Загальновідомо, що МВФ дає гроші країнам-позичальникам тільки в тому разі, якщо вони виконують три його найголовніші вимоги: не ламати ринковий механізм, не опускати бюджет у дефіцит, не роздувати інфляцію. Із чого виходить, що все інше — зростання безробіття, зниження життєвого рівня, розвал промисловості тощо — МВФ не цікавить. Але саме висунуті МВФ вимоги й ведуть до знищення економіки країни-позичальника.

Але ж у високорозвинених країнах, скажімо, сільське господарство виведено за межі ринку. Воно щедро дотується державою. Після останньої кризи США, а потім і Євросоюз фактично вивели із системи ринку й фінансову систему, коли збанкрутілі банки отримували багатомільярдні державні субсидії.

Усі країни-позичальники, в тому числі й Україна, скорочують на вимогу МВФ бюджетний дефіцит. Але дефіцит бюджету завжди стимулював попит, а отже, був чинником економічного зростання, що вело, звісно, до зниження інфляції. До речі, США, особливо останніми роками, верстають бюджет із дефіцитом 6—14 відсотків. Це становить 700 і більше мільярдів доларів. Під час Другої світової війни США мали дефіцит бюджету в 23 відсотки, і це не в останню чергу сприяло тому, що саме тоді вони казково розбагатіли.

Але МВФ, імовірно, вважає, що його «три ні» недостатньо маргіналізують український народ, розоряють його економіку, й тому видачу чергового кредиту обумовив додатковою вимогою розпочати перманентне підвищення цін на газ.

МВФ вимагає підвищити ціни на газ, які й без цього підвищення вже є спекулятивними, оскільки їхня рентабельність у багато разів перевищує рентабельність природних, ринкових цін. Водночас рентабельність багатьох видів сільгосппродукції, наприклад, не перевищує 5—10 відсотків.

Це знищує економіку країни. Звідси випливає висновок: держава повинна здійснювати контроль за цінами, приводячи спекулятивні ціни до природних. До речі, в Німеччині 50 відсотків цін так чи інакше контролюється. Такий контроль здійснюється і в інших високорозвинених державах.

А звідки ж в Україні візьмуться гроші для повернення кредитів, виплат зарплат, пенсій, стипендій тощо, коли зникають цілі галузі, а з ними й робочі місця. З цієї причини з України в пошуках роботи виїхало від 15 до 30 відсотків працездатного населення країни, або до 7 мільйонів осіб. Вік тих, хто емігрував, як правило, 30—35 років.

І за такого величезного резерву молодої здорової робочої сили української держави МВФ вимагає збільшити пенсійний вік жінок. Виходить, молода, здорова робоча сила навмисно витісняється зі сфери виробництва й замінюється, хай вибачать мені жінки, хворими немічними бабусями.

А пенсіонери аж ніяк не є нахлібниками, якими їх представляють. Ще в 70-ті роки минулого століття радянськими економістами, зокрема академіком Т. Хачатуровим, було аргументовано й доведено, що працівник протягом свого виробничого стажу створює таку кількість матеріальних благ, які він міг би споживати впродовж 100 років. А тепер прикинь, дорогий читачу, скільки залишає кожен сьогоднішній пенсіонер, який іде з життя в 60—65 років, створених ним матеріальних благ прийдешньому поколінню. Не менш як 30—40 відсотків. То хто кого годує? Сьогодні працюючий люд годує зовсім не пенсіонерів, а чиновницько-олігархічну рать.

Ще одна витівка уряду стосовно пенсійної реформи — накопичувальна система. Народ буде пручатися цьому нововведенню всіма силами, оскільки його психологія зранена незагойними виразками, що виникли після назавжди вкрадених у нього грошових внесків. І звідки працюючий люд буде брати гроші для цієї досить сумнівної скарбнички, а швидше за все, піраміди, якщо більша його частина ледве зводить кінці з кінцями.

Тим паче що в Україні 30 відсотків чоловіків, за офіційним даними, не доживають до 60 років, водночас існує й неофіційна статистика, відповідно до якої середня тривалість життя чоловіків становить 49 років, а жінок — 54 роки. І нарешті, накопичувальна система абсолютно відірвана від реальної економіки, від реального виробництва, від його структури. Ціни постійно зростають скаженими темпами. І до часу одержання накопичувальних пенсій вони напевне знеціняться, як знецінилися внески. Адже їх індексувати напевне ніхто не буде, як не індексують сьогоднішні виплати — зарплати, пенсії, стипендії тощо.

