14-річна Софія Янішевська в остарбайтерському списку замінила свою маму і старшу сестру.

— Тоді, у сорок другому році, це була справжня безвихідь, — каже 84-річна Софія Янішевська, що мешкає у селищі Млинові. — Фашисти відправляли людей на чужину, щоб у Німеччині використати як робочу силу. У цей список потрапила й моя мама. А як же вона піде з дому, коли у неї на руках 4-річне дитя — мій менший брат Станіслав? З кожної хати треба було комусь задля «плану» записатися остарбайтером. Оскільки старша сестра на той час з нами не жила, довелося записатися мені. Мама дуже цього не хотіла, але іншого виходу не було.

 До того ж, думалося, що мене як дитину провернуть додому. Ні ж бо... Завантажили у вагон і прямо до Німеччини! А там — як у рабстві: повісили на сорочку номерок, що ти остарбайтер, дали роботу і мусиш від зорі до зорі ішачити, — продовжує колишня остарбайтерка. — А для підтримання сили щодня видавали 300 грамів хліба, кусочок маргарину та два літри баланди. Ту баланду виїдали дочиста, бо хотілося їсти. А від неї живіт роздувався так, що ставав схожим на бочечку. Загалом усі ці труднощі так змінили мене, що потім, після війни, коли повернулася додому, дехто з односельців не впізнав мене. Втім, дякувати Богу, залишалася живою. На відміну від багатьох моїх близьких та знайомих, від тих, хто не витримав важкого тягаря; тих, кого замучили у таборах. Уже будучи на свободі, вирішили подивитися на концтабір Бухенвальд, на ті печі, де спалювали людей. Картина була жахлива попри те, що там уже «позачищали» сліди фашистських злодіянь...

У своїй долі Софія Станіславівна Янішевська, окрім німецького тягаря спізнала ще й радянського: її батька Станіслава Антоновича зачислили до ворогів народу. Було це наприкінці 1937 року у селі Тріски Хмельницької області, де на той час проживала сім’я.

— За що батька, а з ним ще 33-х односельців, заарештували, і досі невідомо, — каже Софія Станіславівна, — він працював бригадиром рільничої бригади у колгоспі, вважався передовиком. Та якось посеред ночі постукали у двері, наказали батькові збиратися. Мама — у плач. Ми, проснувшись, теж у сльозах. А батько втішає: «Не переживайте, я вернусь. То якесь непорозуміння... Я ж нічого поганого нікому не зробив». На жаль, тоді ми востаннє бачили тата... Довго ми шукали батькову могилу. Так і не знайшли. Довго добивалися архівних документів по явно сфабрикованій справі. Так і не домоглися. Маємо лиш документ про батькову реабілітацію у 1959 році.

Спогади про батька, розстріляного у 1937 році, та про маму, котра, проживши 94 роки, також відійшла у вічність, для Софії Станіславівни — як роз’ятрена рана, яка ще довго болітиме.

— Батьки були простими трудолюбивими людьми, які вчили нас, дітей, як на світі по правді та совісті жити, — каже Софія Янішевська, — і нам хотілося бути схожими на них. Тому й не дивно, що я замість мами пішла в Німеччину. На долю батьків випав важкий час, і гіркі його уроки повинні бути повчальними для нинішнього та наступних поколінь. Маю нині троє онуків, двоє правнуків. Хотілося б, щоб їм щасливо склався життєвий шлях, щоб світлим та радісним виднілося на обрії майбутнє. Водночас я завжди наголошую: майбутнє без минулого неможливе. Тому й стараюся повідати юному поколінню про те, що довелося самій пережити. А це — правдива історія.

Рівненська область.

Софія Янішевська (праворуч) у повоєнний час з подругами-українками, з якими пережила остарбайтерський тягар у Німеччині.

 

Софія Янішевська з фотографією, котру береже як сімейну реліквію. На ній — вся її родина, з батьком і матір’ю (1937 р.).

 

Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА та з домашнього архіву  Янішевських.