На березі Західного Бугу, поблизу села Забужжя Любомльського району, розташована єдина в Україні насосна станція, яка може перекачувати воду з басейну одного моря в басейн іншого.

Ця унікальна споруда з’явилася на березі Західного Бугу в 1986 році. Її призначення — поповнювати в засушливий період водами цієї прикордонної річки одну з найбільших у нашій країні Верхньоприп’ятську осушувально-зволожувальну систему. Встановлені тут насоси можуть щосекунди перекачувати з Бугу три кубометри води. Бетонованим жолобом завдовжки 5770 метрів і ще майже двома кілометрами ґрунтового рукотворного русла вона надходить у притоку Дніпра — річку Прип’ять. А вже нею, завдяки системі гідроспоруд, у бічні канали.

І хоч сьогодні насосну станцію не використовують, вона все-таки перебуває в робочому стані і за необхідності може подати додаткові порції води в Прип’ять. Востаннє така потреба виникала 1994 року, коли в сусідньому Шацькому районі горіли торф’яники. Як пригадує начальник Шацького міжрайонного управління водного господарства Анатолій Мизовець, земля тоді настільки була пересушена 30-градусною спекою, що довелося півдня качати воду, аж поки вона почала заповнювати Прип’ять і прилеглі до неї канали. Та пожежу таки загасили.

Цікаво, що у волинських водників є можливість повертати цю забрану із Західного Бугу воду знову в басейн Балтійського моря. Приблизно за 100 кілометрів від витоків на Прип’яті вже майже два століття діє так званий Верхньоприп’ятський гідровузол. Звідси через систему каналів і озер (Святе, Волянське, Біле) вода з річки самопливом надходить у судноплавний Дніпро-Бузький канал. Річ у тім, що ця водоживильна система розташована на високому міжріччі Муховця і Піни. Завдяки штучному каналу та кільком шлюзам ці дві білоруські річки, які течуть у протилежні боки — Балтійське і Чорне моря — з’єднані між собою. Тож вода із Прип’яті, надходячи на водороздільну частину Дніпро-Бузького каналу, може потрапити і в одне, і в інше море. Звичайно, залежно від напрямку, в якому пливуть каналом судна, не обминувши в одному варіанті Дніпра, в іншому — Західного Бугу та Вісли.

Кілька років тому на сторінках «Голосу України» ми вже писали про цікавий туристичний маршрут, який можна було б здійснити цим водним шляхом. Уже сьогодні його можна відкривати на відрізку від річки Прип’ять Вижівським каналом до озера Святого, потім Коротким каналом від Святого до озера Волянського і, нарешті, каналом Хабарище від озера Волянського до озера Білого. Зауважимо: ширина каналів та їхня глибина дають змогу використовувати навіть невеликі прогулянкові катери. А місця там справді казково красиві.

І на завершення відповім на запитання, яке, напевно, цікавить читачів. Чому ж досі не використовують унікальну насосну станцію на березі Західного Бугу? Причина одна: Верхньоприп’ятьська осушувально-зволожувальна система майже не працює. Більшість із 25100 гектарів колись відвойованої в боліт землі облогує. Та все-таки водники, які понад чверть століття тому спорудили цю унікальну систему, сподіваються, що настануть часи, коли на землі між Західним Бугом і Прип’яттю знову повернуться справжні господарі. І тут знову зацвіте льон, зашумлять жита, загудуть бджоли над полями гречки... Тоді у спекотну пору запрацюють не лише насоси на Західному Бузі, а й завбачливо пробурені вздовж каналів артезіанські свердловини...

Коментар спеціаліста

Юрій БАХМАЧУК, начальник обласного управління водних ресурсів, заслужений працівник сільського господарства України:

— На Волині осушені землі розташовуються на 416 тисячах гектарів. У деяких районах, таких як Камінь-Каширський, Ковельський, Любешівський, Шацький, Ратнівський, на їх долю припадає 60—80 відсотків сільгоспугідь. Тому питання раціонального використання цих площ має велике значення для збільшення виробництва продовольчої продукції, насамперед молока і м’яса. Перспективу Волинського Полісся бачу саме в розвитку тваринництва, яке завжди було тут визначальною галуззю. З приємністю констатую, що за останній рік багато зроблено для того, щоб збільшити віддачу цих земель. З обласного бюджету спрямовуються певні кошти на їх перезалуження, окультурення.

Осторонь цих проблем не залишилася й держава. Торік на очищення внутрігосподарських каналів меліоративних систем із держбюджету виділено 4,5 мільйона гривень. Активніше стали працювати в цьому напрямі й сільські громади. Зокрема, в Ратнівському і Камінь-Каширському районах. Тож є надія, що настане час і знову запрацює Верхньоприп’ятська осушувально-зволожувальна система — одна з найбільших і найдосконаліших в Україні.

Понад сім з половиною кілометрів подолає вода цим штучним ложе перш ніж із насосної станції потрапить у річку Прип’ять. 

Канал Хабарище давно вже очікує водних туристів.

Фото автора.