В Японії, коли виникає потреба в рибі, виходять у море її ловити. А у нас починають довго засідати й розробляти програми — як це краще зробити
Зеленогір’я (колишня назва Арпат) — найвіддаленіше алуштинське село, що належить до Привітненської сільради.
Місця тут напрочуд гарні й своєрідні. Зовсім неподалік чудове озеро, є водоспад. Не одне століття тому розташувалося селище в оточенні гір. Місцеві жителі дали їм цікаві назви, які, втім, цілком відповідають гірським силуетам: Верблюд-гора, «Цукрова голівка» (саме нижче від неї й знаходиться водоспад), Богатир, «Півнячий гребінь» (там є грушева галявина), Капсихор.
Тутешні краї в літній сезон — мекка для туристів. За рахунок цього переважно і живе населення, здаючи кімнати, продаючи продукцію зі своїх садів-городів. Коли ми приїхали сюди, зустріли кіношників. Вони тут не рідкі гості. Як нам розповіла господарка магазину (вона ж і продавець) Джавер Мухсинівна Джанбазова (на знімку), якби влада більше уваги звертала на їхнє село, тут був би справжній туристичний оазис, музей на природі можна зробити. А проблем у селян вистачає, додає Джавер-абла або, як її ще звуть, тітка Женя.
Які проблеми? Та схожі, мабуть, з тими, які є в багатьох кримських селах, тим паче, віддалених від міст.
— Немає аптеки. Отож в Судак чи Алушту доводиться їздити за ліками, — бідкається Джавер-абла. — Споконвіку село було Судакського району, наші предки так жили. Землі Морського й Арпата належали Судаку. Радгосп був єдиний за Союзу. Потім придумали — в Алушту передали. Дуже незручно для нас, місцевих жителів. Віддаленість, відрив. Особливо людям похилого віку важко. До Морського 10 кілометрів, а до Привітного 22! І дітей туди возять, маленьких, шестирічок, у садок. Чому так?
«Швидку допомогу» викликають арпатненці із села Малоріченське, а це ще приплюсувати з десяток-другий кілометрів. Телефонний зв’язок? Мобільники. Дороги не завадило б підремонтувати, облагородити. Розповідають жителі, що й з питною водою проблеми. Буває, тижнями немає води. Систему ремонтували, напевно, тільки за радянської влади. Немає коштів, кажуть. Новий магазин нещодавно відкрили.
А раніше як було, цікавлюся у тітки Жені, маючи на увазі постачання?
— Я працюю з постійними постачальниками вже вісім років. Раз на тиждень приїжджають, привозять товар. Хліб щодня — з феодосійського хлібозаводу. Збоїв не буває. Ну а асортимент у мене найнеобхідніший, за потребами. Якщо чогось немає — спеціально замовляю. Мені кажуть треба ось це, повідомляю й одразу привозять.
Прощаючись із Джавер Мухсинівною, цікавлюся, чи вона сама з тутешніх? І що в перекладі означає її ім’я?
— Арпат — рідне село, тут я народилася, звідси мене з батьками вислали в 1944-му, коли мені було чотири рочки. Жили ми в Узбекистані, потім вдалося повернутися до Криму, спочатку в Красноперекопський район, а потім і в рідне село. Мені було вже 64. Тепер ось живу й працюю тут. А Джавер — ну, це найсмачніше, коли про щось хочуть сказати, захоплюючись, і не можуть пояснити, то кажуть: ну, як джавер!..
На вулицях бачили чимало недобудів, уже сучасних. На наші запитання жителі відповідають, що ці «заморожені» будівництва тут давно. У дев’яностих роках, начебто б, з Хабаровська фірма почала будувати, а потім усе закинули. Та це, втім, зрозуміло — усі ми пам’ятаємо ті роки, економічне становище, що у нас, що в Росії, та й політичні негаразди.
Рустен Абібулаєв, якого я зустрів неподалік від його будинку, цього року закінчує школу. У Привітному.
— Щодня прокидаємося о шостій, збираємося — возить нас «шкільний автобус» — його надано від сільради. Чим зайнятися у вільний час молоді? Практично нічим. Увечері, щоправда, дискотека. Дещо веселіше в п’ятницю й суботу.
— Закінчуєш школу, а далі?
— Налаштований вступати до аграрного університету, у Сімферополі. Потім тут працюватиму, у селі. Мої батьки, бабуся, дідусь тут народилися. Наша родина повернулася в Арпат в 1995 році. А робота по господарству знайома мені з раннього дитинства. І на городі, і з худобою.
Скільки ж у Зеленогір’ї таких учнів, які готові повернутися? Напевно, п’ятеро, каже Рустен. Ну що ж, є надія, що село відроджуватиметься.
Тут же, у Зеленогір’ї, 28 років тому народилася й Надія Агапова. Згадує, був тоді дитячий садок, у який вона ще встигла походити. Працював клуб. І початкова школа в 4 класи була. У середині дев’яностих. Викладали дві вчительки.
— Я закінчила перший клас у Привітному, другий і третій — у Зеленогір’ї, а потім перевели знову в Привітне. У нас у селі школи немає, а вулиця Шкільна так і залишилася... Чим займаємося? Сад, город. Вирощуємо свою продукцію. Хто може, продає її туристам на невеличкому базарі біля озера. Наш будинок — радгоспний дали, як багатодітній родині, батькові Івану Михайловичу, який працював у радгоспі-заводі «Привітненський» електриком. Мені було п’ять років, коли сюди переїхали. А раніше жили на околиці села, найостанніший будинок на Водоспадненській вулиці.
Хотілося б щось змінити, виїхати куди-небудь, продовжує Надія. Але не упевнена, що все облаштується на новому місці. Краще вже тут — звично й усе зрозуміло.
Сіл таких чимало. І не тільки в Криму. На жаль, у місцевої влади нерідко просто не вистачає коштів для того, щоб налагодити життя селян. І отут, на мій погляд, справа держави — звернути увагу на те, як живеться в глибинці людям, чого потребують вони вже багато років. Безумовно, необхідна державна програма. І що раніше вона з’явиться, то ефективніше розв’язуватимуть проблеми.
Втім, щось я став наївним. І одразу згадав відомого гумориста, який казав (з іншого, щоправда, приводу): «В Японії, коли виникає потреба в рибі, споряджають сейнери, виходять у море, ловлять і забезпечують населення. А у нас починають довго засідати, обговорювати цю тему з усіх боків, ухвалювати програми — як це краще зробити...».
Фото Романа ЧЕРЬОМУХІНА.
