Тернопільщина не увійшла до числа визначених урядом областей, де відпрацьовуватимуть моделі реформування медичної галузі. Тут розробили свою концепцію. На початку року її видала «на-гора» міжвідомча комісія обласної ради, яку очолив ректор Тернопільського медичного університету імені Івана Горбачевського, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАМН України, голова постійної комісії обласної ради з питань охорони здоров’я, сім’ї, материнства і дитинства Леонід Ковальчук. І хоча було багато дискусій, суперечок, але всі зійшлися на тому, що зміни назріли і перезріли. Про основні аспекти реформи медицини «по-тернопільськи» наша розмова з її головним ініціатором і натхненником.

Система на 30—40 відсотків працює сама на себе

— Леоніде Якимовичу, що все-таки спонукало розпочати реформування галузі навіть дещо раніше, ніж про це було оголошено на офіційному рівні?

— Я не хотів би вживати слово «реформи». По-перше, воно вже доволі заїжджене, по-друге, не зовсім точно відбиває суть того, що ми пропонуємо. Адже йдеться не про структурні зміни, а про вдосконалення чинної системи. Хіба в нас не було первинної ланки медичної допомоги? Інша справа, як вона фінансувалася, чи якісно надавала послуги. Те саме можна сказати про «швидку», невідкладну медичну допомогу, наші поліклініки, стаціонари... Ніби все є, все функціонує, а люди не перестають нарікати на медицину. Результати широкомасштабного дослідження, проведеного Українським центром соціальних реформ, свідчать про те, що за період 1995—2006 років смертність від причин, яким можна запобігти діями системи охорони здоров’я, не змінилася або навіть зросла. І це при тому, що сьогодні система охорони здоров’я за умови її ефективної організації може зменшити загальну смертність у віці до 75 років на 23 відсотки у чоловіків і на 32 — у жінок, смертність від ішемічної хвороби серця — на 40—50 відсотків. Є над чим працювати, чи не так?

— Найперший аргумент — медицині бракує коштів, тому всі реформи без збільшення фінансування приречені...

— Спробую довести, що це не зовсім так на прикладі однієї з лікарень Тернополя, використовуючи дані за 2010 рік. Так ось, лікарів хірургічного профілю тут 17. Усі разом вони виконали 794 операції. Причому один з них майже двісті, решта — від 5—10 до 70. Сам простояв за операційним столом багато років і можу сказати: якщо хірург робить менш як 200 операцій на рік, він небезпечний для пацієнта. Тепер давайте проаналізуємо, що це за оперативні втручання. З них 39 відсотків — амбулаторного характеру: видалення жировиків, розкриття фурункулів, виправлення врослого нігтя тощо. З такими дрібницями ніде у світі у стаціонар не кладуть, а в нас — будь ласка, адже треба виконувати ліжко-дні. З такою ж метою всіляко затримують хворих у стаціонарах. Я це вже спостерігаю сорок років, тому цілком відповідально можу сказати: на 30—40 відсотків система охорони здоров’я працює сама на себе, а не на пацієнтів. Думаєте, таке лише у Тернополі? Практично всюди в Україні. За того, що медицині гостро бракує коштів, вони так нераціонально використовуються. Ми були приємно здивовані, що те, над чим вже кілька років працюємо, значною мірою знайшло відображення у заходах уряду. Ми йдемо у руслі загальноукраїнського реформування медицини.

— Можете загальними штрихами окреслити головні напрями цієї роботи?

— Варто подумати над тим, щоб у Тернополі три міські лікарні об’єднати в одну, замість 17 районних створити п’ять госпітальних округів. Вивільнені кошти спрямувати на первинну медико-санітарну допомогу, яка нині найбільш обділена, закупівлю медикаментів. Як нині розподіляється бюджет медичної галузі області? Первинний рівень медичної допомоги, який до людей найближче, отримує трохи більше 10 відсотків усіх коштів, вторинний рівень — левову частку, тобто майже 55 відсотків, третинний — майже 35 відсотків. Якщо зобразити їх у вигляді піраміди, то вона виходить, як кажуть, догори ногами. Ми ж пропонуємо природну «позу»: в основі піраміди — первинний рівень медичної допомоги (25—30 відсотків), далі йде екстрена (швидка) медична допомога — 10 відсотків, над нею — вторинний рівень медичної допомоги (25—30 відсотків) і вершечок формує третинний рівень (30—35 відсотків). Перерозподіл відбувається фактично між первинним і вторинним рівнями медичної допомоги.

«Я готовий бути громовідводом»

— Для вас, мабуть, не таємниця, що концепція зазнає критики з боку медиків, люди переживають, щоб їх не скоротили.

— Я готовий бути громовідводом. Водночас хочу запевнити: скорочень не буде, швидше навпаки — для реалізації задуманого потрібно більше фахівців. Інша річ, що декому доведеться перекваліфікуватися передусім у сімейні лікарі. Потрібно зміцнювати первинний рівень медичної допомоги: у кожному з населених пунктів, а їх в області понад тисячу, мають бути чи то ФАПи, чи лікарські амбулаторії, чи амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Загалом це майже 600 лікарських посад. Місто це чи село — поруч з людиною повинен бути медик: лікар, фельдшер. Обов’язково — стоматологічний кабінет з безплатними послугами. Ми також пропонуємо, крім стаціонарних пунктів «швидкої допомоги», створити пункти її тимчасового базування — з тим, щоб у найвіддаленіше село «швидка» прибула не пізніше, як через 20 хвилин після виклику, у місті — через 10. Таке реформування вже триває у Тернополі: електронний запис у поліклініки, створюються пункти тимчасового базування «швидкої», амбулаторії сімейного лікаря. На базі районних поліклінік будуть консультативно-діагностичні центри. Вони, а також центри первинної медико-санітарної допомоги, лікарні планового лікування набудуть статусу юридичних осіб і підпорядковуватимуться відділу охорони здоров’я райдержадміністрації. Нещодавно я мав відверту розмову з головним лікарем однієї з районних лікарень на 250 ліжок і керівником райздороввідділу. Запитую: «Скільки реально потрібно ліжок?». Відповідають: «Сто». Це усвідомлюють самі медики, а ви запитуєте, звідки візьмуться кошти. Головне — обійтися без різких рухів, все робити плавно, щоб система функціонувала і люди могли отримувати допомогу.

