадцять кіло!

Після відпустки повернулася до Паскуаля. Проте за час відсутності Наталі в поведінці старого відбулися відчутні зміни. Він почав — і сміх і гріх! — «підбивати клинці» до «секретарки». І це в дев’яносто два роки! Домагання ставали все непристойніші.

— Я тебе кохаю, Наташо! Не бійся, я нічого не робитиму. Я тільки хочу, аби ти полежала зо мною...

Тікала від домагань, ночувала на вулиці. Скільки вона знала випадків, коли українські доглядачки були змушені нелюдськими життєвими обставинами задовольняти хіть своїх підопічних! Уже подумувала: чому б і їй не полежати з древнім? Зате не гнатиме з житла й нарешті відчепиться. Та й хто про це знатиме? Але свої «подвиги» можна приховати від оточення, себе ж не обдуриш! А вона не хотіла і не могла розтоптати себе у власних очах. Тож виробила дієвий план захисту. Під час наступних «зальотів» посадила старого у крісло, сама сіла навпроти.

— Синьйоре Паскуаль, — сказала, — я ціную ваші почуття і згодна стати вашою дружиною. Обирайте день, я випрасую вам сорочку, начищу черевики, і ми підемо до нотаріуса, аби він переписав на моє ім’я вашу квартиру. А наступного дня вирушимо до бюро записів громадянського стану, нехай нас розпишуть. Це надасть мені право після вашої кончини отримувати вісімдесят відсотків вашої пенсії...

— Ти що, дурна? — обурився Паскуаль, з трудом підвівся і, тягнучи ноги, повільно вийшов з кімнати. Увесь молодечий запал з нього випарувався. Після такої розв’язки жінці не випадало залишатись у квартирі.

Ще коли члени комуни переживали зимове безробіття, Борис влаштувався на іподром доглядачем коней. Жив у тій же стайні, що й скакуни. Мав стійло з кушеткою й обігрівачем. Зарплату поклали мізерну. Тому через кілька тижнів залишив кінське стійло й подавсь у Центральну Італію — до міста Форлі. Там влаштувався працювати до пекарні. Через роки йому довірили контролювати асортимент виробів та розподіл продукції по магазинах. Коли до нього зателефонувала мама, він уже мав власний, щоправда, далеко не новий автомобіль. Тож восени 2004 року перевіз її до себе.

Борис одружився з луганчанкою, мешкав з нею в одній кімнаті орендованої квартири, у другій оселили Наталю Борисівну. Вона зразу ж заходилася шукати роботу. Тут її примітив поліцейський, запросив «на каву». Наталка зразу ж його культурненько «відшила».

— Ой, як ви добре володієте нашою мовою! — здивувався він.

«Ваші загібони я вже добре вивчила», — сказала собі Наталка і ще раз дала зрозуміти, що кавалерів навіть з великими кокардами їй не треба.

За пару днів пролунав дзвінок — знову від поліцейського. Вибачився за порушений спокій, пояснив ситуацію: затримали бешкетника з України. Чи не могла б синьйора перекласти його показання?

Ну, це вже інша розмова. Під’їхала машина, відвезла до поліцейської дільниці. Наталя допомогла перекласти варнякання п’яненького хулігана на італійську. Принесли каву, подякували за роботу і відвезли назад.

Наступного дня знову дзвінок: просять під’їхати на суд. Машина чекає. Приїхала. Вводять до зали суду хлопця в кайданках — уже тверезий, нормально розмовляє. Наталка перекладає як для нього, так і для судді. За півгодини суд завершується. Цю роботу оцінили в сімдесят євро, тобто мало не у місячний заробіток учителя в Україні.

Суддею була прискіплива до всіх, «вредна» жінка. Але в початкуючої перекладачки після суду запитала: чи згодна синьйора Тарасюк і надалі співпрацювати?

— Так, — відповіла Наталка. — Можу перекладати з української, російської, польської.

Відтоді Наталя Борисівна взяла участь у багатьох судових засіданнях. За якийсь час роботою перекладачки зацікавилася квестура (служба безпеки), прокуратура та керівництво місцевої в’язниці.

— Я радію, що повертаюся до інтелектуальної діяльності. Пишаюся тим, що написані мною документи не мають рекламацій. Керівництво державних установ міста задоволене моєю роботою. Коли я цього разу їхала на Батьківщину, мене запитували про дату повернення, бо їм потрібна моя співпраця... З часом я також зрозуміла, що Центральна Італія значно виграє у порівнянні з Півднем, там краще поважають закони, та й заробітки більші. І до нас, українців, ставляться як до рівних собі.

Машини із служб, з якими співпрацює Наталя Борисівна, нерідко й уночі приїздили за «синьйорою перекладачкою». Проте одного разу жінка дуже чемно попросила працедавців не турбувати її вночі. Із неї виникла дуже серйозна причина.

Колись синьйор Франко — підтягнутий немолодий чоловік — працював у муніципалітеті керівником відділу з проблем приватних фірм. Як і в кожного порядного італійця, у цього добродія діти вчасно пішли на свій хліб. А потім у родині скоїлася біда: в автомобільній катастрофі загинула дружина Еде. І зостався чоловік самотнім.

