Упродовж трьох останніх років парламентський Комітет з питань науки і освіти п’ять разів докладно обговорював проблеми і ситуацію в системі профтехосвіти, зокрема, науково-методичного забезпечення підготовки висококваліфікованих робітників у нашій державі. Народні обранці аналізували, рекомендували, вимагали від уряду, влади на місцях чіткого виконання закону про професійно-технічну освіту, рішень комітету. Пропонували вжити першочергових заходів для збереження та удосконалення системи ПТО в умовах кризи. Контролювали роботу профільного міністерства, Національної академії педнаук, держустанов різного рівня. Це сприяло головному — система вижила, незважаючи на значні суперечності, проблеми й недостатнє розуміння їх важливості окремими високопосадовцями.
Нещодавно комітет провів слухання на тему «Про участь центральних та регіональних органів виконавчої влади, об’єднань роботодавців у формуванні трудового потенціалу держави та професійній підготовці кваліфікованих робітників для сучасної економіки України». Їх метою було об’єднати зусилля усіх соціальних партнерів у розв’язанні актуальної проблеми.
Від науковців на слуханнях виступила академік-секретар Відділення професійної освіти і освіти дорослих Національної академії педнаук, доктор педагогічних наук, професор Неля Ничкало.
— Наша академія подала інформаційно-аналітичні матеріали, в яких представлено результати діяльності Інституту професійно-технічної освіти, Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих, Львівського науково-практичного центру профтехосвіти та Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти. Не повторюватимусь, а лише зупинюся на окремих гострих і наболілих проблемах.
У квітні 2003 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про стан і перспективи розвитку професійно-технічної освіти в Україні». У документі стратегічного значення викладено рекомендації Президенту, уряду, міністерствам, НАПН та іншим загальнодержавним інституціям, які причетні до долі профтехосвіти. Минуло майже дев’ять років, але, на превеликий жаль, більшість завдань не виконано.
Науковці академії започаткували нові напрями досліджень, відкрили нові експериментальні майданчики не лише на базі профтехучилищ, а й підприємств, уклали угоди з роботодавцями. Сьогодні помітні якісні зміни у ПТНЗ усіх регіонів країни.
Наприклад, Сарненське вище професійне училище № 22 в Рівненській області — це унікальний сучасний навчальний комплекс. Переконана, що він набагато сильніший від багатьох ВНЗ першого-другого рівнів акредитації, в т. ч. і приватних.
Я категорично проти приниження ролі профтехосвіти, нав’язування їй ярликів на кшталт «вона деградує», про що сказано в Національній доповіді «Новий курс: реформи в Україні 2010—2015» .
Вважаю помилковою і думку про те, що у всіх бідах, недоліках (надто у застарілій матеріальній базі) винні працівники профтехосвіти.
Чому ж держава не виконує те, що зафіксовано в багатьох документах, прийнятих за роки незалежності? Вважаю, є кілька причин.
Перша, головна, полягає в тому, що державна політика в галузі профтехосвіти задекларована на достойному рівні, але немає політичної волі щодо її реального втілення.
Розв’язання проблем соціального партнерства у підготовці сучасного виробничого персоналу потребує законодавчого закріплення положень щодо пільгового оподаткування роботодавців, які інвестують підготовку виробничого персоналу. Таким шляхом йдуть розвинені країни усіх континентів.
Друга. У 1998 році ухвалено закон про професійно-технічну освіту, який відіграв свою позитивну роль. Далі неможливо його «латати» доповненнями і змінами. Слід негайно розробляти і приймати закон у новій редакції, який відповідав би сучасним прогресивним тенденціям у підготовці майбутнього виробничого персоналу.
Третя. У державі відсутнє регулювання обсягів підготовки майбутніх фахівців на академічному та професійному рівнях. Що маю на увазі? В Австрії, Швейцарії, Німеччині та інших країнах близько 20 відсотків випускників школи скеровуються на академічний профіль, а решта — на професійний. У нас навпаки.
У жодній країні Європейського Союзу немає прикладів, коли б випускників основної школи приймали на навчання до університетів.
Четверта. Зарубіжний досвід свідчить, що технікуми і професійно-технічні навчальні заклади функціонують в єдиній системі — професійної освіти. Ігноруючи це, ми робимо зло для майбутнього.
П’ята. Не можна не помічати ще одну серйозну хибу: створення паралельної мережі закладів профтехосвіти в системі державної служби зайнятості. Це передусім дублювання і нераціональне використання коштів, за які можна значно зміцнити матеріально-технічну базу системи. Навіть багаті західноєвропейські країни не дозволяють собі такого.
Шоста. Проблема підручника. За каденції трьох останніх міністрів не видано жодної книжки для профтехосвіти.
Для того, щоб галузеві міністерства і відомства брали участь у виданні підручників і навчальних посібників для ПТНЗ, потрібна законодавча база.
Сьома. Найболючіша проблема — науково-методичне забезпечення розвитку профтехосвіти.
Як відомо, профільним міністерством у 2012 році передбачається об’єднати фінансування ПТНЗ та науково-методичних центрів ПТО за однією бюджетною програмою. А це унеможливлює подальший розвиток науково-методичного забезпечення системи.
Складається враження, що хтось свідомо руйнує те, чого досягли. А, скажімо, в Росії на базі обласних НМЦ створюються інститути розвитку професійної освіти.
Ще одне принципове питання: Міжгалузева рада з проблем професійно-технічної освіти має функціонувати при Кабінеті Міністрів, як це передбачено законом. Діяльність її при одному міністерстві, як свідчить досвід останніх років, неефективна.
Підсумовуючи, скажу: не можна всі недоліки й «хвороби» профтехосвіти приписувати їй же. У держави має бути чітка система реалізації політики щодо підготовки кваліфікованих робітників. Якщо ж переважають фрагментарні заходи на регіональних і всеукраїнському рівнях, то, за Антоном Макаренком, «така система стає хворою системою».
Записав Іван ІЛЛЯШ.