— А як щодо вторинного і третинного рівнів реформування?

— В області доцільно створити п’ять госпітальних округів. Виходячи з територіального устрою та чисельності населення, їх може бути п’ять: Бережанський, Борщівський, Кременецький, Тернопільський і Чортківський. Окружні лікарні треба оснастити відповідною апаратурою, щоб вони могли займатися інтенсивним лікуванням. Сьогодні у нас в жодній районній лікарні немає комп’ютерного томографа. А центральні районні лікарні перепрофілювати у стаціонари планового лікування з оптимальною кількістю ліжок. Найменше структурних змін буде на третинному рівні: в університетську лікарню, психоневрологічну, обласну дитячу, онкодиспансер треба передусім дати сучасне обладнання.

— До речі, ви перші в Україні створили університетську лікарню. Що це дало?

— За взірець ми взяли Віденську університетську лікарню. Як і в нас, там різні джерела фінансування. Для лікарні — це передусім престиж, для університету — можливість більше коштів вкладати в обладнання, зміцнювати клінічну базу, що й робимо. Можливо, дещо випередили час, але нашим досвідом вже зацікавилися у Криму. Зрештою, ми не відкрили нічого нового, це європейська модель, потрібно лише наповнювати її змістом.

Навчально-практичні центри як прообраз медицини на селі

— Днями довелося побувати в університетському навчально-практичному центрі первинної медико-санітарної допомоги у Гнилицях Підволочиського району. Запитала студентів, які проходять там практику, чи захотіли б працювати тут після закінчення університету. Відповіли ствердно. Умови справді відмінні. Сучасна стоматологічна установка, електрокардіограф, комп’ютер, Інтернет, у системі он-лайн можна проконсультуватися з викладачами чи провідними спеціалістами університетської лікарні. Не кажу вже про побут: гаряча і холодна вода, душ, кухня, мікрохвильовка, холодильник...

— Ми створили п’ять таких центрів, продемонстрували, якими мають бути заклади первинної медицини у селі. При цьому університет тісно співпрацював з місцевою владою. Від неї дуже багато залежить. Чимало зроблено для реалізації наших ідей у Гусятинському районі, Тернополі, цілковите розуміння і підтримка є на рівні голови облдержадміністрації Валентина Хоптяна. І випускники наші підуть працювати у сільську місцевість, якщо забезпечити їх житлом, дати відповідну зарплату. Немає проблем із перепрофілюванням спеціалістів. У нас діє факультет післядипломної освіти.

Комп’ютер хабарів не бере

— А університету якимсь чином реформування торкнулося? Чи готові будуть його випускники працювати у нових умовах?

— Процес навчання у нас ведеться за іншою методикою, ніж в медуніверситетах України. Ми вивчили європейський досвід і з дозволу Міністерства охорони здоров’я (у новому році переходимо у підпорядкування Міносвіти) впровадили його у себе. На стажування за кордон направили понад 60 викладачів, які вивчали методики викладання, досвід, складали програми, писали книжки. Зокрема, вивчали досвід таких медичних університетів: Віденського (Австрія), Карлового (Чехія), Братиславського (Словаччина), Шльонської медичної академії (Польща) і університету Південної Кароліни (США). Вже з перших курсів студенти поряд з теорією вивчають практику. Додайте сюди багаторівневий контроль знань. Спеціальні комп’ютерні програми для цього створили програмісти університету під керівництвом проректора, кандидата фізико-математичних наук, професора, кібернетика і медика Марценюка. Відповідально кажу, що використання комп’ютерних технологій у нас на вищому рівні, ніж в деяких американських і європейських університетах. Студент має можливість здавати іспит на вибір: або викладачу, або комп’ютеру. У такий спосіб досягли 100-відсоткової об’єктивності в оцінюванні знань, повністю витіснили корупцію: комп’ютер хабарів не бере. Ще одна тенденція: з кожним роком навчання вирівнюються знання у тих, хто на державній формі, і тих, хто платить за навчання. Студенти почали вчитися.

— З усіх тернопільських вузів у вас найбільше студентів-іноземців...

— Понад тисячу з 62 країн. Зокрема, більш як 200 громадян США: 15 з них на очній формі, решта — на дистанційній. Це медсестри, які хочуть мати диплом бакалавра — там це цінується. Цього року 22 медсестри отримали наші дипломи, 18 з них вже визнано. Ми вчимо їх за американськими програмами, на це був дозвіл міністрів обох країн. До речі, у них не вистачає близько півмільйона медсестер. З кожним роком і в нас збільшується кількість студентів-іноземців. Навчання ведеться трьома мовами: українською, англійською і російською. Саме завдяки оплаті навчання іноземними студентами маємо змогу допомагати практичній медицині, зміцнювати свою базу, робити ремонти корпусів. Адже держава фінансує лише зарплату і частково оплату комунальних послуг.

— Ви добровільно взяли на себе нелегку ношу з оновлення системи охорони здоров’я. Тож дай вам, Боже, здоров’я нести її.

Бесідувала Любов ЛЕВИЦЬКА.