Молода держава, юна демократія і підлітковий парламентаризм — як правило, всі ці означення швидко згадуються тоді, коли мова заходить про відверті провали в нашій сучасній політиці, економіці та ідеології. При цьому із заздрістю оглядаємося на європейський парламентаризм, мовляв, ось до яких перемог приводить довгий історичний шлях та досвід. А між тим і український парламентаризм не такий вже й юний. Ще понад століття тому Подільська губернія отримала право висунути своїх депутатів до Державної Думи однієї з найбільших імперій. Щоправда, цей історичний досвід був зовсім недовгим. Але і з нього варто було б винести потрібні уроки нинішнім народним обранцям.

«Слухняні» завжди в ціні

Право обирати та бути обраним у Державну Думу в українців з’явилося на початку минулого століття після революції 1905 року. Тоді в Російській імперії після виходу у світ царського маніфесту, в якому для всіх підданих імперії було проголошено цілу низку громадянських прав і свобод, включаючи і свободу політичних уподобань, і з’явилася виборна Державна Дума. Завдання її збігалось із тим, що має тепер Верховна Рада — насамперед законодавча діяльність. Кожен закон спочатку мав пройти обговорення у Думі. Потім він потрапляв до Державної ради, яка теж могла вносити свої корективи. Але юридичної чинності документ набирав лише після того, як свій підпис на ньому ставив Микола ІІ. Тож, скажімо, нинішнє президентське вето мало чим відрізняється від тодішнього царського.

Зате система виборів значно відрізнялася від нинішньої. Весь електорат був розбитий на чотири курії, які визначались за соціальним станом — робітники, селяни, міське населення та землевласники. Початкова ідея була демократична: кожен клас повинен мати захисників саме його інтересів. Але на практиці вона зазнала певної трансформації, бо найбільше голосів навіть в першу Думу отримали поміщики. Що було дивуватись, адже це був чи не найбагатший клас. Цікаво, що слідом за ними йшли селяни. Але такий мандат довіри від тодішніх можновладців вони отримали не стільки через кількісну перевагу, скільки через те, що це був найменш політично активний клас. Видно, «слухняні» депутати цінувалися ще й тоді.

А от щодо того, яка система краща — мажоритарна чи партійна — списів не ламали. Спочатку обирали виборщиків, які представляли думку певної кількості населення. А вже потім їм довіряли проголосувати за кандидата.

478 обранців, 102 українці, 13 подолян

Саме так були розподілені місця в першій Думі. В ній була навіть сформована Українська думська громада, до складу якої ввійшло майже півсотні чоловік. Попри всі розрахунки тодішнього уряду на пасивність селян, перший склад Думи продемонстрував зовсім інші тенденції. Свою єдність та громадську активність показала і аграрна Подільська губернія: дванадцять із тринадцяти обраних ними депутатів були селянами. Цікаво, що і в наступній, другій Думі, одинадцять обранців із тринадцяти теж були хліборобами. Пояснити такий вибір було нескладно, адже значна частина електорату була представлена саме цим класом. А на той час для селянина не було важливішого питання, ніж земельне. Всі вірили, що демократична Дума вирішить його саме на користь аграріїв. І найпершою гарантією такого рішення мала бути селянська більшість у Думі.

Уже те, що мешканці невеличких сіл Проскурівського, Ушицького, Летичівського повітів змогли потрапити до законодавчого органу країни, вселяли у багатьох віру на серйозні соціально-економічні перетворення. Подільські обранці намагалися не підводити своїх виборців, а тому виносили на розгляд не тільки земельні, а й національні питання. Українська громада навіть мала намір виголосити свою заяву про автономію України. Однак до цього справа не дійшла.

Дуже швидко стало зрозумілим, що депутати, обрані на справді демократичних засадах, налаштовані надто революційно, і йти на компроміси з тодішнім урядом не готові. Через це і проіснувала Дума трохи більше двох місяців, а потім з’явився царський маніфест, котрий просто розпустив надто революційно налаштований орган.

Виборча ейфорія не вгасала ще й під час виборів до другої Думи. В ній знову з’явилась Українська громада, яка ще активніше почала домагатись української автономії та запровадження української мови на території України. Радикалізм новообраних думців виявився ще сильнішим. Не дивно, що вже через три місяці й ця Дума знову була розпущена.

Антидемократизм таких кроків з боку царя та уряду був очевидним. Як і те, що вони привели до небувалих соціальних катаклізмів та революції. Але, хоч які б оцінки цим подіям з часом не ставила історія, події не перестають повторюватись. Зокрема, сучасній Верховній Раді теж довелося пережити дострокові вибори.

Про політичні ігри з виборчим законодавством уже годі й казати. Свого часу влада Російської імперії, налякана радикальними поглядами депутатів, швидко забула про обіцянки надати права і свободи всім громадянам держави і змінила виборчий закон. Після розпуску Думи з’явився новий, який відверто обстоював інтереси великих землевласників. Тож не дивно, що вже у третій Думі від Подільської губернії було лише четверо селян, зате з’явилося шестеро дворян та троє священиків. А в четвертій ця пропорція зробила ще більший ухил у бік дворянства.

Без імунітету та службового житла не обійтись

Хоч які б палкі промови про демократичні цінності та рівність у суспільстві не звучали з депутатської трибуни століття тому, але й тодішні народні обранці не забули про власні інтереси. Спочатку за кожен день роботи у депутатській залі було встановлено платню у десять рублів. Якщо врахувати, що прожитковий мінімум в імперії не дотягував і до сорока рублів, то депутатську зарплату можна було вважати справді щедрою. З часом, щоправда, і вона здалася недостатньою, тож було встановлено фіксовану щомісячну зарплату у 350 рублів. Але за дотриманням робочої дисципліни у Думі стежили чітко. Якщо депутат не з’являвся на засідання без поважної причини, то змушений був сплатити за кожний день штраф у 25 гривень.

Хоча до питань декриміналізації окремих політичних рішень тодішні депутати не додумались, проте про судовий імунітет для себе все-таки подбали. Як і про те, щоб їхня відпустка тривала два місяці.

Для селянина, який потрапляв у депутатську залу просто з поля, така фінансова забезпеченість могла видатись просто казковою. Однак для поміщиків, яких у кожній новообраній Думі ставало дедалі більше, таке грошове утримання навряд чи могло порівнюватися з їхніми доходами. Однак, як тоді, так і тепер, очевидно, що у політику ваблять не так депутатська зарплата і привілеї, навіть ті, що через століття стали набагато більшими, як зовсім інші можливості.

Так, подільські депутати-селяни щиро вірили, що вони зможуть зробити Україну автономною ї роздати хліборобам землю. Зате через сто років депутати замислились над тим, як цю ж землю знову продати. От тільки тодішнім думам не вдалось вистояти перед царськими указами, урядовим тиском та народними бунтами. А те, яка дoля чекає на сучасну українську Раду, ще покаже час.

1906 рік. Депутати I  Державної Думи прямують на засідання.

Фото з сайта www. photoarchive.spb.ru