Кілька міркувань про те, в якому боці шукати для себе добра
Так-так, саме оту скромну праправнучку божественної Амальтеї, яка виняньчила й вигодувала самого Зевса. Потім, пригадаймо до слова, Зевс здуру зламав козі роги і — не пропадати добру щоб — перетворив його на ріг достатку. Той ріг давав кожному з господарів-еллінів, хто чого хоче. Отак безтурботно й тішилися в добрі й достатку древні греки, бо всього й турбот було — нагодувати та попасти козу, подоїти, захистити від негоди та хижаків, а за цю навіть не працю, а забаву, мали з того рогу молоко й сир, м’ясо, шкіру, вовну, а коли комусь стукав у голову бзик погратися мечем чи побренькати на кіфарі, то й такі цяцьки можна було виміняти на сир або вовну.
Збігли віки й відсунулися в безвість тисячоліття, і тепер виникає сумнів: а чи можна з того рогу козячого витрусити телевізора, холодильника або навіть автомобіля? І чи пасує сучасному схибленому на бізнесі селянинові пасти козу, замість, як личить поважному ґазді, тримати корів або сіяти пшеницю? Питання далебі не марне й виростає воно з того, а чим би таким зайнятись селянинові, щоб не пасти задніх на самому соціальному дні?
Нині так: увімкнеш телевізора, розгорнеш газету чи вийдеш через І-нет на якийсь бізнесово-селянський сайт і отримаєш дозу інформації про те, що велике, на тисячі й сотні тисяч гектарів господарство набагато краще, ніж мале. А ще там і продуктивність, і рентабельність, і культура виробництва, і соціальна захищеність, і перспектива кар’єрного зростання, і можливість змінити професію, і рівень доходів і у цілому, і в розрахунку на одного працівника — усе вище. Читач може й від себе докинути десяток-другий переваг великого над малим, а я від себе посвідчу, що так-таки-так, велике, справді, більше, ніж мале, на те воно й велике. За дужками лишаємо хіба такі моменти, як, наприклад, що легше нести — велике чи мале, а також що людині краще: жменя з великого панського лантуха чи своя ціла торба, хоч і менша, і взагалі, що краще — бути кимсь при великому, але чужому, чи паном-господарем при малому, зате власному? І що живучіше: великий мамонт чи мала коза, і яка втрата болючіша: великого чи малого? Це зараз такі міркування наче перестали турбувати громаду, але ще якихось п’ятнадцять-двадцять років тому в Україні до хрипоти дебатували питання, що нам робити з сільським господарством, порівнювали великі й малі господарства за різними параметрами.
Наприклад, в одній із тоді популярних серед поведених на реформах аграріїв програм проекту Tacіs «Земельна реформа: політичні, економічні й соціальні цілі» тема 5 так і називалась «Оптимальний розмір сільськогосподарських підприємств». Доповідь на цю тему підготували Василь Якович Месель-Веселяк, доктор економічних наук, та Корнеліу Дору Петреску, інженер-зоотехнік, доктор агрономічних наук. Нічого аж надто нового в тій, роздрукованій на різографі, доповіді не містилось. Констатувався факт скорочення в світі числа ферм взагалі, а передусім невеликих, менших 10 га. Малі ферми не забезпечували достатнього для прожиття рівня прибутку. Приміром, зернова ферма на півночі Франції або в Бельгії за врожайності 65 ц/га й одній зайнятій людині давала прибутку 14 тисяч доларів на рік, що відповідало тоді мінімальній заробітній платні. Заробити більше можна, наприклад, завівши молочну ферму, яка давала б 200 тисяч літрів молока на рік. Для цього достатньо мати 25 корів продуктивністю від 8 тисяч літрів на рік від кожної. За умови, що таку ферму обслуговуватиме одна людина, то її старання винагородяться 20 тисячами доларів на рік або 1700 на місяць, що становитиме приблизно 1,4 мінімальної заробітної плати. Також не дуже розкішно. Хіба на свиней перекинутися? Ось англійський фермер, йому ще півдня допомагає дружина, тримає 78 свиноматок й реалізує 1287 відгодованих свиней по 103 кг середньої ваги, приріст 669 г на добу за витрати комбікорму 3,55 кг на кілограм приросту. За таких умов і за сприятливої кон’юнктури на ринку він щомісячно кладе собі й дружині на зарплатню 2400 доларів. Це наче трохи краще, ніж корови, але спотикачки виходять через коливання цін, а то причини дуже норовисті, скачуть, коли хочуть і куди хочуть, і ніхто не може знайти на них управу.
За що ж учепитися селянинові, щоб було надійно, достатньо й не дуже стомливо? Хіба податися в комуністичну кібуцу, в Ізраїль? Там вирощують зернові, апельсини, банани, авокадо й інші лакоминки з садів едемських, а ще принагідно тримають ферму на 280 молочних корів (надій 10400 л/рік) та 200 бичків, а робітників там 8. Тобто пересічно виходить по 60 голів на робітника. Що ж, до праці нам не звикати, але щоб потрапити в кібуцу, треба витримати дворічний випробувальний термін, за працю там дають поїсти, одягають і спати кладуть, і взагалі там усе гуртове, а зарплати не платять зовсім, лиш раз на рік видається допомога в розмірі місячної зарплати. Але кібуца — це на любителя, не кожен володіє івритом і здатен добровільно витримати такий режим.
