«Якщо ви на правильному шляху й продовжуватимете ним іти, то, в кінцевому рахунку, досягнете успіху», — заявляє Барак Обама — людина, про компетентність якої свідчить, як мінімум, його стрімкий політичний злет. Часом складно визначити цей правильний шлях, а ще важче — визначившись, втриматися на ньому всупереч усьому. Але й у нашій державі є люди, які мають необхідні знання для того, щоб домогтися благополучного розвитку й становлення. Одним із тих, хто намагається «поставити на вірний шлях» і підняти Україну на вищий політичний, соціальний та економічний рівні, є Володимир Вечерко — перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції, голова підкомітету Комітету з економічного та секторального співробітництва між Україною і Європейським Союзом.
— Володимире Миколайовичу, ви є першим заступником голови парламентського комітету з питань європейської інтеграції. Чому саме цей комітет обрали для роботи?
— Для мене євроінтеграція — це, насамперед, наближення рівня життя українців до європейських стандартів. Працюючи в комітеті, я багато разів бував у відрядженнях у країнах Євросоюзу, і в мене завжди виникали запитання: «Чому заробітна плата лікаря-терапевта в країнах ЄС становить близько 6 тисяч євро, а в Україні — менше 2 тисяч гривень? Чому пенсія австрійця становить 700—900 євро, а українця — 700—900 гривень? Чому, наприклад, у Франції, жінка може собі дозволити кілька років перебувати в оплачуваній державою відпустці з догляду за дитиною, а в нас допомоги не вистачить навіть на якісне харчування для новонародженого? Чому варшавський службовець може без проблем поїхати на вихідні до Парижа чи Рима, і для цього йому не доведеться марнувати кілька днів для отримання візи? Чому в країнах ЄС талановита молодь з будь-якої провінції може вступити до найкращого ВНЗ країни, а в нас навіть для вступу до технікуму потрібно заплатити хабар?» Ці питання хвилюють мене, бо я бачу, що вони хвилюють і громадян. Тож євроінтеграція — це не красиві слова в документах, а подолання розривів між реальністю, у якій живуть наші громадяни, та реальністю, у якій живуть італійці й прибалти, німці й поляки, французи й чехи...
— Одне з гасел політичної сили, яку ви представляєте в парламенті, — це «Успішні люди — успішна країна». Які, на вашу думку, якості та принципи сприяють досягненню людиною успіху в житті, а які, навпаки, заважають цьому?
— Я вважаю, що для досягнення поставлених цілей і завдань потрібно дотримуватися трьох принципів. По-перше — це чітке усвідомлення своєї мети, чітке розуміння, чого ти хочеш досягти. По-друге, необхідно знати, заради чого тобі це потрібно. Просто поставленої мети недостатньо, адже, якщо ти не знаєш, навіщо тобі це, то або не досягнеш її зовсім, або, досягнувши, зрозумієш, що це не зовсім те, чого хотілося насправді. І, по-третє, необхідно йти до цієї мети, щось робити для просування до неї, бо найбільше заважають досягненню успіху лінь і безвідповідальність. Так, набагато простіше нічого не робити. Можна знайти тисячі причин для виправдання власної інертності та бездіяльності. А можна усвідомити, що тільки ти сам відповідаєш за своє життя, за свій успіх, закотити рукави — і взятися за роботу.
— А що є визначальним ціннісним орієнтиром вашої політичної діяльності?
— Метою моєї політичної діяльності є впровадження європейських стандартів у повсякденне життя українців. Основа цієї мети — цінності, загальні для країн Європейського Союзу і для України, а також близькі для мене особисто, — це свобода і взаємоповага. Свобода особистісна, політична й економічна. Я вважаю, що голодна людина ніколи не буде вільною, тож, перш ніж говорити з трибун про демократію і плюралізм, треба забезпечити громадянам базовий соціально-економічний фундамент. Щодо взаємоповаги — вона починається із самоповаги. Громадяни, які самі себе поважають, не дозволять перетворити своє подвір’я на звалище, міський парк на місце для паркування, а районний Будинок культури на нічний клуб чи більярдну. Так само представник влади, яка себе поважає, не буде наживатися на посаді, а служитиме народу, який обрав його на цю посаду. В спірних ситуаціях повагу один до одного дозволяють знаходити компроміси — не треба гальмуватися та доводити розбіжності до абсурду. Без взаємоповаги не можливо ефективно реалізовувати зовнішньополітичні державні цілі. Адже повага до своєї країни і країни-партнера — це основа дипломатичних відносин.
— Володимире Миколайовичу, ви є автором понад 150 наукових робіт, трьох монографій «Атласу хірургічних операцій на діафрагмі», отримали міжнародні патенти. Розкажіть детальніше про свою роботу та досягнення в сфері медицини. Що привело вас у цю галузь?
