«Немає людини — немає проблем!» — цей сумнозвісний вислів Сталіна став гаслом і метою діяльності ГПУ-НКВД-КГБ під час проведення «чисток», в яких загинули мільйони ні в чому не винних людей.
І фактично під цим гаслом проходило все життя так званих совєцьких людей, з якими ніхто не совітувався (тобто не радився) і яким дозволялося лише славити вождів і виконувати їхні вказівки.
Вказівки охоплювали всі сфери і рівні життя: від централізованого планування продукції (не лише танків і літаків, а й літрів молока і пар шкарпеток) до централізованої організації праці й побуту (за цим стежили не лише секретарі парторганізацій на підприємствах і в ЖЕКах, а й всюдисущі сексоти).
Коли нині розповідаю про ті часи у колі молоді (якщо трапляється така унікальна ситуація, коли молодь хоче слухати ці розповіді, що їх сприймає, як ненаукову фантастику), дехто з моїх юних слухачів усміхається і кидає знічев’я: «А чого ви мовчали і все це терпіли?! Треба було піднімати народ на Майдан!».
Оце ж воно: проблема підняття з колін народу, який і нині не хоче напружуватись ані думкою, ані відповідальністю.
Щоправда, у всі часи в народі з’являлися провідники, котрі намагались підняти народ і очолити його боротьбу за торжество правди.
Пізньої осені 2004 року Юлія Тимошенко підняла народ на Майдан.
Вона закликала патріотичних громадян незалежної України, щоб не мовчали і щоб і не терпіли, а підняли свій голос на захист Правди. Юлія організувала всенародну Помаранчеву революцію, якій аплодував увесь світ.
Натомість фальсифікатори назвали Помаранчеву революцію «помаранчєвой чумой».
Нині Юлію Тимошенко запроторили до в’язниці, а люди уже сидять тихо і сумирно обурюються перед телевізором...
Тобто мовчать і все це терплять.
* * *
Поздоровити Юлію Володимирівну з нагоди різдвяно-новорічних свят і морально підтримати героїчну жінку — такий намір я визначив собі заздалегідь.
Проте, коли ми з колегами по фракції БЮТ- «Батьківщина» та нашими прихильниками прийшли до Лук’янівського слідчого ізолятора, виявилося, що ще вдосвіта того самого дня Юлію Володимирівну вивезли під посиленою охороною до Качанівської виправної колонії у Харкові.
Отримати які-небудь пояснення від начальника СІЗО щодо цього факту (хто розпорядився вивезти Ю. Тимошенко, за яким рішенням, з яких підстав, з якою метою тощо), попри всі мої намагання і моїх колег народних депутатів, не вдалося.
Зі спілкування з начальством і працівниками Лук’янівського СІЗО можна було зробити лише висновок, що вказівку на глибшу ізоляцію екс-прем’єра Ю. Тимошенко було отримано від дуже високої посадової особи.
Прикро.
Прикро, що цим черговим кроком беззаконня і фактом антигуманного ставлення до Ю. Тимошенко продовжується демонстрування на весь світ справжнього ставлення до демократії, до права і правди.
Під слідством, судом і вироком не опинився жоден з відомих в Україні олігархів, які у тісній співдружності з товстосумами Росії захопили і поділили між собою нашу загальнонародну власність.
Вони захопили власність, яку створено потом і кров’ю кількох поколінь українських трударів, яка тепер стала приватною власністю кількох «сімей».
«Українська правда» від 4.01.2012 опублікувала рейтинг «ТОП-10 персон української економіки», щодо майже кожної з яких є підстави для притягнення до відповідальності.
Їх статки, майно, впливи, територія їхньої приватної власності різко і постійно зростають, у повній відповідності зі зростанням цін, тарифів та інших платежів, що мусимо витрачати ми.
Бідні стають ще біднішими, а багаті — ще багатшими. Пенсіонерам не вистачає грошей на прожиток, а олігархи та їх оточення жирують, скуповуючи вілли за кордоном.
Водночас політично-олігархічна верхівка України та її чиновний апарат створюють режим сприяння для капіталістів Росії і тихою сапою надають можливість скуповувати на теренах нашої Батьківщини майно, фінансові установи, землю.
Не військовий наступ з танками і ракетами, а повзуча (з використанням численної агентури і колабораціоністів) бізнесово-політична та ідеологічно-пропагандистська експансія Росії з метою поступової окупації і ліквідації незалежності нашої держави є переконливим фактом і очевидною тенденцією.
Достатньо нагадати лише два очевидних факти: «Сбербанк России» вже твердо почувається на нашій території, а переговори між керівництвом України і російським «Газпромом» уже наближаються до підписання документів про передачу нашої Газотранспортної системи в руки московського власника.
Останнім часом різко збільшилась присутність інтересів Росії в нашому інформаційному полі, у сфері культури і системі освіти.
Знову російська мова витісняє українську, причому, не без активної участі певної частини депутатів, які демонстративно не приховують свого презирства до української.
Ми кажемо: «вони прийшли до влади в Україні». А як вони «прийшли», хто їх привів на вершину влади, де тепер вони роблять що хочуть, закони приймають для себе і навіть Конституцією крутять, як їм заманеться?
Вони прийшли до керма управління Україною, бо їх привели до того керма громадяни-виборці шляхом власного демократичного волевиявлення.
