Гірчинка в повітрі

— Коли наш бусик після кількаденної мандрівки Європою 14 липня 2001 року зупинивсь у Неаполі, до салону стрімко увійшов бритоголовець спортивної статури, привітав нас чистою українською мовою з приїздом на італійську землю, попросив записати його телефон і пояснив:

— Коли у когось із вас раптом виникнуть проблеми, аби ви могли до мене звернутись, і я допоможу. Тому зараз у рахунок майбутнього співробітництва ви повинні сплатити мені аванс по сто доларів з носа.

У Наталки лишилося 117 «зелених», але сотку вона заховала. Решту виклала перед ним і пояснила: їй треба добиратись у місто Фоджу до подруги, і вона не впевнена, чи вистачить цих грошей на дорогу. Тому нічого дати йому не зможе.

— Це був український мафіозі. З-за його широкої спини джури підказали, що проїзд до Фоджі коштує двадцять тисяч лір, і той мене оминув, пішов збирати данину з інших. Ось цієї миті, незважаючи на благополучне проходження через перше випробування, я злякалася. Гостре почуття незахищеності посилилося, коли проходила геть забрудненою площею Джузеппе Гарібальді. Майже поруч зі мною, принюхуючись до сміття, прошкував хвостатий щур, який, очевидно, розумів, що господар тут він, а я — така собі безправна приблуда.

Зустрілася з подругою Женею, а наступного дня ми опинились у містечку з сірого каменю під назвою Орта-Нова. В ньому не було не те що жодного дерева, а й жодної травинки. Чи не тому на обнесене парканом поле я прибула в чорній меланхолії. Вона посилювалася від того, що повідомлення моєї життєрадісної подруги про Італію не збігалися з тим, що побачила на власні очі.

Ні, Наталка не кидалась у далеку країну, наче з мосту та у воду. Вона боролась із злиднями, ніби січовик з татарами. Винахідлива та підприємлива, у вільні від рідкісних уроків дні виїздила до сусідніх районів Угорщини та Польщі, щось купувала, щось продавала. Склала два сценарії весіль — для росіян та українців — і виступала на застіллях у ролі тамади. З її допомогою син Борис закінчив Львівський медичний коледж. Щоправда, влаштуватися на роботу йому не щастило, тож звести кінці з кінцями Наталка ніяк не могла. А Женя кликала, вислала на дорогу гроші. Зрештою наша вчителька змушена була податися до Італії на заробітки.

Женя — симпатична фігуриста білявка — в Нововолинську була дрібною чиновницею. Втекла до Італії від негараздів дещо раніше. Як і більшість емігрантів з України, починала з робіт на полі. Там її вподобав італійський фермер. У цього чоловіка щось не ладилось у родині, тож він на своєму полі побудував дві тимчасові споруди. В одній жив сам з Женею, а в другій мешкало кілька сезонних робітниць. До них і підселили новоприбулу.

Першого робочого дня Наталка поряд з іншими поденниками збирала помідори до ящиків. Кожен мав свою тару, яку й заповнював плодами. Женя попрацювала до обідньої перерви й покинула. Бо дуже спекотно,  та й ящики тягати важко. Наталка ж горіла бажанням якнайшвидше відробити борги, раділа, що має роботу, за яку пристойно платять, працювала з азартом — від світання до смеркання. От цей ентузіазм її й підвів. Не звикла до фізичної роботи, не розрахувала сил, тож ледь дотупцяла до ліжка, впала і навіть уранці не змогла підвестися. Тіло стало суцільною болячкою. Плакала й картала себе за легковажність. Не треба було виїздити, хай тій Італії грець!

Але наступного ранку від Жені довідалася, що за перший трудовий день заробила аж двадцять доларів. Отже, не все погано в житті. Підвелась і знову вийшла на роботу. Працюючі на полі — а це були українці, здебільшого жінки — одержували заробіток по суботах. У Наталки щоразу виходило приблизно по 240 баксів. (У наступному році в країні з’явилася нова грошова одиниця, тож мала за роботу стільки ж євро). Почали працювати невеличкі фабрички з переробки овочів та фруктів. Там з поденниками розраховувалися наприкінці місяця, і виходило близько тисячі доларів (чи євро). Якщо господар просив попрацювати в неділю, не відмовлялися: зайва копійка не завадить!

Через півтора місяця скаженої роботи Наталка розплатилася з боргами й вільніше зітхнула. Почала розраховуватися за ліжко в бляшаній будці — по 75 доларів місячно.