— Ви знаєте, ані міжнародне визнання, ані наукові ступені не дадуть лікарю того, що дає усвідомлення своєї корисності людям. Здоров’я пацієнтів — це головна нагорода для ескулапа. Майже 14 років життя я віддав дитячій обласній клінічній лікарні Донецька. Після чого ще довгий час навчав цій справі молодих лікарів. Здоров’я людини — головна цінність, бо без здоров’я ні гроші, ні статус не будуть радувати. А для будь-яких батьків, безумовно, найголовніше — це здоров’я дитини.
— Вам у великій політиці досвід роботи в медичній сфері допомагає?
— Звичайно. По-перше, саме на посаді завідувача хірургічного відділення і завідувача кафедри дитячої хірургії я отримав перший і головний управлінський досвід у своїй діяльності. По-друге, медицина допомогла мені переоцінити багато речей, зрозуміти, що справді важливо в житті, а що важливим тільки здається.
— Не сумуєте за минулою лікарською практикою?
— Насправді медицина — це та сфера, з якої піти неможливо. Не можна бути лікарем у минулому. Лікар — це не просто робота, а спосіб життя, спосіб мислення. Це вам скаже будь-яка людина, котра має відношення до медицини. Справді, отримавши спеціальність хірурга, я спочатку працював лікарем, а потім і завідувачем хірургічного відділення. Згодом почав викладацьку діяльність: став заступником декана лікувального факультету, доктором медичних наук, професором і завідувачем кафедри факультативної хірургії. З 1994 року й до сьогодні я є членом-кореспондентом Академії медичних наук України. Знаючи на практиці про реальні проблеми наших громадян, я завжди хотів допомогти усунути їх і шукав для цього можливості. Саме такою можливістю стала для мене депутатська діяльність — спочатку був обраний депутатом Донецької міськради та членом її президії, головою комісії з охорони здоров’я і соціального забезпечення, а потім — народним депутатом України. Проблеми розвитку медицини залишаються для мене пріоритетними до цього дня. Виконуючи депутатські обов’язки, я приділяю чимало уваги таким питанням, як підтримка вітчизняних фармацевтичних виробників, поліпшення якості медичних послуг у периферійних районах, оновлення діагностичного та маніпуляційного обладнання в районних лікарнях і поліклініках, а також іншим, не менш актуальним у цій сфері завданням.
— Якими соціальними програмами чи іншими корисними проектами ви опікуєтеся?
— Ще в травні 2008 року я та мої однодумці заснували благодійний фонд «Європейський розвиток» — міжнародну громадську організацію, практичні завдання якої можна визначити так: покращувати якість медичних послуг, впроваджувати сучасні освітні програми, сприяти залученню інвестицій, створювати нові робочі місця і підвищувати соціальні стандарти. На сьогоднішній день фонд реалізовує проекти за чотирма програмними напрямами: «Здоров’я нації», «Духовна спадщина», «Освітні інновації» та «Міжсекторальне партнерство». За кожним із них ведеться робота, результати якої можна бачити і в Луганській області. У сфері охорони здоров’я було реалізовано низку заходів у містах Первомайськ, Стаханов, Ірміно, Слов’янськ, Попасна, а також в інших містах, що перебувають під опікою фонду. Завдяки реалізованим ініціативам удалося значно поліпшити матеріальну базу клінічних лікарень, оновити діагностичне та маніпуляційне обладнання, забезпечити автомобілями швидкої допомоги три лікарні. Кілька слів скажу й про сферу освіти — під постійним патронатом нашого фонду перебуває чимало навчальних закладів у містах Донецької та Луганської областей. Тільки за останній рік для шкіл і дитячих садків Первомайська і Стаханова за сприяння «Європейського розвитку» було придбано мультимедійні проектори, музичні установки, комп’ютери, меблі для навчальних класів та спортінвентар. В економічній сфері працюємо над залученням інвестицій для розвитку підприємств і створення нових робочих місць. Додам, що в рамках уже діючих проектних напрямків є безліч завдань, над вирішенням яких плануємо працювати в майбутньому: хочемо заснувати іменні стипендії для кращих школярів і студентів регіону Донбас, вивчити можливість придбання портативних кардіографів для районних лікарень. Також плануємо розвивати новий напрям із благоустрою територій, щоб підвищити комфорт життя наших громадян.
— Володимире Миколайовичу, чи вважаєте ви себе патріотом?
— Безумовно. Мало того, вважаю себе патріотом-практиком. Адже що таке патріотизм? Це — моральний і політичний принцип, соціальне відчуття, змістом якого є відданість своїй державі та готовність підпорядкувати її інтересам свої власні. Патріотизм передбачає почуття гордості за досягнення і культурну спадщину своєї країни, прагнення зберігати і примножувати її багатство, відстоювати її інтереси.
