Дебілізація населення столичним метрополітеном

Цікаво, чи пан Федоренко помітив також інші зручності в зарубіжних підземках? Передовсім, що тамтешній метрополітен не «вантажить» пасажирів жодною іншою інформацією, крім тієї, що має стосунок до поїздки? А якщо й «вантажить», то дуже обмеженою її кількістю. І чи не здогадується керівник київського метро, що вікна та прозорі двері у вагонах там слугують не так спогляданню краєвидів на відкритих ділянках ліній, як можливістю для пасажира на станціях переконуватися, що пересувається він у правильному напрямку, а також стежити за маршрутом?

Та й у самих вагонах їх ніщо не відволікає від поїздки, оскільки іншої інформації, крім схеми маршрутів, розташованих над кожними дверима, або над першим вікном біля них, тут не зустрінете. До того ж схема маршруту, яким рухаються його пасажири, вказує, на який інший вид транспорту чи лінії метро можна пересісти на кожній станції. На яких, до речі, встановлені покажчики з назвами, а також вулиць, на котрі потрапите, та пересадочні види транспорту. Причому покажчиків стільки, що їх видно крізь вікна та двері кожного вагона. Таку само інформацію пасажир одержує з біжучих рядків чи моніторів, установлених у вагонах. Тож інформація про поїздку — найголовніше у закордонних підземках. А в київській?

«Реклама в метро — один з найефективніших і вигідних способів поінформувати своїх клієнтів, просунути бізнес, орендуючи станції, вагони, переходи. Найоригінальнішим її видом є брендування станцій, колон, вагонів метрополітену. Його унікальність у тому, що пасажир, опинившись на брендованій станції чи вагоні, почувається часточкою компанії, героєм вашого бренду. 

На ринку реклами є єдиний її вид, чий авторитет незаперечний — метро. Це — вершина, олімп реклами». (З реклами, розміщеної в Інтернеті.)

Поцікавитися таким видом заробляння грошей змусила остання поїздка в столичній підземці: вагон, у який мене в час пік заштовхнув натовп, з «ніг до голови» був заклеєний рекламою косметологічної продукції, чи то пак — забрендований. І я таки відчула себе «часточкою», але не бренду, а величезного товариства дебілів, яким хтось намагається ще більше запудрити мізки. До речі, шукаючи в Інтернеті інформацію про цей вид реклами, ще раз почувалася повною дебілкою. З’ясовується, рекламу в київському метрополітені можна розмістити на всьому рухомому та нерухомому: підлогах, вікнах касових залів, турнікетах, вікнах і дверях вагонів, входах і виходах зі станцій. Найпопулярнішими, як твердить оголошення, є лайтбокси, оскільки навіть у напівтемряві їх неможливо не помітити. Лайтбокси — це нинішні квадратні рекламні «місткості» (інакше й не назвати!), точніше — те, що замінило оздоблені бронзою оригінальні та елегантні світильники, встановлені, приміром, на станціях «Хрещатик», «Університет», «Шулявська» та інших, коли підземку в Києві побудували. Вони нагадували свічки каштанів...

Важко сказати, кому саме спала на думку ідея повної «брендизації» київської підземки. Але переконана, що, потрапивши сюди вперше, й не второпаєш, що це воно таке, київське метро? Адже рекламу тут ліплять скрізь, де є бодай шматочок площі, навіть на покажчики напрямків руху. Про те, що з’являється на моніторах у вагонах, годі казати. Але особливо дратує реклама на прозорих дверях входів-виходів: громадяни, які не дуже дотримуються такого порядку, ідучи назустріч, наштовхуються один на одного. Складається враження, що й на кожного пасажира київський метрополітен невдовзі ліпитиме наклейки з «брендами» — місце ж вільне...

Тим часом станції київського метрополітену — твори архітектурного мистецтва, своєрідні культурні пам’ятки. Навіть сучасні, побудовані здебільшого в стилі «хайтек». А станція «Золоті ворота» наприкінці минулого року визнана однією з найкращих у світі. Більшість з них споруджувалися з душею, і кожна має власний неповторний і неперевершений стиль, що, до речі, дозволяє пасажиру краще орієнтуватися у підземці, бо вони дуже впізнавані. Про застосування коштовних природних матеріалів, зокрема унікального мармуру, який завозили з багатьох кар’єрів Радянського Союзу, добираючи за кольоровою гамою, годі казати. Уже самим облицюванням стін цим каменем з його неповторними малюнками, створеними природою, можна милуватися. А оформлення деяких станцій, приміром, «Університет» із встановленими в нефах скульптурними портретами діячів культури, літератури, науки — унікальне. Сюди приходять студенти — майбутні скульптори, адже мистецтво скульптурного портрета — одне з найскладніших. Зрештою у київському метро використовують ті само старі турнікети, які, буває, беруть у «полон» пасажира з обох боків. І курсують потяги, як і в 60-ті роки минулого століття, що теж є історією. Утім, капітально відмити їх від бруду вже давно не завадило б.

За їх логікою, фрески Софії, стіни Шевченківського університету та Опери, статую Володимира Мономаха теж не завадило б обклеїти рекламою «снікерса» чи дезодоранта: щоб місце, з якого «бабло» можна скачати, марно не пропадало. А давайте ще й храми рекламою оздобимо, а замість ікон встановимо плазмові монітори — нехай і вони «брендують». Та ще й пояснимо, мовляв, у такий спосіб забезпечуємо громадян робочими місцями, бізнес працює та ще й у бюджет щось капає...

Але хіба не знають керівники комунального підприємства «Київський метрополітен», що будь-які зміни «обличчя» пам’яток архітектури чи культури — все одно, що втрата народом пам’яті? Про моральність такого вчинку не варто й казати...

Утім, усе можна пояснити, як і бурхливу діяльність керівників київського метрополітену, котрі постійно нарікають на недофінансування: гроші затьмарюють розум. А в наших підземних перевізників ще й до такої міри, що вони, здається, уже забули: метро все-таки повинне працювати заради пасажира.

Керівники київського метрополітену заявляють, що начебто готові приймати гостей Євро-2012. Хоч мені, приміром, незрозуміло, як вони спрямовуватимуть ці тисячні потоки додаткових пасажирів, коли вже нині підземка перевантажена? З другого боку, не уявляю, як ці тисячі чужоземних гостей орієнтуватимуться навіть серед наших лише трьох ліній метро? Адже приїжджим навіть з інших регіонів України відразу й не збагнути, куди прямує, чи звідки прибув потяг, оскільки система інформування про поїздку у нас побудована за принципом: «Як Бог на душу поклав» — що на підземних станціях, що на наземних.

Навіть такого найпершого атрибута для пасажира, як карта тієї частини місцевості, де вони розташовані, метрополітен не спромігся встановити. Не кажучи про покажчики, в яких напрямках знаходиться та чи інша вулиця. А замість громадських убиралень і телефонних апаратів — обов’язкових на кожній європейській станції метро — на київських побачите кіоски з трусами та бюстгальтерами...