З Франком Наталю познайомила жінка, в якої та прибирала житло.

— Очевидно, цьому стрункому чоловікові, який виглядає молодше своїх літ, я нагадала його дружину, котра теж була вчителька. Ми від самого початку симпатизували одне одному, каже українка. — Мені в ньому сподобалося те, що він не нав’язливий, делікатний. Не дозволяв собі навіть натяку на щось, здатне образити жінку. На моє п’ятдесятиріччя він, сімдесятип’ятилітній, зробив подарунок: влаштував подорож на двох у Монако та Ніццу... Франко кілька разів пропонував бути разом, але я зволікала з відповіддю. І тільки через вісім місяців погодилася перебратися до його квартири. Тепер ми наче дві половинки дозрілого персика, котрий має в собі єдиний камінець, назва якому — кохання.

Італійці на власному досвіді переконалися, що українки вміють усе: зварити, підсмажити, спекти, попрати, побілити, перепеленати, вимити й викупати, а коли треба, то й поремонтувати, скажімо, праску.

— Як ти змусила протікаючий на кухні кран не текти? — дивується Франко.

— Біда навчить коржі з маком їсти! — сміється Наталка.

Уже довгенько сидимо. Пора завершувати розмову. Питаю:

— Ви десять літ живете в Італії. Чи можна зробити висновок, що для України ви — втрачена людина?

Співрозмовниця напружується й починає здалеку:

— Мої здобутки за десять років такі: в центрі Львова придбала однокімнатну квартиру, а у Форлі — дорогий автомобіль. Протягом минулих років матеріально підтримувала і далі підтримуватиму сестер. Щороку приїжджаю до України подихати гірким, настояним на чорнобильській біді, але для мене любим повітрям. Бо це повітря моєї Батьківщини. У школі я вчила дітей любити Вітчизну, але й сама не дуже розуміла, що це таке насправді. А коли в Італії за перші два роки тяжкої праці донесхочу наїлась усякого лайна і ледь не втопилась у ньому, то для мене Україна звіддалік засяяла усіма барвами веселки.

— Якщо дивитися тверезо, то мені Україна стала мачухою. Але не вона в цьому винна! Розуміючи це, люблю її ще гарячіше, ніж раніше. Завтра я повернуся в Італію. Мені нічого там не бракує, проте я знову почну рахувати місяці до повернення додому. Часто думаю про Україну, і серце крається. Бо знаю, що тут борців за демократію не вважають за людей. Моя старша сестра все життя провчителювала в середній школі, завжди була на доброму рахунку. А що нині має? 980 гривень пенсії! Як на мене, це — плювок в обличчя вчителеві. Зате ті, що опинились при владі, думають тільки про себе. Вся владна верхівка патологічно хвора. Бо скільки треба їм грошей, щоби вони нарешті наїлися? 

— Я обов’язково повернуся до Вкраїни назавжди, бо жити без чорнобильської гірчинки в повітрі не можу. Одного чудового ранку сяду за кермо авто у Форлі, а наступного надвечірка буду коло своєї квартири у Львові.

Наталя вже в Італії. А я розмірковую над її одкровеннями. Зверніть увагу: зайва в рідних пенатах українка довела свою високу моральність та працездатність, виявилася потрібною в далекому від Батьківщини неукраїнському, навіть неслов’янському суспільстві. У зв’язку з цим красномовним фактом виникають великі запитання: чому мільйони таких, як пані Наталя, українців виявилися непотрібними на Батьківщині і змушені залишити рідний край? Чому протягом двадцяти років незалежності потік емігрантів за межі України не припиняється? Переконаний: проблема у нашому керівництві, котре так і не навчилося по-справжньому поважати людей, отже й керувати державою. Тож звертаюся до совісті можновладців.

Чи вам не соромно від тих численних фактів, коли українці з вищою освітою працюють по закордонню чорноробами, тоді як на Батьківщині могли б за такі ж кошти конструювати не самогонні апарати, а новітні комп’ютери, будувати й очолювати виробництва на сучасних фабриках та заводах, навчати та лікувати громадян? Чи вам не соромно від тих численних фактів, коли частина українок змушена задля шматка хліба та даху над головою торгувати за кордоном тілом, тоді як вони могли б на рідній землі виходити заміж, народжувати діток і доводити малечу до рівня українських патріотів? Чи вам, панове, не соромно від того неспростовного факту, що доходи найбідніших верств населення відрізняються від доходів найзаможніших у десятки разів? Чи вам, панове можновладці разом з доларовими та гривневими мільярдерами не соромно жити в палацах, купувати нерухомість за кордоном, купатись у золоті, тоді як більшість населення живе абияк і споживає абищо?..

Чому, панове, з цими запитаннями звертаюся саме до вашої совісті? Та тому, що без неї нічого путнього створити не можна взагалі. Тож прошу: засоромтеся того, що довели Україну до руїни, а свої помістя розширили до розмірів маєтків царственних осіб! Не зневажайте простих людей, бо вони є сіль землі, а ви лише їхні слуги. Схаменіться, панове, й нарешті візьміться по-справжньому за управління державою. Беріться не лише за кермо, а й за розум.