Керманичі та широкий освітянський загал перебувають у полоні міфів. Якщо ми хочемо зробити школи іншими, треба вчитись інакше думати про них.
Є міфи планетарного масштабу (один з них — про можливість забезпечити «рівний доступ до якісної освіти»), а є доморощені. Утім, від деяких з них ми вже відмовились. Наприклад, для нинішніх дітей навряд чи є актуальним уявлення про вчителя на кшталт «вчителько моя, зоре світова». Ці слова з відомої пісні сприймаються як відлуння минулої епохи, і абсолютна більшість педагогів уже не претендують на таке ставлення до них. А з боку чиновників, на жаль, досі домінує підхід до вчителя як до розумово неповноцінної істоти. Інакше навіщо було б вимагати від нього працювати винятково за спущеною зверху програмою, вимагати користуватися тільки фіолетовою пастою тощо.
Наказав довго жити і міф про можливість «формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості». Ми тепер розуміємо, що є різні види інтелекту і гармонійно розвинути всі можуть лише унікальні люди.
Але, на мою думку, є ще десять освітянських стереотипів.
Міф перший. «Наша школа найкраща»
Ми, скажімо, завжди пишались високим рівнем викладання природничо-наукових дисциплін. А що маємо насправді?
Досить показовими є результати дослідження ТІМSS, у якому взяли участь 60 країн. З математики (4-й клас) Україна з 469 балами розміщується на 26-му місці, 8-й клас з середнім балом 462 — на 25-му (середній міжнародний бал — 500). Для порівняння: у Румунії — 461 бал, Ізраїлю — 463, Болгарії — 464, Кіпру — 461, Норвегії — 469 балів.
З природознавства (4-й клас) з середнім балом 474 ми на 26-му місці, (8-й клас) з середнім балом 485 — на 19-му. У Йорданії — 482 бали, Норвегії — 487, Вірменії — 488.
У рішенні колегії МОН № 2/2-2 від 26.02.2009 «Про результати участі школярів України у міжнародному порівняльному дослідженні якості природничо-математичної освіти ТІМSS-2007» зовсім не випадково з’явився пункт 7.1.:
«Спрямувати підготовку вчителів природничо-математичних дисциплін на навчання школярів застосовувати набуті знання та вміння до реальних життєвих ситуацій; на формування умінь інтерпретувати кількісну інформацію, представлену у вигляді таблиць, діаграм та графіків реальних залежностей; на навчання школярів самостійно здобувати необхідну інформацію, аналізувати її, приймати оптимальні рішення тощо».
Ми забули підхід до освіти, сформульований ще Гераклітом: «Багато знань не роблять людину розумною».
Ми не замислюємось, чому Альберт Ейнштейн серед своїх золотих правил сформулював таке: «Уява важливіша за знання».
Ми продовжуємо вимагати від дітей здобути в школі таку суму знань, якою не володіють і самі вчителі.
Міф другий. «Немає грошей!»
У ролі руйнівників цього міфу виступили експерти Світового банку на семінарі з політики у сфері освіти «Якість, управління та фінансування в освіті та навчанні: як розв’язувати ці питання в Україні?» (квітень 2008 року).
Передусім міжнародні експерти не погодилися з тим, що освіта фінансується за залишковим принципом. Обсяг фінансування у нас цілком достатній навіть попри те, що ми все ще не дотягуємо до законодавчо закріплених бюджетних асигнувань у розмірі не менше 10% ВВП. Проблема в тім, що левова частка цих коштів йде не на здійснення освітнього процесу, а на утримання мережі шкіл.
На завершення процитую Кота Матроскина, героя мультфільму: «Средств у нас хватает. У нас ума не хватает».
Міф третій. «Сделайте нам красиво»
У жодній країні не мала успіху жодна реформа освіти, яка йшла зверху. Це аксіома освітнього менеджменту! Тож немає сенсу освітянам-практикам писати якісь звернення до МОНМС, а нашим експертам розробляти ті чи інші документи для чиновників. Вони відскакуватимуть, як «горох від стінки». Потрібно братись за реформування освіти «знизу». Бо хоча б хто був міністром чи начальником місцевого управління освіти, насправді за зачиненими дверима своєї школи освітню політику визначає її директор. Точно так як за зачиненими дверима класу — лише від вчителя залежить, як вивчатиметься той чи інший предмет...
