«Віра в життя» допомагає виборсатися з трагічних обставин

Перший центр реабілітації у Городку з’явився кілька років тому в... дитячому садку. В тому, що він необхідний для райцентру, місцева влада не сумнівалась. Але де знайти кошти на будівництво нового приміщення? Отож і вирішили частково перепрофілювати один із садочків, який на той час не був переобтяжений дітьми.

Однак ідея — мати не просто сучасний, а дієвий реабілітаційний заклад — не полишала.

У районі живе понад п’ять тисяч людей з обмеженими можливостями. Найважче дбати про своє здоров’я, підтримувати фізичні та моральні сили сільським інвалідам. Заняття на тренажерах, лікувальні ванни, фізіотерапевтичні процедури для багатьох десятиліттями залишалися невідомими та недоступними. Так могло бути й надалі, якби в районному управлінні праці та соціального захисту чекали на бюджетні кошти для нового центру.

Після того, як місцевий цукровий завод змінив не одного власника, а врешті-решт припинив свою роботу, всі його соціальні заклади почали просто руйнуватись. Не обминула ця доля і колишню водолікарню цукровиків. Рятуючи її, спробували підпорядкувати райлікарні. Але медичний бюджет просто не потягнув такого додаткового навантаження. І тоді запропонували Українському фонду соціальних інвестицій проект створення центру реабілітації «Віра в життя». Фонд швидко відгукнувся і надав 730 тисяч гривень. За правилами гри, мусила зробити свій, хоч невеликий, внесок і місцева громада. Однак районна влада перевищила цю планку і виділила ще 1,2 мільйона гривень для доброї справи. Так у приміщенні, що розвалювалося на очах, почали ремонт, запустили котельню. Також купили автомобіль, котрий виконує функції соціального таксі — щодня безкоштовно підвозить пацієнтів із райцентру та навколишніх сіл! Такий подарунок для мешканців віддалених населених пунктів просто неоціненний.

Тепер щомісяця тут проходять реабілітацію близько двох десятків інвалідів. Тих, хто пережив інфаркти, інсульти, інші тяжкі стани, поліклініка направляє на тримісячний курс реабілітації. Відвідування — щоденні, лікування для інвалідів — безкоштовне. Ванни, масажі, спеціальні тренувальні вправи, тренінги — все це під контролем психолога, реабілітолога, ортопеда, логопеда та цілого ряду інших спеціалістів.

Щоправда, бюджетне фінансування не таке вже й безмежне, тому, щоб вижити, центр змушений надавати і платні послуги. Але плату для більшої частини відвідувачів можна назвати символічною. Скажімо, за лікувальну ванну треба заплатити шість—вісім гривень, за масаж — не більше п’ятнадцяти. А загалом тритижневий курс реабілітації обійдеться менш як у триста гривень. Не дивно, що кожного дня центр відвідує до півсотні пацієнтів.

Тут не тільки лікують, а й проводять спеціальні заняття з відновлення побутових знань і умінь, які людина може втратити після хвороби. Когось потрібно навчити одягатись і застібати ґудзики. А з кимось проводять заняття, скажімо, з бісероплетіння — так відновлюється дрібна моторика після інсультів.

Особлива турбота про маленьких пацієнтів. Адже паралельно працює центр соціальної реабілітації дітей. Понад сімдесят малюків із Городка і сіл району відвідують його. Для багатьох з них це чи не єдина можливість не тільки поспілкуватись із зовнішнім світом, а й навчитись елементарних правил життя у ньому.

Та хоч би якими важливими були заняття і вправи у різних кабінетах закладу, нема нічого дієвішого за особистий приклад того, хто зумів скористатися другим шансом на життя. Так, як це зробив медбрат центру Сергій Рогаль.

Нещасний випадок, через який втратив обидві ноги, здавалося, поставив хрест на всіх мріях, планах, просто на житті.

— Про це не можна розповісти. Просто одного дня ти розплющуєш очі й розумієш, що відтепер все не так, як було досі. Раптово переоцінюєш усі життєві цінності, переосмислюєш зроблене, починаєш дивитися на світ геть іншими очима, — поділився своїми думками Сергій. — Але при цьому ти залишаєшся людиною з тими само бажаннями, відчуттями, переживаннями, що і всі навколо тебе. От тільки суспільство чомусь зовсім інакше сприймає людину на інвалідному візку.

Спочатку і Сергій думав, що йому назавжди доведеться розпрощатись із професією фельдшера. Про яку роботу міг мріяти, коли навіть з дому виходити не хотілося? Подібний стан переживають тисячі людей, котрі потрапляють у трагічні обставини. На жаль, далеко не всім вдається вийти за поріг свого дому і вже на інвалідному візку вирушити у реальне життя.

Сергій зумів це зробити, вирішивши раз і назавжди, що заради себе і своєї сім’ї житиме нормальним повноцінним життям. Але мало було напружити лише власну волю, треба було переконати всіх навколо, що не тільки він готовий до цього, а й суспільство має прийняти кожного інваліда як рівного собі.

Останнє виявилося чи не найважчим. Попри всі декларації про підтримку й допомогу людям з обмеженими можливостями, насправді не тільки доля, а й суспільство ставиться до них значно жорсткіше. Сергій здолав цей бар’єр. Спочатку, влаштувавшись у центрі волонтером, півроку він демонстрував всім, що готовий справлятись із своєю роботою. І ось тепер успішно працює медбратом, надаючи пацієнтам найрізноманітніші фізіотерапевтичні процедури.

Найчастіше до Сергія потрапляють ті, хто пережив інсульт. Таким пацієнтам здається, що вони назавжди втратили чи то можливість рухатись, чи говорити, чи мислити. І ніщо не вселяє в них більшої охоти повернутись до активного життя, як приклад С. Рогаля. Він став рівним серед рівних. Бо, з одного боку, дуже добре розуміє тих, хто переживає складні проблеми зі здоров’ям. З другого, не відділяє себе від здорових і дужих.

— Можете не повірити, але відпустка для мене тепер — щось зайве, — каже Сергій. — Людина, яку хвороба може зробити в’язнем свого дому, починає зовсім по-іншому цінувати можливість спілкування. Переконаний, ніхто так гостро не радіє життю в усіх його проявах, як ті, кого доля поставила на межу між життям та смертю.

Нікому не побажаєш пройти через таке випробування. Та коли трапляється біда, добре, якщо поруч опиняться ті, хто зможе повернути віру в життя.

Хмельницький.