Сьогодні у Верховній Раді з ініціативи Комітету з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин відбудуться парламентські слухання на тему: «Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи». До участі в слуханнях, окрім народних депутатів, запрошено представників уряду, національних меншин, науковців.

Закони

Становлення державної етнонаціональної політики України припадає на початок 90-х років XX століття. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року проголосила рівність усіх громадян, незалежно від їхнього походження, соціального стану, расової та національної належності. Документ містив норму про визнання колективних, групових прав національних меншин та специфічних прав національностей, етнічних груп.

Чинне законодавство України гарантує громадянам однакові права і свободи, рівність перед законом, незалежно від раси, етнічної належності, мови та релігії. Рівність громадян перед законом у всіх сферах економічного, соціального, політичного і культурного життя закріплено статтею 24 Конституції України: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Норми, що передбачають врегулювання відносин в етнонаціональній сфері, містяться також у статтях 10, 11, 53, 92, 119 і 138 Основного Закону.

Конституційні норми розвинуто в законах України «Про національні меншини в Україні», «Про об’єднання громадян», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин», «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Про ратифікацію конвенції про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження». Рівність громадян перед законом і заборона дискримінації за етнічною і расовою ознакою зафіксовані також у Кодексі адміністративного судочинства, Цивільному кодексі, Цивільному процесуальному кодексі, Кримінальному кодексі України та в інших законодавчих актах.

Поліетнічність

За офіційними даними, нині в Україні проживають представники понад 130 етносів, що дає змогу вважати нашу країну поліетнічною. Проте ця поліетнічність має певні особливості: за результатами останнього перепису населення (2001 р.), етнічну більшість (близько 78% населення) становив титульний етнос — етнічні українці. Загальна кількість етнічних меншин сягала понад 10 мільйонів осіб, або близько 22% населення країни; з них понад 8,3 млн. осіб — етнічні росіяни. Ще 8 етнічних громад налічувало понад 100 тис. осіб (білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї). Водночас різні регіони України мають свої етнічні особливості. Наприклад, росіяни становлять 38% населення Донецької області, 39% — Луганської області й більшість — в АР Крим (58,3%). Понад 90% угорців України живуть в Закарпатській області (12% її населення); три чверті болгар (150 тис.) — в Одеській обл. (6,1% її населення), 80% румунів — у Чернівецькій обл. (12,5% населення). Кримська автономія є специфічним регіоном в етнонаціональному плані не лише тому, що тут етнічні українці становлять меншість, а й тому, що тут доводиться розв’язувати гострі проблеми облаштування кримських татар та інших народів, депортованих з Криму сталінським режимом. Упродовж останніх десятиліть виникли нові національні меншини — внаслідок імміграції на територію нашої держави жителів різних країн Азії та Африки.

Мова

За даними Мінкультури, Україна є фактично двомовною країною, де переважна більшість громадян володіє українською та російською мовами. Загальна кількість тих, хто вважає рідною якусь іншу мову (білоруську, кримськотатарську, угорську, румунську, польську, вірменську тощо), не перевищує 2—3 відсотків населення України. Це позначається на мовній структурі освітніх закладів, друкованих видань, електронних ЗМІ та культурних заходах.

«Головним здобутком етнонаціональної політики нашої держави за роки її незалежності можна вважати збереження загальної атмосфери міжетнічного миру і толерантності, — йдеться у пропозиціях уряду до парламентських слухань. — Прояви міжетнічної та міжрелігійної ворожнечі, якщо й трапляються, то мають лише спорадичний, локальний характер і не перетворюються на тривалі й насильницькі конфлікти».

Культура та освіта

Станом на 1 січня 2011 р. органами юстиції України було зареєстровано 1458 громадських організацій національних меншин, з яких 44 мають всеукраїнський статус. За даними облдержадміністрацій, здійснюють свою статутну діяльність 1268 таких організацій. У 2011 році видатки з державного бюджету на виконання положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин становили трохи більше мільйона гривень.

В Україні виходить друком понад 2,6 тисячі періодичних видань мовами національних меншин, однак із них понад 2,3 тисячі — російською мовою.

У 2010/2011 навчальному році в Україні функціонувало 1154 загальноосвітні навчальні заклади з російською мовою навчання, в яких навчається 739 819 учнів; 88 — з румунською (21 066 учнів); 66 — з угорською (15 596 учнів); 15 — з кримськотатарською (5 592 учні); 6 — з молдовською (4 300 учнів); 5 — з польською (1 401 учень), 1 664 навчальні заклади, де вивчаються дві та більше мов.

Яким чином можна розв’язати це питання? З переходом до змішаної виборчої системи, відповідно до прийнятого закону, при формуванні округів компактне проживання національної меншини має бути включено до складу одного виборчого округу. А якщо нацменшини проживають на території більшій, аніж виборчий округ, хоча б в одному з округів представники відповідної нацменшини мають становити більшість, і таким чином буде можливість висувати кандидатуру від меншини, яка представлятиме її інтереси.

Однак за Конституцією не допускаються привілеї чи обмеження за будь-якою ознакою, в тому числі й за етнічною. Тобто передбачати якісь квоти також дуже проблематично.

Нині необхідно насамперед вирішити питання національно-культурних автономій — право на використання рідної мови у школі, у вихованні, проводити фестивалі тощо. Держава повинна забезпечити фінансування на рівні проектів, програм розвитку культур. Ці кошти передбачено у держбюджеті, але, звичайно, хотілося б мати більше.

Водночас не можна сказати, що проблеми — однакові для всіх нацменшин. Одні проблеми для російськомовної меншини, інші — для угорців, румунів, кримських татар. Там, де вони проживають компактно, можливо використовувати рідну мову для виховання в дитсадках, у школах, існує система освіти різними мовами. Наприклад, угорці Закарпаття, румуни Чернівецької та Закарпатської областей, поляки на Житомирщині мають школи із викладанням рідною мовою. Національні меншини, які проживають менш компактно, вивчають мови як окремий предмет, наприклад, болгари в Одеській області. Інші національності вивчають мову в недільних школах — скажімо, при національно-культурних товариствах. Оскільки Україна велика держава за територією і до її складу входять представники різних національностей і в кожної з етнічних груп є свої проблеми, треба їх обговорювати, щоб підготувати й диференційований підхід до розв’язання проблем. На жаль, на сьогодні в Україні ще немає розробленої Концепції етнополітики та Концепції мовної політики як сладової етнополітики. Всі ці проблеми й обговорюватимуться на парламентських слуханнях.

КОМЕНТАР

Іван ПОПЕСКУ, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин:

— І на рівні Конституції України, і на рівні законів та наших міжнародних зобов’язань — а це насамперед рамкова Конвенція Ради Європи з питань захисту прав національних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов нацменшин та інші — забезпечено на декларативному рівні всі права національних меншин, які вони мають у світі. Наприклад, у Декларації прав національностей задекларовано можливість створення адміністративних територіальних одиниць у місцях компактного проживання нацменшин. Але в законах такого немає. На рівні різних міжнародних конвенцій, ратифікованих Україною, передбачено право національних меншин на політичне представництво, у законі про національні меншини України (стаття 14) чітко написано, що національні меншини, як правило через свої офіційно зареєстровані організації, можуть висувати своїх кандидатів у депутати як у органи місцевої влади, так і до Верховної Ради. Але в законі про вибори це не передбачено.