Фермер Франсуа кинув оком довкола й вирішив завести кіз. І ось що в нього вийшло. Взяв в оренду 2 га пасовищ. На зиму купує сіно. Тримає 13 кіз, кожна з них дає приблизно 800 літрів молока на рік, фермер переробляє його в кавалки круглого сиру, який продає на місцевому ринку по 2 долари за штуку. Після відрахування податків та різних виробничих витрат фермерові лишалося 1100 доларів на місяць, що менше від мінімальної заробітної плати.
Що ж спільного спостерігаємо у фермерських долях? Я звернув би увагу на те, що рівень життя й заробітків фермера скрізь і завжди виявляється прив’язаним до рівня зарплат загалом у промисловості та інших галузях. Якщо на фабриці чи в офісі заробітки помітно вищі, фермер одразу починає сумніватися, а чи варто йому триматися за землю й худобу. Досі скрізь було так, що рівень винагороди за працю в сільському господарстві був менший, ніж у промисловості, і це можна вважати закономірністю. Україна в цьому плані не виняток, але в нас є свої особливості, що зумовлені винятковими обставинами пострадянського режиму. Тобто у нас щось як скрізь, але багато й навкарачки або навиворіт. У них сільське господарство еволюціонувало від натурально-дрібнотоварних господарств до великотоварних, а в нас великотоварні (колгоспи й радгоспи) силоміць розламали, пошаткували й роздали тим, хто ні сном ні духом не збирався вести там ні дрібнотоварне, ні великонатуральне, а чекав продати землю дорожче, щоб та доки селяни чухали, де не свербить, ті клапті згребли в надвеликі господарства різної форми реєстрації, і назад воно вже не повернеться, хоч гопки скачи, хоч раком розчепірюйся. Але як бути тут українському селянинові, до чого руки прикласти?
Зіставмо: щоб триматися на рівні мінімальної заробітної плати, французький фермер повинен був виробляти за раціональних затрат 200 тисяч літрів молока на рік. В Україні, щоб дорівнятись до мінімальної зарплати близько 12 тисяч гривень на рік, нині достатньо реалізувати молоко від однієї корови з надоєм 5000 літрів по 8 грн./літр. Виходить реальних 40 тисяч гривень валового доходу на корову. В об’єднаній Європі на молоко квоти, а в Україні — все ж пільги й дотації, хоч більше на язиці в урядовців. Чому ж там надмір молока, а в нас дітям не вистачає? Причин багато, я б нагадав про мотиваційну, особисту. Француз мусить працювати, щоб заробити на життя, а українець (маю на оці дуже конкретні приклади), тиждень постукавши пластиковою пляшкою проти Кабінету Міністрів, отримав землі на 100 тисяч доларів, яку тут же й продав. Ви зумієте переконати такого, щоб він смикав корову за дійки заради мізерних гривень? Я такого не зумію. Українським селянам пудрять мізки обіцянками скорого ринку землі, коли вони дорого продадуть свої паї й ще поживуть по-людськи. А від роботи, відомо, коні дохнуть і трактори ламаються, про що знають не лише селяни, то навіщо надривати пупа й пхатися поперед батька?
А що ж кози? Адже це від 800 до 1500 літрів молока від кожної. Тобто десяток кіз — це реальних 10—12 тисяч літрів молока на рік. Нині козине молоко в супермаркеті по 30 гривень за літр. Питається в задачці, чому ж українські завзяті селяни не беруться за товарні козині (кролячі, свинячі, салатні, квіткові, ягідні тощо) ферми? Та ж тому, повторюся, що: 1) чекають надходжень від продажу землі; 2) через нерозвиненість посередницьких структур та ринку збуту; 3) щоб не надто відриватися в достатках від оточення, бо не за поняттями це;
4) у багатьох наших селян відсутні навички й уміння самостійного господарювання.
Селянинові, що стоїть перед вибором, у якому напрямку рухатися: змагатися за робоче місце на великому підприємстві чи розвивати власне господарство, — є що порівнювати. Кожен напрямок має свої переваги й недоліки, але перспективи матеріального виграшу тут далебі не є головними. На початку міркувань про вибір треба розібратися у власних бажаннях. Бо, як зауважив ще поет Степан Руданський, «Мати любить все парне, а ми з батьком кисле...». І вибирати слід не те, що краще, а кому що більше подобається, яке життя, яка роль і місце в ньому. Ще раз: кому піп, кому попадя, а кому й попові дочки. Комусь подобається гурт і атмосфера змагання в ньому, а іншому, навпаки, самотність і спокій серед природи, в хаті, що скраю або аж ген за вигоном. Можна під яворами, але то не обов’язково.
