На баскому коні об’їжджала поля господарства Галина Сіра, яка 25 років очолювала садівничий радгосп імені Суворова в Ямпільському районі на Вінниччині. З її легкої руки науковці дослідили, що тут, на берегах Дністра, можуть плодоносити елітні сорти абрикосів і навіть персиків. Закладені з ініціативи тодішнього директора радгоспу, вони дотепер радують плодами. Скільки ще цікавих спогадів з біографії цієї знаної на Вінниччині жінки звучали під час її вшанування у день 80-ліття! У переповненому залі районного будинку культури іменинниця бачила багато знайомих їй облич колишніх колег по роботі, привітати ювілярку прийшли представники молодого покоління, ті, хто нині продовжує справу ветерана. Галина Сіра не тільки плекала сади, а й оспівувала їх. Вона автор чотирьох книжок поезій, заслужений працівник культури України, почесний громадянин Ямполя.

На баскому коні об’їжджала поля

Народний депутат Григорій Калетнік, земляк Галини Степанівни, виступаючи зі сцени, зізнався, що вчився у неї вміння спілкування з людьми. Григорій Миколайович очолював одне з господарств у селі Велика Кісниця того самого Ямпільського району. Згадав епізод, яким Галина Степанівна свого часу здивувала всіх у районі. Керівник садівничого радгоспу раптом взялася за створення... племінної конеферми. «Це ж не той профіль, — докоряло їй начальство». Якби не високий авторитет жінки-керівника, який вона здобула в районі, області, у тодішній системі господарств «Укрсадвинтресту», навряд чи їй дозволили б такий експеримент.

 

Розчулена спогадами, ювілярка привідкрила завісу тієї історії. «Мені дуже подобалися коні! — каже пані Галина. — Саме це стало причиною створення такої ферми. Тепер можу щиро зізнатися: думалося тоді не про прибутки чи втрати, які може давати нова справа, а про любов до баских, гривастих створінь. Вони мені навіть снилися ночами...»

Коли в господарстві з’явилися рисаки орловської породи, директор, здається, забула про службовий автомобіль. Принаймні поля і сади вона об’їжджала у сідлі коня. 

Дотепер про це згадують у районі. Висока на зріст, струнка, з світлим пасмом волосся, яке під час їзди куйовдив вітер, вона викликала подив і захоплення не тільки у трудівників радгоспу, а й у колег-керівників.

Племінна конеферма була в радгоспі доти, доки господарством керувала Галина Сіра. Нині навіть сліду копит не залишилося від неї.

Дерева любити навчив батько

До нинішніх поважних літ зберегла іменинниця хвилюючі спогади про рідного батька. Досі називає його зменшувальним словом — татусь, а матінку — матуся. Каже, це батько навчив її любити сади. Неспроста пані Галина закінчила той само інститут, що й батько — Житомирський сільськогосподарський. Степан Андрійович працював агрономом, поки не почалася війна. Продовжити його справу донька заповзялася після того, коли дізналася, що фашисти закатували татуся у концтаборі.

— Нам вдалося вижити у голодні 30-ті роки, — згадує пані Галина, — а ось врятуватися від фашистів батькові не вдалося. Під час голодовки нашу сім’ю врятувала корівка, навіть кличку пам’ятаю — Лиска. Тримали її не в хліві, а в хаті, щоб злодії не вкрали. Дуже допомогли бабусині фамільні коштовності. Бабуся по мамі — Марія Ананіївна К’юн походила з родини збіднілого кенігсберзького барона. Всі коштовності, які дісталися у спадок, виміняла на харчі.

До Ямполя Галина Сіра прибула 1962 року. Перед нею поставили завдання відродити занедбане садівниче господарство. До того жінка працювала агрономом, головним агрономом, керуючим відділку в садівничому радгоспі в Барському районі, також на Вінниччині. Уже через п’ять років після того, як молодий керівник очолила ямпільський радгосп імені Суворова, про неї заговорили на повен голос не тільки в області, а й в системі «Укрсадвинтрест», до складу якої входило їхнє господарство.

