Ведучий акції Іван Ілляш у статті «Модно бути здоровим і сильним» («Голос України» за 13.12.11) пише, що його шокувала директриса дев’ятирічки розповіддю про початкову школу, де практично не проводилися уроки фізкультури. 

 

Я не менш шокований визнанням керівника: що це за колеги в неї такі безвідповідальні?! Хоча чого дивуватися: продуктивні, цікаві заняття в молодших класах скоріше виняток, ніж правило. Вийде перед пацанвою класуха (товста з досвідом чи тендітна випускниця — не важливо), кілька хвилин поганяє слухняних учнів пробіжками й махами руками й ногами під «раз-два, раз-два-три» і, спітнівши, кине: «А тепер, дітки, пограємо». Так, пам’ятаю, привчали до спорту мене. Якщо спортзал зайнятий або на вулиці негода — хоч примітивні, але рухи замінялися сидінням за обридлими задачками чи письмом. Про фізкультхвилинки мови не було — ми, ті, що засиділися, починали на них стрибати, штовхатися, бігати. Кому ж таке сподобається? Краще нехай зігнутими посидять, ніж провокувати шум і галас якимись вправами.

У старшій школі уроки перетворилися на обридливі заняття для оцінки. Пробіжки, стрибки, кинь м’ячика подалі, повиси на поперечині... Здав нормативи — вільний. У найліпшому разі — поганяй м’яча у дворі. Зізнаюся: мені завжди ніяково було здавати заліки з дівчатами. Я не був слабаком, але бачити, що Валя — сильніша й проворніша за багатьох однокласників було неприємно. За кволих соромно: вони до фінішу добігали після неї, віджималися менше разів... Тому, вважаю, фізкультура для хлопчиків і дівчаток повинна проводитися окремо.

Не подобалися уроки й занудотною теорією про історію спорту, запам’ятовуванням дат, розмірів воріт. Кому це треба? Хотілося навчитися грати в олімпійські види спорту, швидко бігати, правильно дихати, відновлюватися, загартовуватися. Цього вчитель дати не міг. Якщо в класі майже тридцять сильних і слабких, здорових і немічних, тих, хто бажає займатися й тупо ледачих — що може вчитель? Спорт без індивідуального підходу — не спорт.

Дружити з ним я почав у ДЮСШ. У школі до мене, моїх бажань і здібностей діла не було. Досі обурююся позицією директорату. В нашій величезній ЗОШ було, не повірите, два басейни. До меншого ми ще потрапляли — за графіком, за гарну поведінку, раз на два-три місяці. У великому плавали дорослі дядечки, чужі, не безплатно. Мрія поплавати здійснилася, коли наша спортивно-юнацька школа почала орендувати басейн у моєї рідної одинадцятирічки...

То звідки могла взятися мотивація та любов до уроків фізкультури, якщо в ній справді процвітає фізичне безкультур’я?

Київ.

Фотоетюд Андрія НЕСТЕРЕНКА.