У Афганістані поранили, на батьківщині зрадили

Повернувшись після поранення до рідного міста, Олександр щосили намагався налагодити нормальне життя. Зустрів чарівну дівчину на ім’я Олена, одружився і став батьком двох чудових дітей. Нині у подружжя підростає 14-річна дочка та десятимісячний синок, в якому тато душі не чує. Однак сімейне щастя затьмарюють проблеми в побуті та зі здоров’ям. Нещодавно афганець мав інсульт, після якого розмовляє і пересувається з трудом. Ні здоров’я, ні комфорту не додає й необхідність тулитись учотирьох в одній кімнаті площею 17 квадратних метрів. Маленький будиночок батьків дружини по вулиці Крилова Олександр із Оленою змушені ділити ще з двома родинами родичів. Власного даху над головою у інваліда немає досі.

Шансів назбирати грошей на нове житло в подружньої пари немає ні найменших, бо відкладати зі скромної пенсії інваліда й допомоги на дитину просто неможливо. Однак восени Олену Гондар викликали до Цюрупинської міськради й повідомили приємну новину: в рамках програми допомоги афганцям Кабінет Міністрів України переказав триста тисяч гривень на купівлю окремої чотирикімнатної квартири для родини Олександра Гондаря. І Олександр, і Олена були, що називається, на сьомому небі від щастя! Їх не збентежило навіть те, що квартиру для покупки їм чомусь запропонували шукати самостійно, хоча її офіційним покупцем мала б стати саме міськрада.

Таку квартиру зрештою вони знайшли, однак муніципальна влада навідріз відмовилася надати гарантійний лист, що його вимагали власники, про оплату нерухомості, і її продавці угоду анулювали. Олександр із Оленою знову кинулися обдзвонювати маклерів рієлтерських бюро та «шерстити» газетні оголошення, але тепер зуміли підшукати тільки трикімнатну квартиру, та ще й на третьому поверсі без ліфта, куди на милицях главі родини діставатися було б важко. Проте, заради сім’ї і дітей інвалід був готовий терпіти незручності, і тепер угода начебто б відбулася. Щоб вона знову не зірвалася, Олександр зі своїх, а не бюджетних грошей навіть сам заплатив продавцям триста доларів завдатку.

І от 26 грудня 2011 року міський голова Цюрупинська Василь Плотніков, нарешті, від імені муніципальної влади особисто підписав нотаріально завірений договір купівлі-продажу квартири № 9 по вулиці Енгельса, 141. Родина афганця-інваліда вже збиралася переїжджати, як раптом чиновники з міськради знову піднесли їй сюрприз: мовляв, гроші за житло перераховані не будуть, їх повернуть у держбюджет!

— Більше місяця я бігала в пошуках квартири, а міськрадівські службовці постійно «вставляли палиці в колеса». То гарантійний лист надавати відмовляться, то банківський рахунок власників житла для перерахування грошей їм не підходить, і треба терміново інший відкривати. То до вже підписаного міським головою й перевіреного юристом договору не менш терміново потрібно якісь незрозумілі доповнення укладати. Отак з листопада до кінця грудня нас водили за ніс, поки не з’ясувалося, що купувати квартиру вже пізно. Свого житла в нас у підсумку як не було, так і немає, натомість з’явилося багато болючих питань. По-перше, якщо наші чиновники в Цюрупинську нездатні навіть організувати купівлю житла за гроші, що вже виділені державою, то навіщо такі чиновники взагалі потрібні? А по-друге, хто відповість за знущання з родини інваліда? — обурюється дружина афганця Олена Гондар.

Ці питання, звісно, я переадресував міському голові Цюрупинська Василю Плотнікову. І почув від нього запевнення: зроблено було «все можливе», але так уже склалося, що квартиру інвалідові не купили — мовляв, об’єктивні обставини ну зовсім непереборної сили стали перешкодою. А отже, і карати за зрив доручення Кабінету Міністрів України абсолютно нема кого.

— Я з себе особисто провини не знімаю. Але зрозумійте: процедура придбання квартир для афганців ніде не «виписана», і з нею ми раніше ніколи не зіштовхувалися: в Цюрупинську вже років п’ятнадцять житло для «пільговиків» не будують. У нас було дуже мало часу для завершення всіх процедур, і до того ж з’ясувалося, що тендер проводився на придбання саме чотирикімнатної квартири, а договір укладався на трикімнатну. Тому Держказначейство платіж не пропустило, і гроші з державної скарбниці вже повернулися в Київ, — пояснив мені Василь Фадейович.

Однак з пояснень міського голови залишилося геть незрозумілим, чому цюрупинські чиновники, що аж ніяк не є поголовно каліками і не страждають на хронічний ідіотизм (начебто), не могли самі підшукати квартиру для купівлі за бюджетні гроші. А переклали її пошуки на 43-річного інваліда, котрий переніс інсульт і пересувається на милицях, та на його дружину з 10-місячною дитиною. Можна було б іще зрозуміти, якби терміново треба було, скажімо, кілька десятків або сотень квартир, але ж афганець, який потребує такої допомоги, у місті районного значення Цюрупинську один-єдиний! 

Цікаво: а якби на його місці опинився паралізований каліка, що не піднімається з ліжка, — йому б теж запропонували самому шукати собі квартиру?