А ми самі «знизу» продовжуємо закликати, вслід за Володимиром Маяковським, «верхи»: «Сделайте нам красиво».
Під час своїх майстер-класів з менеджменту інновацій я постійно стикався з цікавим феноменом перекладання відповідальності. Якщо спілкувався з учителями чи завучами, вони говорили: ми все розуміємо і підтримуємо, але розкажіть це нашим начальникам. У розмові з директорами чув те саме: ми готові до інноваційного розвитку закладу, але переконайте у цьому... В аудиторії керівників районного чи міського рівня реакція була однаковісінькою: ми «за», але «гальмом» є обласне управління і МОН. Чиновники ж МОН переконували мене, що вони як ніхто інший щиро вболівають за долю галузі, але... з таким пасивним учительством, безініціативними директорами, неадекватними начальниками управлінь освіти... нічого вдіяти не можна. Якщо ж йшлося про фінансування, то, як правило, чув варіацію на тему: «поганому танцівникові» Мінфін заважає.
Міф четвертий. «Я сам!»
Руйнівник шаблонів Володимир Нікітін у своєму виступі під час діалогу «Сучасна освіта: міфи, реальність, стратегії розвитку» зосередився на розвінчанні саме цього міфу. Справді, було б невиправданою ілюзією вважати: щойно школа стане автономною, одразу все стане добре. Більшість директорів розуміють автономію дуже примітивно: дайте гроші, а я витрачатиму їх так, як вважатиму за потрібне. При цьому вони не пропонують ні нових підходів до організації навчального процесу, ні нової системи професійного розвитку вчителів в «автономній школі». Так, до речі, розпоряджаються нині з батьківськими коштами, офіційно оформленими як благодійні внески.
Важко не погодитись із Володимиром Нікітіним, що автономія школи матиме сенс лише у разі, якщо вона стане інструментом для втілення нових ідей. Якщо у керівника відсутнє бачення школи 2020 року, зусилля ентузіастів, які є в педагогічному колективі, стають рухом у нікуди.
Міф п’ятий. «Село і люди...»
Незалежне зовнішнє тестування показало: різниці між якістю освіти в міських і сільських школах практично немає. Отож був спростований один із найпоширеніших міфів про разюче відставання закладів глибинки. На жаль, процес професійної деградації йде і там і там. «Білих ворон» в освіті витискають і у місті, і в селі. Вчитель сільської школи має як додаткові стимули для роботи, так і додаткові стримуючі чинники. Якщо у великому місті вчителеві легше загубитись і його педагогічна «халтура» не так кидатиметься в очі, то його колега на виду у всіх. Тож слід «тримати марку», або ставати таким, як усі...
Кажуть, є і величезна різниця у рівні комп’ютеризації ЗОШ. Утім, реалії інші, адже багато програм та проектів упродовж останніх років були спрямовані саме на сільські школи, а бюджетні можливості багатьох міст не давали змоги купувати сучасну комп’ютерну техніку. Тому не дивно, що, наприклад, моя рідна Новопразька школа Олександрійського району зі своїми трьома сучасними комп’ютерними комплексами на 400 учнів дасть фору будь-якій школі обласного центру.
Міф шостий. «Не діти цієї країни...»
На початку 90-х років, коли стара система освіти опинилась «на межі хаосу», був сплеск у народженні приватних закладів. Їх тоді відкривали люди творчі, які хотіли розкрити свій, не задіяний у державних школах, потенціал. Нині приватні школи гинуть... По суті, йде тиха, передусім економічна, війна на знищення приватного сектору галузі. Чому?
Недержавний заклад є територією свободи. Його доля залежить винятково від оцінки її роботи учнями та батьками. Ним не покеруєш так, як керують муніципальною школою. Держава ж в особі чиновників (а більшість з них вважає, «держава — це я»!) не хоче втрачати монополії на шкільну освіту. Провести її демонополізацію на практиці означало б відкриття широкої дороги для розвитку альтернативних приватних шкіл. А хто ж захоче спилювати гілку, на якій сидить?!
