На місці трагедії, що сталася два роки тому на території 7-ї міської лікарні Луганська, відбулася поминальна панахида за загиблими. Вранці 18 січня 2010 року тут пролунав потужний вибух, у результаті якого було зруйновано відділення кардіології, неврології, пульмонології, інтенсивної терапії й загинуло шістнадцять чоловік. Причиною вибуху стали балони з киснем. У поминальній панахиді взяли участь духівництво, представники міської влади, медперсонал лікарні, а також родичі та близькі загиблих. Учасники панахиди поклали квіти до пам’ятного знака, встановленого на території 7-ї лікарні, вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання. За два роки зруйновану лікувальну установу було повністю відновлено, модернізовано, й сьогодні вона працює на високому рівні. Фахівці стверджують, що цій лікарні аналогів у країні немає.
Однак людські рани загоїти неможливо.
...Даша Гусаченко просто дивом залишилася жива. У сьому лікарню вона потрапила із запаленням легенів за три дні до вибуху. Вранці 18 січня дівчина вирішила заплатити за ліки й піднялася на п’ятий поверх, де була каса. Хоча було дуже тепло, вона чомусь надягла кофту, джинси, пальто, взула чоботи. «Я наче відчула якусь небезпеку», — згадує дівчина.
Ударною хвилею Дашу підкинуло до стелі. У дірі, що утворилася внизу, вона побачила балони, що вибухнули у реанімаційному відділенні. Від страху закрила голову й полетіла долілиць... Під уламками бетону дівчина пролежала більше двох годин. На морозі мінус 18 градусів теплий одяг допоміг їй уникнути переохолодження. Але холоду Даша не відчувала, не відчувала вона й болю. Читала молитву «Отче наш» і... жаліла гарне нове пальто, що їй подарувала свекруха. Воно було брудне і в крові. Потім їй дуже сильно схотілося спати, але заснути не виходило. Перед собою вона бачила працюючих рятувальників і навіть зробила їм зауваження, щоб вони не матюкалися. Підказувала, де лежать постраждалі люди й чекала, коли її звільнять з бетонного полону. До неї рятувальники дісталися за дві години. Почали витягати за ноги — й Даша від болю знепритомніла. Пізніше вона довідалася, що на обох ногах у неї було близько 60 переломів. Разом із шістьма врятованими пацієнтами дівчину доправили до обласної лікарні й зробили кілька операцій. Збирали буквально зі шматочків. Завдання ускладнювалося ще й тим, що Даша з дитинства хворіє на цукровий діабет, тому її серце витримувало наркоз тільки 30—40 хвилин. Вона вважає, що медики зробили практично неможливе. Більші проблеми були з правою рукою.
— Це окрема історія, — розповідає Даша. — Для руки потрібні були спеціальні штифти. Вони коштували більше 10 тисяч гривень. Держава мені пообіцяло виділити гроші — й відразу ж забула про це. А баритися не можна було. Інакше рука атрофувалася б остаточно. І тільки завдяки моєму лікуючому хірургові й студентам медуніверситету, які зібрали потрібну суму, руку вдалося врятувати.
Реабілітаційний період після порятунку тривав три місяці, і весь цей час дівчина практично нерухомо лежала у постелі. Гроші, виділені їй як компенсація, «потанули» буквально в перші тижні лікування. Обіцяної чиновниками допомоги Даша так і не одержала. Спасибі, допомагали люди — хто коляску віддав, хто гроші передав. Сьогодні, через два роки після трагедії, вона як і раніше наодинці зі своїми бідами. Дівчина вже давно потребує нормальних милиць, зручних ходунків. Хоча б раз на рік їй потрібно обов’язково проходити спеціальний курс реабілітації в санаторії, але для цього її родина немає грошей...