— Ми розширили асортимент продукції, — згадує співрозмовниця. — Крім вишень, черешень і яблунь, почали вирощувати нові сорти абрикосів і навіть персиків. Мені багато казали, що вони не приживуться у нашому регіоні, мовляв, у цих краях тепла не вистачає. Прижилися! І не тільки персики, а й нові сорти черешень. Деякі з них давали ягоди такої величини, як райські яблука. Допомагали їх упроваджувати науковці. Тісно співпрацювали з ними, мали міцний науковий фундамент, тому результат був прогнозований та очікуваний.

Продукцію з господарства, очолюваного Галиною Сірою, відправляли споживачам у різні кінці тодішнього Союзу. Ласували нею жителі Ленінграда, Мінська, навіть на Далекій Півночі. У Київ і Вінницю теж постачали. Після цього у садах біля власних будинків дехто з місцевих господарів також почав вирощувати персики. Якщо вони дають урожай у радгоспному саду, отож так само родитимуть біля хати. Досі місцеві завдячують Галині Степанівні за цей вдалий експеримент. А вона не зупинялася на досягнутому.

Уже тоді, наприкінці 60-х, шукала можливості поїхати за кордон, подивитися, як там доглядають сади. Вибратися за межі держави, навіть у виробничих справах, було не так просто. Їй вдалося. Була, зокрема, у Великій Британії. У графстві Кент, неподалік від Лондона, у величезному саду в міжряддях — жодного бур’янця. Це особливо вразило пані Галину. «Дотепер пам’ятаю, пригощали нас їхніми яблуками, я їх хвалила, але робила це, як кажуть, для годиться, бо наші все одно мали кращий смак. І дотепер це так. Закордонні садівники самі це добре знають. Так воно буде повік. 

Знаєте, чому? Бо кліматичні умови у нас на Поділлі сприятливіші для садівництва. 

За найбільшого бажання не матимуть такого. Це головна причина. Ну, а те, що ми не купаємо свої сади в хімікатах стільки разів, як вони, це теж відомо. От вам ще одна причина».

Підкова на щастя

У рідному краї пані Галина має улюблене місце. Воно там, де Дністер вигинається у формі підкови. Подобається жінці з поетичною душею не лише за невимовну красу: наш берег вкритий зеленню, вони ростуть, незважаючи на скали, а через річку — поля й сади Молдови. Саме в цьому місці ростуть ще й рідкісні рослини, занесені до Червоної книги. Навесні і влітку пані Галина завше намагається віднайти часину, щоб поїхати туди і помилуватися їхніми чарами, на повні груди вдихнути п’янкого запаху повітря. На «підкову» Галина Степанівна привозила усіх друзів і знайомих, які приїздять в гості. Кожен з них після того невимовно дякував за подаровані хвилини зустрічі з красою природи.

На цей світ пані Галина з’явилася на Житомирщині. Часто повторює, що знайшла свою підкову на щастя на милій її серцю Ямпільщині. Свою четверту поетичну книжку вона так і назвала «Підкова на щастя». Її надрукували якраз до ювілею. Книга вийшла у світ за сприяння народного депутата Григорія Калетніка.

У старих блокнотах іменинниці дотепер залишилися недописані рядки. Не вистачало часу довершити рими. Ці записи для неї є золотими знахідками. Каже, якщо вистачить сил і натхнення, обов’язково постарається на їхній основі підготувати ще одну книжку. «Я доти буду жити в світі, доки ростуть мої сади», — це рядки одного з віршів іменинниці. З роси і води Вам, шановна Галино Степанівно, та ще й до ста літ!

Вінницька область.

Надійними помічниками і порадницями у перші роки роботи на новому місці в Ямполі для Галини Степанівни (крайня ліворуч) були її колеги по роботі Семенюк і Голубчик.

Фото надано Галиною СІРОЮ.