Приватна школа — це найбільш чесний спосіб організації роботи. Батьки підтвердять, яким дорогим задоволенням є навчання їхніх дітей у переважній більшості гімназій, ліцеїв, колегіумів. Вони за законом є безплатними. Але кому невідомо, що ці заклади отримують благодійні внески, плату за додаткові освітні послуги чи просто збирають гроші «по-чорному» з допомогою активу. Та їх формально державний статус аж ніяк не змінює фактично напівприватну форму. Як покірливе телятко, вони дві матки ссуть: мають підвищене фінансування з міського бюджету і неофіційне з батьківської кишені. У дурнях опиняються ті, хто хоче працювати чесно.
Міф сьомий. «Ботани — гордість школи»
На цьому міфі ґрунтується поширена практика визначення рівня роботи школи (часто шляхом організації змагання між школами) за кількістю учнів, які досягли успіху на олімпіадах, конкурсах тощо.
Факти, які я особисто маю, змушують мене сумніватись у чесності цих зведених в абсолют змагань.
По-перше, одразу виникає запитання «А судді хто?». Якось дуже заслужена вчителька зізналась мені, голові депутатської комісії, по суті, у вчиненні злочину: «Я просиділа вихідні у журі олімпіади, то хіба ж я не зроблю хоч одного переможця для своєї школи?!».
По-друге, чи були забезпечені рівні умови у процесі підготовки до цих олімпіад і конкурсів. Не секрет, що більшість переможців підготовлено висококласними репетиторами, а більшість робіт у МАН не написані самостійно учнями.
По-третє, є маса чинників, які істотно впливають на результат. Згадую, як мене, директора гімназії, хвалили за першу в історії області переможницю Всеукраїнського етапу олімпіади з англійської мови. А я, ніяковіючи, доводив, що мій заклад не має жодного відношення до успіху дівчини: у неї батько декан факультету іноземних мов, вони кілька років жили в Америці...
Результат роботи ЗОШ можна побачити лише з часом. Часто «гордість школи» мало чого досягає в житті, а «веселі трієчники» несподівано для нас стають успішними людьми, якими пишаємось...
Міф восьмий. «Моя дружина вчителька»
Прослухав виступ керівника облдержадміністрації на семінарі керівників навчальних закладів нового типу, лейтмотивом якого були слова: «Моя мама теж учителька». Так послуговуються високопосадовці всіх рівнів для обґрунтування власної причетності до освітньої сфери. Не менш дивними є заяви деяких університетських викладачів: «Я теж працював у школі!». По-перше, це було тридцять років тому і, по-друге, як він там працював і чому за першої ж нагоди звідти втік — історія мовчить.
Згадаю лише народну мудрість: «Коняка десять років тягає за собою гармату, але стріляти вона з неї не вміє».
Міф дев’ятий. «Немає школи — немає села!»
Саме цей дуже поширений міф лунає з усіх трибун! Щоправда, його апологети чомусь губляться, тільки-но хтось із опонентів тихо запитує: назвіть хоч одне село, яке врятувала школа.
Що робити, якщо дітей у цьому селі немає і зробити там демографічний вибух нікому вже не вдасться?! Коли умови життя такі, що випускники педагогічного університету ладні йти на будь-що, аби тільки не пхатися у провінцію у свої 22 роки!
Міф десятий. «Як нам платять, так ми і працюємо»
Він спростований дослідженням американського вченого Дж. С. Колемана. Ще у 1966-му він довів, що скільки не плати вчителям і як не поліпшуй матеріально-технічну базу, ефективність роботи школи не змінюється.
Тож примітивна логіка «гроші вирішують усе» немає нічого спільного з реальністю. Якщо завтра буде підвищено вдвічі зарплату вчителям, це не означає, що кожен з них одразу почне працювати вдвічі краще. Як і, наприклад, висока оплата праці футболістів — не гарантія перемог (інакше чемпіоном світу з футболу була б команда Саудівської Аравії).
Нам слід відмовитись і від стереотипу: ефективність роботи школи напряму залежить від обсягів її фінансування взагалі і фонду оплати праці зокрема. Недостатність фінансування часто стає виправданням власної бездіяльності. Врахуйте і таке: крок вліво чи вправо від школи і ти можеш заробляти значно більше, докладаючи значно менше зусиль.
Звісно, оптимально було б платити стільки, щоб освітянин не думав про гроші, бо є своя правда і в фразах: «Голодний вчитель — злий вчитель!» чи «З нас вимагають як з розумних, а платять як дурним».
Віктор ГРОМОВИЙ, заслужений учитель України.
Кіровоград.