Першої неділі жовтня в Україні відзначають День працівників освіти. Пам’ятаючи це, надіслала вчительській громаді Нововолинська дещицю грошей для відзначення професійного свята, а також листа, в якому виклала трагікомічні моменти свого закордонного перебування. Розповіла, між іншим, про італійця Мікелє, який керує роботою багатьох поденниць, проте не може швидко порахувати кількість наповнених ящиків, бо не знає таблички множення. Тим часом на полі виконують чорну роботу емігранти здебільшого з вищою освітою. Розповіла й про власника поля Ігнаціо, до якого жінки ходять обривати помідори в другій половині дня, відбувши вранішню зміну на фабриці Ігнаціо знаменитий тим, що має звичку підходити до якоїсь — щоразу іншої — з жінок, що йому сподобалась, і пропонувати «з’їздити на піцу». Тобто цей жеребчик хоче використати поденницю ще й як жінку. Траплялися й такі, що погоджувалися, сподіваючись на оплату й цієї послуги. Але Ігнаціо за секс не платив, тож старання українок виявлялися марними.

«Підходив він і до мене, — писала Наталка. — Я йому у вічі сказала: «Ви, італійські мужики, здатні лізти на все, що тільки ворушиться. Але мені ваш менталітет не подобається». На це він заявив, щоб я на його поле більше не приходила. Але біди в цьому немає, бо роботи вистачає й на інших ланах».

Згодом Наталка надіслала синові гроші на дорогу до неї. Він приїхав і приєднався до великої армії іноземних чорноробів.

 

 

Отже, емігранти з України іспит тяжкою працею витримали. Але з початком зими не стало роботи. Вижити поодинці в цей час було немислимо, тож Наталя Борисівна, її син, а також Віталій Федорович та Микола — колишні головні конструктор та механік з цехів Нововолинського заводу СТО, що припинив існування, утворили маленьку комуну. Троє з четвірки мали вищу освіту. Жили в бляшаній будці, де температура вночі падала мало не до нуля, а влітку вдень підносилася до плюс п’ятдесяти за Цельсієм. Економили на всьому. Вартість користування електрикою входила до платні за житло, то вони з її допомогою пекли хліб і ганяли чаї. А дорогий балонний газ використовували тільки для приготування супу й тушіння капусти. Недалеко від них діяло приватне господарство із забивання свиней. Домовилися з хазяїном безплатно брати в нього відходи: кишки, сало та кров. Вирішили спекти кров’яну ковбасу. Почали шукати гречку як наповнювач і з’ясували, що в багатій Італії гречки немає, як нема й потрібних для приготування інших блюд сушеного гороху, щавлю та бурякової заправи. Аби спекти ковбасу і зварити борщ, мусили телефонувати на Батьківщину. Звідти й одержували недостаюче. А капусту, петрушку, перець тощо знаходили на навколишніх городах серед недозбираного восени. Так і виживали, ласуючи майже безплатними смачними та поживними стравами. Зрозуміло, що куховарила Наталка, і старші чоловіки з повагою величали її Наталею Борисівною.

Проте чоловікам було мало звареного та спеченого. Наближалися свята нового 2002 року та Різдва, і їм хотілося хоча б у ці зимові дні повеселити душі. Але грошей на дороге вино шкода. Тому знайшли металеву бочку, вичистили її, притягли до бляшаника.

— Що це ви надумали? — поцікавилася Наталка.

— Зробимо самогонний апарат!

Змайстрували нехитру конструкцію з трубок та резервуарів, купили цукру й дріжджів і приготували бражку. Надіялись якщо не на новий рік, то на православне Різдво мати власне спиртне. Але в бляшанику холодно. Як чоловіки не вкутували бочку власними ковдрами, бражка не визрівала. Тоді й насмілилися попросити в Наталки, аби й вона пожертвувала свою ковдру на загальну справу. Тут жінка й показала характер:

— Ага, вам мало моїх грошей на цукор і газ, вам ще й моє одіяло треба? Ні, падлюки, не буде по-вашому! Переведете газ на пійло, будете без супу й капусти сидіти!

На католицьке Різдво фермери приходили до бляшаника з вітаннями, приносили солодкі хліби, схожі на наші паски, й шампанське, дякували за роботу, сподівалися на допомогу в майбутньому... У ці холодні дні українців зігрівало тепло італійських сердець.

Бражка визріла лише на Водохрище, і чоловіки нарешті розговілися.

