Стара школа чи ризик новачків

Брати Федоруки, Олег та Василь, хоч і народились у селі, але особливого досвіду роботи саме в сільському господарстві не мали. Тому створивши фермерське господарство і взявши в оренду шість тисяч гектарів у рідному Копистині, що в Хмельницькому районі, йшли на певний ризик. Адже розпочинати доводилось не на фундаменті колись потужного господарства, а на його жалюгідних розвалинах.

Однак придумувати велосипед не стали. Почали з того, що видавалось на той час найвигіднішим — засіяли поля ріпаком. Але, набуваючи практичного досвіду, вносили зміни у свою посівну карту.

— Тепер ми вміємо вирощувати все, — розповів Олег Анатолійович, директор фермерського господарства. — Після ріпаку сіяли пшеницю, ячмінь, сою. Врешті дійшли до кукурудзи.

Правда, якщо вибір культур для посіву здебільшого підказував непередбачуваний аграрний ринок, то до самої технології вирощування підходили дуже скрупульозно: радились із науковцями, підбирали кращі сорти. В результаті ріпак у господарстві давав по 30 центнерів з гектара, пшениця та кукурудза відповідно по 70 та 90 центнерів. І навіть минулої осені, хоча б хто нарікав на погоду та природу, Федоруки змогли посіяти майже дві тисячі гектарів озимих так, що всі вони тепер у доброму стані.

Можу припустити, що у багатьох країнах із сталими традиціями фермерського господарства, а головне — добре відрегульованими стосунками між товаровиробником і державою, подібне хазяйство мало б цілком завершений та успішний вигляд.

Не дивно, що фермерське господарство взялося відроджувати тваринництво. Здається, що й тепер, реконструювавши частину колишніх колгоспних ферм у сусідніх Масівцях та відкривши новий доїльний зал, фермери й самі не вірять, що зуміли зробити це менш як за рік. Початково на це відводили два роки. І найризикованішим був банківський кредит у шість мільйонів гривень, який становив половину вартості нового проекту.

Та, з’ясувалося, осінь, котра була вкрай несприятливою для рослинництва, стала благодатною для тваринництва та будівництва. Роботи на колишньому колгоспному комплексі ще й тепер вдосталь. Однак новий доїльний зал дивує своєю оснащеністю і навіть комфортом, що незвично для більшості українських ферм.

Одночасно тут доїться 32 корови, а за годину через зал може пройти до 120 тварин. З усім справляються лише дві доярки, а зоотехнік стежить за процесом за монітором комп’ютера. Там відображено фізичний стан кожної тварини, кількість надоєного молока, а головне — дані про можливе ураження певними хворобами.

— Коли взялись за тваринництво, одразу вирішили, що застосовуватимемо тільки краще устаткування і останні наукові розробки, — розповів Олег Федорук. — Тому працювали з вітчизняними науковцями, побували на багатьох фермах і закупили устаткування однієї з кращих зарубіжних фірм. Довго шукали фахівців, аж поки не запросили зоотехніка та ветеринара, котрі були знайомі з досвідом роботи на закордонних фермах.

Відважились навіть на безприв’язне утримання худоби. Спочатку сумнівів було багато, бо стара вітчизняна зоотехнічна школа ніяк не могла змиритись із тим, що худоба може зимувати практично просто неба. Але тепер переконались, що такий варіант не тільки можливий, а й дає чимало переваг.

Щоправда, з племінною худобою дещо важче — завозити з-за кордону надзвичайно дорого. Тому довелось купувати молодняк у населення. Лише торік закуплено у селян 350 теличок.

Поки що на відновленій фермі утримується понад вісімсот корів, з яких півтори сотні дійних. Однак вже до кінця року їх число збільшиться до двох тисяч, з яких молоко даватимуть чотириста.

Стаж роботи цього господарства у тваринництві — лише півтора року. Але переконані, якщо й далі йтимуть, спираючись на кращий світовий досвід, швидко і з кредитами розрахуються, і про дальше розширення думатимуть.