— Чимало діячів культури говорять про те, що рішення більшості політичних проблем України — у піднятті рівня національної самосвідомості наших громадян. Чи згодні ви з цим твердженням? Якщо так, то які саме заходи сприяли б піднесенню самосвідомості і єднання українського народу?
— Національна самосвідомість буде зростати тоді, коли люди почнуть пишатися своєю країною. На жаль, сьогодні, згідно з дослідженнями, майже половина українців заявляє про готовність змінити своє громадянство. Це свідчить про те, що люди не пишаються своєю причетністю до країни, в якій живуть. Сьогодні багато говориться і робиться для поліпшення іміджу України за кордоном, і це правильно, тому що без цього, як мінімум, не варто чекати інвестицій. Проте, не меншу увагу треба приділяти поліпшенню іміджу України всередині країни, серед громадян. Ось ми багато знаємо про Артура Конан Дойля, Ван Гога чи про Конрада Рентгена, але наші пізнання про життя і діяльність Григорія Сковороди, Іллі Рєпіна чи Івана Пулюя, у кращому випадку, обмежені шкільною програмою. Ми захоплюємося красою соборів Святого Стефана у Відні чи Святого Петра в Римі, а не лаврами Святогорська, Києва, Почаєва. Думаю, що українцям потрібно навчитися цінувати себе — тоді й світ подивиться на нас іншими очима.
— Ви — один із небагатьох депутатів Верховної Ради України, який після обрання не втратив зв’язок із «малою батьківщиною». Чому не проміняли Донбас на столицю?
— Мабуть, тому що Донецьк — мій дім. Я народився в Донецькій області, тут я вчився і працював, тут, як то кажуть, — усе, що для мене рідне. Я радий, що як депутат можу допомагати рідному регіону більш динамічно розвиватися, ставати більш комфортним для життя та ведення бізнесу, й, відповідно, більш привабливим для потенційних інвесторів. Я дуже люблю Київ, вважаю, що наша столиця не поступається за своєю красою більшості європейських столиць. Під час пленарних парламентських засідань та роботи в комітетах я повинен знаходитися у Києві, але решту часу я справді в основному перебуваю в Донецьку й займаюся розвитком регіону.
— Ви не раз заявляли, що Євросоюз зацікавлений у сприянні розвитку Донбасу. Можете розповісти про це детальніше?
— Справа в тому, що традиційно і в Україні, і частково в ЄС питання розглядається таким чином, що Євросоюз може багато дати нашій країні. І це справді так. Але й Україна несе в собі величезний потенціал для ЄС. Що стосується Донбасу, то це найбільш перспективний регіон України. Адже Донбас — це потужний індустріально-промисловий центр, з високою концентрацією галузей важкої промисловості, розвиненою виробничою, науковою та соціальною інфраструктурою. Саме тут зосереджені основні українські підприємства в галузях вуглевидобутку, машинобудування та металургії. Незважаючи на високий рівень урбанізації, Донбас одночасно є соціально та культурно розвиненим регіоном України. Осередок відпочинку та оздоровлення — місто Святогірськ — одне з найкрасивіших місць Донбасу, духовний центр краю і популярний курорт. Усе це зумовлює високий ступінь інвестиційної привабливості. Регіон можна вважати інвестиційної перлиною України, готовою для залучень як прямих, так і портфельних інвестицій.
— Однак інвестор зараз не поспішає в Україну та в Донбас, зокрема. Як ви думаєте, чому?
— Цьому є кілька причин. По-перше, в потенційного інвестора немає інформації про економічний потенціал нашої країни та нашого регіону, зокрема. Як депутат, який упритул займається європейською інтеграцією, я часто під час робочих поїздок до Брюсселя, Люксембурга чи Страсбурга спілкуюся із представниками влади та бізнесу різних країн Євросоюзу. Розповідаючи їм про Україну, її можливості, ресурси, я бачу, що в них усе ще існують деякі стереотипи щодо нашої держави. І ці стереотипи треба руйнувати. Наша країна вже давно не напівзруйнований уламок Радянського Союзу. Якісної та змістовної інформації про Україну в країнах ЄС дуже мало. А інвестор не піде на територію, про яку мало знає.
Друга причина криється в нас. Так, інформації, приміром, у європейців немає, але хто, як не ми самі, повинен цю інформацію дати? Хто краще за нас самих знає наш потенціал, наші ресурси?
