Поки шершень не вкусив

Поки урядовці ламають голови, як оптимізувати сільську медицину, на місцях усе вирішується набагато простіше. Нехитрий наказ із району перекрити газовий кран — і сільського стаціонару вже немає. Бо хто ж серед зими може витримати у холодних палатах? Щоправда, і весь штат змушений був страждати. Лікарі, лаборанти, медсестри справно виходили на роботу, очікуючи відвідувачів. Але що ж то за огляд лікаря, коли навіть верхній одяг не можна зняти — холодно.

Кілька десятків людей — переважно мешканців села — зібралися в холодному холі, очікуючи кореспондента. Готові перекрити дороги, хоч до столиці йти, аби їхню лікарню не закрили. От тільки знайшовся б хтось, щоб вислухав, зрозумів.

Один перед одним розказують свої історії про те, як саме тут не просто лікували, а рятували життя чи присутнім, чи комусь із близьких. Воно і правда, до райцентру від села — зовсім недалечко. Але для чого їхати в чуже місце, відправляти туди рідних, коли ось тут, буквально за порогом, стоїть своя лікарня. Коли всі задоволені і лікуванням, і доглядом у ній. Коли ліпшого нікому не потрібно... Причому мати свою лікарню у цьому селі не просто звичка, а вже більш як вікова традиція.

Свого часу тут функціонували різні відділення, навіть пологове. Тож чимало солобківчан народилися у рідному селі. Не дивно, що у людей особливе ставлення і до лікарні, і до медичних послуг. На жаль, мають і досвід того, чим закінчуються різні реформи на кшталт оптимізації. Після того, як один із корпусів старої лікарні тимчасово закрили, не вдалось не тільки відновити його роботу, а й просто зберегти. Тепер він практично зруйнований. Тож селяни впевнені: якщо скорочення чи припинення роботи торкнеться діючої лікарні, дуже швидко вони залишаться і без неї.

Сучасні тлумачення сільських медичних реформ тут залишаються незрозумілими. На диво, Солобківці — село, а точніше, його бюджет, не з бідних. Ще до позаминулого року лікарня була на бюджеті сільради, і жодних проблем із фінансуванням не виникало. Тоді на утримання закладу йшло до 760 тисяч гривень на рік. Переважна частина коштів надходила з держбюджету. Але й місцева скарбниця постійно допомагала. Ще й торік, коли за фінансове утримання лікарні почав відповідати район, на її потреби саме з сільського бюджету виділили близько сорока тисяч гривень. Найближчим часом планували закупити нове стоматологічне обладнання. Потім — поміняти всю систему опалення, зробивши її економнішою.

Це правда: купувати найновіше і найдорожче устаткування сюди не будуть. Та й лікарня не вражає євроремонтами і дорогими меблями чи будь-якою іншою розкішшю. Все — дуже скромно, але чисто, акуратно, доглянуто. Співробітники розповідають, що робили ремонт власними силам і коштом. Тобто практично кожен подбав про те, щоб його робоче місце, кабінети, палати були побілені та підфарбовані. Вся апаратура хоча й старенька, але доглянута. І білизна випрана, і харчування таке, що не в кожної господині буває, а догляд за пацієнтами настільки хороший, що навіть біля важкохворих родичі не чергують ночами, як це заведено практично у всіх районних та міських лікарнях.

Тут усе простіше і, як мовиться, по-домашньому. І сільських пацієнтів влаштовує такий принцип. А зовсім не новомодні реформаторські гасла, коли акцент робиться на те, що сільська лікарня не може надати тієї висококваліфікованої допомоги, що під силу великим медичним центрам. Мовляв, і кадри тут не ті, і апаратури немає, і ліків, окрім елементарних, не дочекаєшся.

Все це так. От тільки далі висновки і погляди реформаторів і тих, хто користується медичними послугами, істотно розходяться. Якщо перші готові без жалю розпрощатися з десятками сільських лікарень і ФАПів, то другі обіцяють горою стати за їх збереження. І не розуміють, чому їх не підсилити фінансово і матеріально, не закривати, а підняти на той рівень, який влада вважала б достойним.