Згадуючи нелегку зиму, Наталя Борисівна каже:

— Італійські жінки в наших умовах попропадали б на другому місяці перебування в бляшанику або принаймні назавжди втратили б здоровий глузд. А ми організували життя комуни так, що за місяць з гаком вимушеного безробіття члени колективу витратили лише по шість з половиною «зелених» на одного їдця, непогано харчувались і вийшли із зими в доброму гуморі. — Закурює і додає:

— Звісно, не всі наші приїхали в Італію працювати, як оце ми. Були й такі, що припхалися за пригодами. Але, як то кажуть, Бог їм суддя.

У зимові місяці згадувала Україну, інститут, нововолинську молодь. Для неї усе це зникло, наче й взагалі не було. Зосталися бляшаник, тяжка щоденна робота, за яку, що там не кажи, платять по-справжньому. Адже, якщо постаратися, за день можна заробити стільки грошей, що купленої за них їжі вистачить на десять днів доброго харчування.

Початок весни запам’ятався тим, що Женя посварилася зі своїм Домініком і пожалілася на нього подрузі. Та заявила фермерові, що в Україні за нахабство у поводженні з жінкою йому добряче набили б пику. Той розприндивсь і прогнав Наталку з бляшаника.

 

— Правду мовити, праця на ланах мене втомила, — веде далі Наталка, і я почала шукати легші заняття. А тут саме лікарка з Фоджі шукала няньку для дітей на час відпустки. Ми зустрілись, і я погодилася на умови синьйори Рози: я місяць доглядаю її діток, а вона дбає про моє харчування, дах над головою і платить чотириста євро. Так я потрапила на тепле Адріатичне море з чудовими піщаними пляжами. Моїми підопічними стали однорічний Джованні та дворічна Марія. Дівчинка вже добре розмовляла, тож я використовувала її знання мови для власного розвитку. Торкала пальцем, скажімо, ложку й питала дитину: що то є? І та з готовністю відповідала. Їй дуже сподобалася гра в учительку, коли ученицею є її нянька. Я встигала куховарити, прибирати в житлі, глядіти дітей і водночас збагачувати свій запас італійських слів та виразів. Шкодуючи зароблених важкими трудами грошей, усе ж придбала грубезний італійсько-російський та російсько-італійський словник, який протягом наступних років став моєю настільною книгою.

Відпустка в Рози скінчилась, і вона розрахувала няньку. Проте Наталка повернулася з моря радісна, бо морок перед нею розступався: вона осягнула ази італійської мови.

—Для догляду за дітьми Роза найняла молоду польку, — далі оповідає Наталка. — Проте діти почали плакати за Наталею. Мама зважила на сльози і знову запросила мене до роботи. О цій порі працювала я так: зранку тричі на тиждень прибирала в Рози та в інших італійок, а по обіді п’ять разів на тиждень приходила бавити Джованні та Марію. Але житла не мала, підночовувала де доведеться. Скажімо, півтора місяця прожила в кімнатці, яку винаймала знайома вчителька математики з Нововолинська, котра теж заробляла на прожиття доглядом за престарілими та прибиранням жител...

Добрі італійки побачили, що Наталка б’ється, наче риба об лід, підказали: син діда з квартири на вулиці Риму, підшукує для батька доглядачку.

— Так я опинилась у просторій квартирі колишнього керівника міської пошти на ім’я Паскуаль. Старий виділив мені окрему кімнату, де я вперше за час перебування в Італії дістала можливість спокійно мешкати. Щоранку бігла прибирати житла, поверталась, і ми з дідом обідали, після чого вирушала доглядати дітей Рози. Увечері життя міста пожвавлювалося, ми з Паскуалем виходили на прогулянку. Він чемно вітавсь із знайомими і представляв мене як свою секретарку. Потім дивилися телевізор, а пів на одинадцяту він лягав спати.

На ту пору Наталка одержувала за свої труди 1100 євро на місяць. З точки зору українців в Україні, це божевільні гроші, з точки зору італійця в Італії — достатня сума для скромного життя однієї особи.

А тут президент Італії видав декрет про легалізацію емігрантів. Тобто їм надавали законні підстави для перебування в країні. Отже, якби Наталці пощастило якнайскорше стати легальною, то могла б відвідати Батьківщину, за якою скучила, й без перешкод повернутися на роботу до Італії.

З проханням допомогти вирішити проблему звернулася до Рози, і та, спасибі їй, перейнялася клопотом українки. Так наша емігрантка через два роки одержала можливість приїхати в рідні краї.