Звичайно, й цього разу не обійшлося без фальсифікацій у межах до 5%. Але не ці відсотки, а майже 65% виборців підтримали нову команду.
Половина з цих виборців проголосувала «за», а друга половина (третина всіх виборців України), не з великого розуму, стала сумнозвісними «противсіхами», по суті відкривши дорогу новим «хазяям» України і їхнім намірам перетворення нашої Батьківщини на колонію Росії.
Саме проти цього перетворення, проти ліквідації нашої незалежної держави, проти перетворення нашої Батьківщини на колонію новітньої Російської імперії, виступила Юлія Тимошенко. І саме в цьому полягає суть і причина репресій, організованих проти неї.
Щоправда, їй, так само як і багатьом іншим її колегам, було досить ввічливо запропоновано увійти у згуртовану нову компанію, але вона категорично відмовилась. Тоді було дано команду «копати під Юлю».
Накопали. А який був суд — ганебне судилище, що не має нічого спільного із справжнім судочинством, — усі мали можливість бачити.
* * *
Так уже склалося у житті кожного з нас, що всі ми, незалежно від віку, статі, посад, незалежно від того, як у кого склалася доля, завжди із нетерпінням і з добрими сподіваннями на краще очікуємо Нового року.
Щоразу, вступаючи у чергове перше січня і змінюючи цифру на календарі, ми називаємо рік Новим, наперед вшановуючи і благаючи його про допомогу.
Ми підсвідомо прагнемо, аби рік, що починається, неначе якась велика особа з безмежними можливостями, був для нас лагідним і щедрим на розмаїті дари — дари здоров’я, миру, спокою, добробуту, здійснення мрій...
Ми ще не знаємо, який буде цей Новий рік для кожного з нас, але заздалегідь шанобливо схиляємося перед ним, пишемо і вимовляємо його назву з Великої Літери.
Малі діти, чисті й безпосередні у своїй святій наївності, очікують від Нового року святкового настрою, приємних подарунків і веселих розваг у щасливій родині. Заклопотані батьки дітей намагаються звести кінці з кінцями сімейного бюджету і чимось порадувати дітей.
Мудрі й сивочолі батьки батьків, маючи за собою великий життєвий досвід багатьох років очікування, дивляться на всі ці клопоти із мрійливою змореністю похилого віку, несучи в серцях біль і незгасиму надію.
Проте, якщо насправді, немає ніякого і не буває нового року. Є лише постійний плин життя під час обертання нашої планети навколо Сонця. І кожна хвилина цього плину життя є новою, однаково цінною і однаково важливою для людини, нації, держави, світової спільноти — чи у грудні, чи у червні.
Люди вигадали собі нові роки, тоді як Творець усього видимого і невидимого визначає цей плин часу лише вічністю. У цій вічності Він дав кожній людині свій час земного життя, щоб вона жила не очікуваннями і сподіваннями на когось із чарівною паличкою, а лише на свою працю, на себе та своїх однодумців і одноплемінників, яким можна вірити і з якими варто співпрацювати.
На жаль, сподіваючись на якесь абстрактне «краще», переважна більшість з нас вважає, що наше майбутнє залежить від когось іншого, що перебуває на вищій від нас посаді: керівника підприємства, від місцевого начальника, від Президента, Верховної Ради, Кабміну, від Бога, тільки не від нас самих.
Фактом є, що переважна більшість громадян України не лише сподіваються на якісь абстрактні «зміни на краще», а й свідомо чекають, що хтось звідкись прийде і змінить.
Проте вся історія людства свідчить, що існує чіткий закон розвитку: там, де люди дійсно шанують Правду і ненавидять брехню, там, де громадяни боролись за свої права і вибороли демократичні свободи, там давно існують відповідні стандарти добробуту й організації життя, про які нині багато хто з нас лише мріє.
Ми можемо й надалі лише мріяти, але це не наблизить нас до бажаної мети. Треба діяти! Діяти, не чекаючи на прихід чергового «месії» з політичного «олімпу». Діяти може кожен, якщо стане на дорогу Правди і не побоїться говорити правду і чинити по правді кожного дня у кожній ситуації.
А щоб діяти, необхідно спочатку добре розміркувати про те, що відбувається в нашій Україні впродовж понад двадцяти років її сумнівної незалежності.
Бо наше нещастя — це наслідок брехні, яка оплутала Україну і продовжує її тримати у своєму чорному коконі. А так, поклавши руку на серце, — чи всі ми і кожен з нас не доклалися до цієї брехні, до самообману в наших марних очікуваннях від когось, а не від себе?
Перед кожним із нас, у кожний момент часу, в кожній ситуації завжди відкриті дві дороги: дорога брехні й дорога Правди. І тому кожному з нас постійно і повсякчас дається право вибору: вибирай брехню або вибирай Правду.
Бажаю всім нам доброго здоров’я і сил, щоб пережити і вижити не лише на момент чергового Нового року. Бажаю всім нам обрати дорогу Правди і мужньо йти цією дорогою.
Бо лише від нашого свідомого й відповідального вибору — вибору дороги для себе, своїх дітей і всієї держави — залежать наші успіхи, благополуччя, радість у серці й любов у родинах.
Щиро бажаю всім нам правильного вибору.
Віталій КОРЖ, народний депутат України.
(Друкується в рахунок квоти фракції «БЮТ-«Батьківщина»).