І третє питання — це питання законодавчого регулювання інвестиційної діяльності. Останнім часом ситуацію у цій сфері вдалося поліпшити, але є завдання, над якими ще треба працювати для створення більш сприятливого інвестиційного клімату. Необхідно прийняти закон про гарантії інвестицій, який захищатиме інвестора від численних, не завжди обґрунтованих, перевірок і спростить роботу з дозвільною системою. Над розробкою такого закону я працюю в даний час.
— Що перешкоджає розвитку інтенсивного співробітництва між ЄС і Донецьким регіоном?
— Проблема в тому, що, незважаючи на інтенсивність діалогу між Україною та ЄС, до цих пір існує чимало стереотипів як в Україні, так і в країнах Євросоюзу, котрі можна подолати, перевівши співробітництво в практичне русло. В східних регіонах України, в тому числі й у Донецьку, досі існує негативний стереотип стосовно ЄС, оскільки свого часу за ініціативою Євросоюзу на Донбасі закрили близько 90 вугільних шахт, які були місцем роботи та джерелом доходу населення. Змінити цей стереотип можна лише конкретними діями, спрямованими на поліпшення соціально-економічного становища населення регіону.
— Як ці негативні стереотипи можна подолати?
— По-перше, потрібно, щоб мешканці ЄС більше дізналися про Донбас, а жителі нашого регіону відповідно більше дізналися про Євросоюз. По-друге, ми повинні наповнити порядок денний нашої співпраці проектами в соціально-гуманітарній та фінансово-економічній сферах: переоснащення навчальних закладів відповідно до європейських стандартів, підтримка програм з обміну досвідом між лікарями периферійних клінік, здійснення спільних проектів із підтримки талановитої молоді, розширення співробітництва в агропромисловому секторі, посилення співробітництва в енергетичній (добувній) сфері — будівництво нових шахт, налагодження нового виробництва на закритих підприємствах індустріальних районів. У цьому контексті важливим є досвід Криму, а Донецька й Луганська області можуть перейняти його. На жаль, регіон Донбас менше за інших охоплений програмами співробітництва «Україна — ЄС», а також існуючими інструментами та проектами допомоги Євросоюзу для України. Однак розвиток цього регіону відповідно до стандартів ЄС є важливим з огляду на те, що він є найбільш віддаленим від кордонів нашої держави з ЄС і не має можливості запозичати відповідний досвід на рівні міжрегіональної співпраці. Та сама ситуація була і в АРК.
— Які робляться кроки в цьому напрямку?
— Якщо говорити про конкретні проекти, то за останній рік видано й презентовано в Брюсселі ілюстровану книгу про інвестиційний потенціал східного регіону України «Донбас — індустріальне серце України». У виданні представлена інформація про історію і сучасність Донбасу, про його соціально-економічні ознаки, інвестиційні можливості, про його переваги серед інших регіонів України. Зараз знімається документальний фільм про економічний потенціал України, який буде показаний по одному з провідних бізнес-каналів Євросоюзу. Крім того, ведеться підготовка візитів до нашого регіону груп потенційних інвесторів для ознайомлення з конкретними проектами.
У глобальнішому сенсі — постійно ведеться діалог із місцевою і центральною владою. До цього діалогу завдяки діяльності фонду «Європейський розвиток» ми залучаємо представників громадських організацій і бізнесу, щоб наповнити його практичним змістом.
Крім того, з Міністерством закордонних справ ми інтенсивно працюємо над відкриттям у Донецьку офісу представництва ЄС для того, щоб європейські дипломати на постійній основі перебували в Донбасі та допомагали жителям регіону краще знайомитися з тим, що являє собою сьогодні Євросоюз і в чому полягають його інтереси у відносинах з Україною.
— Завдяки вашій участі було відновлено контакти між Донецьком і Шарлеруа. Є чому повчитися нам у бельгійців, чи, може, в нас є щось, чого ми можемо навчити інших?
— Незважаючи на віддаленість, ці міста-побратими справді схожі. І бельгійський Шарлеруа, і український Донецьк є індустріальними центрами. Величезну роль в економіці обох міст відіграє металургія і вуглевидобуток. Схожі й проблеми — зростаюче через закриття шахт безробіття, екологія, що страждає від впливу виробництва. Безумовно, враховуючи таку кількість спільних рис, нам є чого вчитися один у одного. Думаю, для Донецька буде цінним досвід Шарлеруа в галузі перекваліфікування закритих виробництв, коли закритим колись лініям дається інше життя. А ми можемо запропонувати свій науковий потенціал. Хоча українську систему освіти останнім часом часто критикують, вона все одно залишається однією із кращих у Європі. Наші фахівці, їхні розробки високо цінуються сьогодні в світі. Просто деколи нам самим потрібно навчитися себе цінувати. Тоді й світ буде дивитися на Україну іншими очима.
Вів розмову Іван БІЛОЯР.
