Державна етнонаціональна політика України: від «плавильного котла» до «культурної мозаїки»

На сьогодні можна констатувати, що українське суспільство й держава до цього часу перебувають у полоні вкрай застарілих міфів та підходів у цій сфері.

Для прикладу, нам давно вже пора переосмислити міфологему, яку, як мантру, повторюють представники різних органів державної влади в усі часи, про «надзвичайну толерантність українського суспільства».

Адже, за даними Інституту соціології Національної академії наук України, рівень толерантності з 1994-го по 2010 р. в Україні стосовно росіян знизився удвічі (з 80 до 45%), євреїв — утричі (з 11 до 33%), кримських татар — удвічі (з 9 до 4%), ромів — уп’ятеро (з 11 до 2%). Разом з тим, відповідно до інформації громадських організацій, кількість лише зафіксованих проявів ксенофобії зростає. Так, за підсумками 2009 р. таких випадків зафіксовано не менше 35—40, 2010 року — 70, 2011 — близько 100.

Очевидно, що, на превеликий жаль, Україна вже не «є державою з високим рівнем толерантності», про що заявили ініціатори парламентських слухань у пояснювальній записці до проекту постанови. Навпаки, науковці констатують стрімке падіння рівня терпимості в українському суспільстві, що відбувається на фоні зростання кількості ксенофобських проявів.

Сфера міжнаціональних відносин потребує невідкладних рішучих дій з боку держави. Натомість єдиний державний орган у цій сфері — Державний комітет з питань національностей і релігій — ліквідовано, дорадчі ради з представників національних та мовних меншин розпущено.

При цьому в діяльності державних органів влади і навіть у Верховній Раді України, у частини депутатського корпусу, домінує авторитарний застарілий підхід до сфери етнонаціональної політики, визначення стратегії державної політики.

Якщо ще за часів Ющенка такий підхід виявлявся в політиці асиміляції та свідомому протиставленні «титульного етносу» (етнічних українців), української мови і культури — національним меншинам (громадянам України, які належать до інших етносів), регіональним мовам або мовам національних меншин; то наразі він продовжує існувати в головах чиновників у формі штучного розмежування українців на «українську націю» (виключно в етнічному розумінні) і «національні меншини».

Розділення, при якому національні та мовні меншини сприймаються як щось чужорідне стосовно «української нації», є недопустимим у демократичному суспільстві, створює значні цивілізаційні загрози для України.

Підхід до розуміння «нації» виключно за етнічною ознакою є праворадикальним й вкрай застарілим для сучасного світу; характерним для періоду XIX — початку XX століття. Адже на сьогодні в демократичних країнах поняття «нація» є передусім політичним і громадянським.

Наразі ж можна констатувати й іншу тенденцію, що державний апарат України просто не знає, яку політику провадити в сфері міжнаціональних відносин, і виконує роль флюгера залежно від політичної позиції того, чи іншого начальника департаменту чи міністра.

В усіх державних документах простежуються дві взаємовиключні конфліктні тенденції — на асиміляцію (подібно до американської концепції «meltіng pot» — «плавильного котла») та на мультикультуралізм і збереження унікальності окремих етнічних груп («сultural mosaіc» — «культурної мозаїки»).

Корені першого підходу лежать у діяльності попереднього Президента, друга концепція є новою для України, але застосування її вимагає високої підготовки державного чиновника та реальних практичних дій.

Зрозуміло, що для багатонаціональної (понад 130 етносів та корінних народів) та полікультурної України — країни, понад 30% населення якої (понад 15 млн. осіб) належать до національних та мовних меншин; країни, яка створена 20 років тому усіма її громадянами, підхід, спрямований на насильницьку асиміляцію, є «вибухонебезпечним» та просто не буде працювати, що і засвідчила практика діяльності команди Президента Ющенка. Не потрібно боятися України такої, якою вона є насправді. Багатомовність та поліетнічність, навпаки, є унікальними цивілізаційними перевагами нашої країни як містка між східною та західною цивілізаціями.

Натомість на державному рівні необхідно визнати принципи мультикультуралізму та «культурної мозаїки», за яких кожна спільнота має право зберігати свою культурну та етнічну ідентичність, а єдність суспільства забезпечена громадянським консенсусом на політико-правових засадах — головною стратегією діяльності держави в сфері етнонаціональної політики.

Про це говориться і в щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України «Модернізація України — наш стратегічний вибір». «Національна належність громадян України має бути сформована насамперед на засадах спільного громадянства, утвердженні громадянських свобод, побудові консолідованої демократії, створенні умов для повноцінного та гармонійного розвитку культур національних меншин і корінних народів» (ст. 36) — зазначив Президент. А «наша спільність, наша ідентичність формуються на засадах громадянства, єдності й культурного розмаїття, широкого діалогу» (ст. 37).

Разом з тим застосування ефективних демократичних механізмів консолідації всіх етнічних, мовних, культурних складових українського суспільства є важливою умовою для успішного розвитку України як правової європейської держави.

У такому розрізі «українську націю» слід розуміти як політичне об’єднання всіх громадян України, які можуть бути різними за етнічним походженням чи рідною мовою, але поділяють спільне бачення демократичного майбутнього нашої держави, виступають за верховенство права і пріоритет прав людини, протидіють ксенофобії, дискримінації та нетолерантності.

Саме така політична нація зможе побудувати процвітаючу Україну, в якій престижно і комфортно жити кожному громадянину.