Герой України, керівник одного із найдавніших і успішних сільгосппідприємств Чемеровецького району Михайло Шаповал теж приїхав поглянути на нову ферму. Свого часу в рідній Летаві не одну збудував. Ось тепер вже третю оновлює, реконструює, тож чужий досвід йому теж цікавий. Однак подивувався заморським новинкам, але до себе в господарство такі не повезе. Каже, справа принципова — купувати в українського виробника. Тому вже втретє закуповує саме вітчизняне обладнання для ферми.

— Якщо я в нього не куплю, інший керівник поїде за покупками за кордон, то як же наше сільгоспмашинобудування існуватиме? — щиро запитує Михайло Васильович. — Тоді ми ніколи не навчимось робити таку саму гарну, зручну, продуктивну техніку. І хто від цього виграє? На полях великих орендарів вже інших комбайнів, як імпортні, давно не побачиш. А в Летаві — дванадцять комбайнів і всі — «Славутичі», «Дони», «Ниви». Це правда, за своїми технічними характеристиками, може, й дещо відстають. Але ж якби наш завод робив у місяць по кілька тисяч таких машин, то він би також мав змогу розвиватись, вдосконалюватись. А якщо зробить з тисячу за рік, та ще й чекає такого, як Шаповал, щоб купив, то як же далі думає жити наше машинобудування, село, економіка та й держава взагалі?

Для своїх ферм він давно міг би закупити заморське диво-обладнання — гроші для цього може заробити. Та ось в такому новенькому доїльному цеху працює лише три-чотири чоловіки. А Шаповал хоче дати роботу всім, хто мешкає не тільки в його, а ще й в сусідніх селах.

На жаль, така графа, як патріотизм вже давно не входить у фінансові плани і звіти теперішніх керівників. Михайло Шаповал — це вже як відголоски вчорашнього дня. Він би, може, теж йшов семимильними кроками вперед, бо ж таки вміє добре вести господарство, але все оглядається не так на минуле, як довкола — на людей, на своє село, на свою країну.

— Після війни було зрозуміло, що ми маємо відродити і наше хазяйство, і тваринництво, — продовжує. — Ну, вже здавалось, що і відродили, то прийшов час просто розвивати. Аж ні, дивись вже скільки років, а знову чомусь відроджуємо і відроджуємо...

Про те, чому так стається, можна розмірковувати довго. А керівник наводить просту арифметику сьогоднішнього дня: зернові тепер дешеві — на них господарство не заробить. Он ще й досі лишилось триста тонн ріпаку, котрий нікому продати за добру ціну. Є в коморі півтисячі тонн цукру, але на ньому втратили десь до 3,5 мільйона гривень. Восени цукрозаводи працювали здебільшого за давальницькою схемою, розрахувались із буряководами цукром, а той різко впав у ціні. Тепер з ним куди? А йде весна, гроші дуже потрібні.

Добре, що є ферми. Господарство виробляє до 3,5 тисячі тонн молока на місяць. Якби ж за нього ще й гроші. Вже не так добрі, як вчасні. Шаповал вперто здає сировину своїм молокопереробникам, навіть незважаючи на те, що завинили йому до півтора мільйона гривень:

— Але це наше підприємство. І не платить воно через те, що йому теж важко. То хто ж його підтримає, як не ми? А не зробимо цього — завтра всі їстимемо чужий сир та сметану.

У цих словах істина: не підтримаємо свого виробника — його не стане. Але хто має це зробити? Таких ентузіастів, як Шаповал, готових підставляти своє плече, не тільки в області, а вже й по країні не так багато збереш. То де шукати підтримки?

Брати Федоруки, звичайно, радіють, що держава частково компенсувала і витрати із закупівлі телят від населення, і відсотки за банківським кредитом. Але не це штовхає молодих керівників вперед. І не це їх страхує. Працюють, здебільшого покладаючись на свої кошти і ризик. Бо не знають, кому завтра продаватимуть своє зерно. Чи знадобиться заводам молоко. Скільки їм доведеться вкладати у бізнес, щоб він був рентабельний...

Два згадані господарства дуже різні. І за своєю історією, і за структурою. Кожне виросло, як могло, на українському економічному грунті. Та є у них і спільне — нечітке майбутнє. І хоча б як вони старанно працювали, а не знають, з чим прокинуться завтра.

Хмельницька область.