Сьогодні реформувати пенсійну реформу можна лише стосовно приведення її до стандартів соціальної справедливості. Її кардинальна реформація можлива тільки за умови корінного реформування економіки. А в Україні створена олігархічна, антинародна, антилюдська економіка. Під корінь знищена соціальна економіка, що у фізичному плані зміцнює здоров’я людей, забезпечує розширене відтворення людських ресурсів. Досить сказати, що молода родина в Україні може придбати житло лише через 400 років, тоді як у Німеччині — через 2,5 року. Натомість двадцятий бюджет «незалежної» України на 2011 рік передбачає величезне фінансування інфраструктури Євро-2012, яке українському керівництву підсунули спеціально, щоб поглибити маргіналізацію економіки та народу. Ми вже не кажемо про гормональні і трансгенні продукти харчування, котрі в недалекому майбутньому поголовно стерилізуватимуть репродуктивне населення країни.

Якщо згадати, що понад 50 відсотків населення живе в умовах бідності, а 10 відсотків — за її межею, то можна з упевненістю сказати, що український народ позбавлений соціальної демократії — він живе в умовах соціального тоталітаризму.

Економіка України не може піднятися з колін ще й тому, що навмисно зруйновано її базову основу — сільське господарство. 

Щоб відродити сільськогосподарське виробництво, необхідно обов’язково відновити колективні й державні сільські господарства. Вони успішно забезпечують нормальне життя білорусам, збережені на території колишньої ГДР. Кібуци в Ізраїлі, за подобою яких створювалися колгоспи в СРСР, є основою економіки цієї держави. Даремно сподіватися на фермерів. Приватна психологія українського селянства була ліквідована ще в 30-х роках минулого століття, коли фізично знищили носіїв цієї психології. На Заході чудово про це поінформовані. І тому примушують наше керівництво головну увагу приділяти фермерству, оскільки заздалегідь спрогнозували, що цим самим ліквідують найнебезпечнішого конкурента — українського сільськогосподарського виробника.

У 1991 році, в останньому році радянської влади, СРСР виробляв шосту частину пшениці у світі, третину ячменю, половину вівса й жита. Якщо паливно-енергетичний комплекс давав у бюджет країни 31 мільярд рублів (рубль був дорожчий долара. — Авт.), то агропромисловий комплекс — 75 мільярдів рублів. І це за того, що держава на кожен гектар ріллі виділяла шість доларів, тоді як у Швейцарії — шість тисяч доларів.

Якщо врахувати, що 80 відсотків сільськогосподарського виробництва в СРСР припадало на Україну, то, не задуши село після здобуття незалежності, доходи українського державного бюджету щорічно були б утричі більші.

Сьогодні колгоспна Білорусь із виробництва продовольства на душу населення посідає перше місце серед країн СНД і входить до числа світових лідерів із виробництва молока, картоплі, льону...

Навіть доларів уже видрукувано двісті тисяч трильйонів, а світовий ВВП не досягає й 70 трильйонів доларів. Це свідчить про те, що всі країни кредитуються пустопорожніми доларами, а борги повертають реальним багатством. Ось чому валютні резерви України, як і всіх держав, повинні складатися із кошика валют всіх країн, з якими налагоджено торговельні відносини, що дасть змогу здійснювати еквівалентну торгівлю товарами. Але Україні насамперед необхідно не друкувати гроші, як це роблять США і Євросоюз і поневолюють цими фіктивними грошима «демократичні» країни, в тому числі й нашу, а передусім перекрити вивезення валюти в офшори. Крім того, потрібно встановити загальносвітовий порядок оподатковування за прогресивними ставками, що має місце у 130 країнах світу. У Швеції ставка оподаткування диференційована в межах 5—95 відсотків. Такий порядок оподаткування виправданий з усіх точок зору. Адже давним-давно доведено, що різні види економічної діяльності через свою природу мають різну прибутковість.

Такі кредити в Україні можуть видавати тільки державні банки, конкуруючи із приватними, що загалом оздоровить банківську систему. Ось чому найголовніше завдання у фінансовій системі — це створення системи державних банків.

Що ж стосується інвестицій, то вони, як правило, повинні бути вітчизняними, оскільки, на відміну від іноземних є інноваційними й можуть спрямовуватися в базові галузі економіки, яких іноземні інвестори всіляко уникають.

Будь-яка економіка, що функціонує на основі екстенсивних чинників, тільки проїдає ресурси і не в змозі забезпечити необхідного соціально-економічного зростання. Наочний приклад — Україна. Українські керівники за рекомендаціями західних радників вивели продуктивність із системи управління економікою й ось уже впродовж майже 20 років навіть не згадують про цю соціально-економічну, екологічну категорію.

І не випадково, що енергоємність ВВП в Україні лише за 1992—1998 роки збільшилась на понад 40 відсотків, а електроємність — на понад 60 відсотків. Сьогодні матеріалоємність одиниці українського ВВП втричі вища загальносвітового показника і в 9 разів вища показника високорозвинених країн. Енергетична складова одиниці українського ВВП досягає 25 відсотків, у США цей показник дорівнює 6 відсоткам, а у Франції — 3. Наведені дані також свідчать про вкрай витратну структуру української економіки.

Анатолій ЛАСКАВИЙ, кандидат економічних наук.