До того ж стосується це не тільки Солобковець. Стихійні збори, де не тільки медперсонал, а насамперед місцевий люд намагався захистити свою медицину, відбулися практично скрізь, де за неї бралась реформаторська рука. Але на відміну від багатьох інших сіл солобківецька громада й сільрада готові знову взяти фінансування лікарні на себе. Зрозуміло, що з бюджетною підтримкою, бо медицина у нас все ще залишається державною. Але переконані: в такому разі на місці зможуть ефективніше використовувати кошти і не допустять, щоб лікарня тижнями стояла без опалення.

Скільки б розмов не велося про плани влади зробити сільську медицину ефективнішою, багатьом очевидно, що будуються вони не на розширенні, а саме на скороченні фінансування. Мовляв, краще закрити з десяток сільських амбулаторій, а кошти сконцентрувати в районній, а ще краще — одній кущовій лікарні, котра б обслуговувала мешканців кількох районів. Але чи справді це краще?

Парадокс, але те, над чим область важко працювала протягом кількох десятиліть поспіль, створюючи належну медичну базу, тепер виявилось зайвим вантажем. Причому не так для людей, як для бюджету. Як прозвучало на одній із останніх сесій облради, Хмельниччина посідає друге місце в країні за кількістю ФАПів, а її показник ліжкового фонду на душу населення вищий, ніж у середньому по країні.

Не так давно цими показниками не просто пишались — вони свідчили про високий соціальний рівень розвитку громад. Тепер усе навпаки. Виявляється, коли до лікарні рукою подати, коли лікар поруч із пацієнтом, коли немічну людину можна покласти не тільки в крайньому разі в реанімацію, а й у стаціонар для профілактики — все це ненормально і не відповідає теперішнім тенденціям та стандартам життя.

Цікаво, що ще три роки тому в області прийняли програму, спрямовану на розвиток саме сільської медицини. У ній ішлося не про скорочення, а про відкриття нових пунктів швидкої допомоги та створення амбулаторій загальної практики та сімейної медицини на базах ФАПів. Останніх, приміром, мало з’явитись аж два десятки. Дещо й справді було зроблено. Але з’ясувалося, що два заплановані нові пункти «швидкої» так і не з’явились. А амбулаторій облаштували вдесятеро менше, ніж намічали — лише дві. Плани виявились нездійсненими не тому, що були поганими, а тому, що на них просто не вистачило коштів. Мало того, тепер не те що на створення нових закладів, на утримання старих їх бракує. Тому й «обсідає» сільську медицину з усіх боків оптимізація.

Торік завдяки вже згаданим реформаціям і скороченням вдалось зекономити аж... десять мільйонів гривень. Навіть для не дуже щедрого обласного бюджету це зовсім не та сума, що може засвідчити про кардинальні зміни в галузі. А от що отримали мешканці невеличких сіл у результаті такої економії, варто поцікавитись у кожному конкретному випадку окремо.

Один із пацієнтів Солобковецької лікарні, інвалід-чорнобилець із цілим букетом важких хронічних хвороб, розповів, що влітку його вкусив шершень. Алергічна реакція була такою сильною, що чоловік опинився на волосину від смерті. Переконаний: якби не швидкі дії місцевих лікарів, йому б не жити.

Для того щоб урятувати людину від такої біди, не потрібно було надсучасних медичних центрів, висококваліфікованих хірургів і дорогих магніторезонансних томографів. Врятувати життя вдалось завдяки досвіду сільського лікаря, правильно підібраним крапельницям і швидкості дій медперсоналу. Все це якраз і виявилось під рукою. І більшого для того, щоб повертати здоров’я і рятувати життя тамтешнім людям, не потрібно.

Справді, від кожного ґедзя не сховаєшся в обласній чи столичній клініці. Там свій контингент хворих, які потребують справді висококваліфікованих фахівців та найновішого обладнання. Якщо треба буде, туди доставлять і хворих солобківчан, і тих жителів, що мешкають у десятьох навколишніх селах. Але щодня їм потрібна своя лікарня. Проста і надійна. Поруч із домом. І чому вона заважає новітній реформованій медицині, їм ніяк не зрозуміти.