Придумаймо нову мрію: чи можна стати багатим, володіючи паєм у кілька гектарів?

Але де ж ті, уже «не панські, а на волі», що на своєму законному паї свою таки пшеницю жнуть? 95 відсотків власників земельних паїв землю свою не обробляють. Чому? Що ж сталося з красивим ідеалом: волею, родиною, працею на своїй землі? Чому ж не реалізується омріяна віками формула людського щастя? Чи вся річ у тому, що доки людство монялося з реалізацією складових щастя, сама формула набрала дещо іншого змісту, а митці не забарилися оформити її в красиву картинку: «Кожній рабині Ізаурі по фазенді!». Це вам не шароварне «свою пшеницю жнуть», це таки щось, і за нього варто змагатися! Тож українське суспільство чимдуж рвонуло до цього ідеалу, і зараз уже в цілому відомо, кому припаде по фазенді, і таких фазенд уже чимало у вільній і незалежній Україні.

Маємо й відповідь на одвічну проблему: виходить, реальна особиста свобода, власна земля й право працювати на ній автоматично не роблять людину ні багатою, ні щасливою. Отже, віковічні змагання за ці цінності були звичайною марнотою? Це питання поставило саме життя, й на нього треба відповідати. Як на мене, згадані речі не є тотожними щастю й добробуту, а лиш необхідною й разом із тим достатньою передумовою для досягнення особистого щастя й добробуту. Ясна річ, для їх досягнення треба докласти й власних зусиль: умілої праці та дбайливого розпорядження набутими цінностями — маю на увазі не лише матеріальні надбання, а й взаєминами в сім’ї. Бо ж навіщо мільйони, якщо не для своєї сім’ї, дітей?

Та перейдімо в суто практичну площину й спробуймо відповісти на запитання: а чи можна бути багатим, володіючи паєм у кілька гектарів? Хочу відразу уточнити: під багатством я розумію наявність власного житла, що відповідає сучасним гігієнічним нормам, пристойний одяг, якісне харчування.

Багато з моїх знайомих та родичів є власниками земельних паїв, проте розпоряджаються ними по-різному. Більшість здає пай в оренду й отримує за це певну плату, котра є доважком до пенсії або основного заробітку. І лиш мала частина, не більше ніж один-двоє зі ста, обробляють свої паї самотужки й мають з цього прибуток. Отже, сама практика життя говорить про безперспективність праці на малій ділянці? І так і ні. Пригляньмося до конкретних випадків ближче. За нагоди хочу зауважити: я не маю звички придумувати умоглядні схеми, хоча й це річ корисна, а просто роками й десятиліттями придивляюся, як живуть і господарюють живі люди й намагаюся при цьому зрозуміти, чому одні здобувають там, де інші втрачають. І ось висновки з цих спостережень: кожен жне, що посіяв; хто як дбає, так і має; ягода любить беруна, а риба — топтуна тощо. Для початку балачки ось один штрих щодо «ягідного беруна»: Катерина В. за півдня набирає пудову корзину лісових суниць, а ввечері продає їх по десять гривень за стакан, або дві таких корзини ожини. Їх не обов’язково продавати, можна лишити для власного споживання. Одна субота-неділя — і є ягоди для сім’ї на зиму, другий уїк-енд — гриби на зиму, третій — абрикоси з лісополоси, четвертий — волоські горіхи звідтіля ж, п’ятий — ліщина. Зовсім не зле, якщо ці забави на природі сумістити, наприклад, з бджолярством. Тобто, у той час, коли бджоли носять мед, пасічник з дружиною та дітьми збирає ягоди, абрикоси, заготовляє лікарські трави, ну там різну м’яту, череду, чебрець, ромашку, глід, калину, бузину, хміль, волошку, суниці, грушеві та вишневі гілочки і тощо і тощо. Усе це не працюючи, а гуляючи, але ж чай виходить смачний та корисний, навіть спогади приємні навіює, а платити за нього не треба.

Але при чому тут пай, як жити з паю? Розповідаю. Василь зі Світланою разом отримали 6 га землі. Зареєстрували фермерське господарство. З фонду підтримки фермерів отримали трактора. Перший рік засіяли поле різними зерновими, вродило близько десяти тонн. Після вирахування затрат на виробництво не лишилося, як кажуть, і на холодну воду. На другий рік посіяли трохи гречки, а ще картоплі та різної городини. Городина потребувала багато ручної праці, отож найманих робітників. Платити було нічим, тож люди працювали «на віру». Робота рухалася як мокре горить, але головна спотикачка вийшла з реалізацією. На базарі стояти Василь із Світланою не хотіли, тож частково продали на місці перекупникам, а решта пішло прахом. Виручених грошей заледве вистачило, щоб розрахуватися з робітниками. Якийсь рік спробували заробити на монокультурі — увесь пай засадили капустою. Наймали поденщиків, і знову обвал вийшов з реалізацією. Розчарувалися в землі наші пайщики-фермери, тепер кожного можуть переконати, яка то несусвітня дурниця — працювати на землі. Якби ще дотації платили, як в Європі...

Подібних прикладів тьма, і саме про них найчастіше йдеться в ЗМІ. А от про тих, хто без галасу працює на землі й отримує з того добрі прибутки, розповідають дуже рідко. Хоча, як на мою думку, даремно. Країна опинилася в зовсім пакосній ситуації, наша справа не вгору йде, а хилиться додолу. Надія наша може полягати лише у тих людях, які можуть і створюють більше, ніж споживають, дають більше, ніж просять для себе. Проте увага політиків та ЗМІ прикута до тих, хто голосніше гукає: «Дайте».

Та все-таки, що можна мати з кількох га? Наведу кілька не придуманих прикладів.

Катерина Б. уже на пенсії. Мешкає за 70 кілометрів від Києва, саме на півдорозі від Чернігова до столиці. Чоловікові, Володимирові, до пенсії ще лишилося два роки. Мають «Жигулі». На базар їздять раз, іноді двічі на тиждень. Тримають дві корови. Молоко й молокопродукти становлять основу їхнього базарного асортименту. Майже весь товар Катерина з чоловіком поставляють на попереднє замовлення. Якщо, наприклад, сиру або сметани покупці замовляють більше, ніж можна отримати від своїх корів, тоді свіже молоко докуповують у сусідів за місцевою ціною і на домашньому сепараторі переробляють на замовлену продукцію. Відвійки йдуть поросятам. Молоко з останнього видоювання привозять не переробленим, але також, як правило, для постійних покупців. Ті самі покупці часто замовляють овочі, яйця, іноді кролика, сала, а то й домашньої ковбаси чи кров’янки. За дві-три години Катерина з чоловіком усе привезене реалізовують. Тижнева виручка становить дві-три тисячі гривень.

Оксана і Роман Ж. мешкають у віддаленому гірському селі. До Чернівців близько 50 кілометрів гірської дороги. Господарюють на двох батьківських паях, разом 2,90 га малородючої землі. Торік на 1 га була пшениця, вродило приблизно 30 центнерів. За оранку заплатили 150 гривень, сіяли вручну, насіння своє, щоб збільшити врожай, купили чотири мішки міндобрив (200 грн.), комбайнування коштувало 400 грн. плюс 10 літрів солярки. 0,95 га зайнято під кормовими травами (конюшина, люцерна), тут оранка проводиться раз на три роки. 0,30 га під кукурудзою, 0,40 га під картоплею. Кілька соток, точно не рахували, під різною городиною, суницями тощо. Близько десяти добрих яблунь та груш, шість горіхів. Горіхів торік продали на тисячу гривень, а за садовину окремо не рахували.

Тримають дві корови, 10 000 літрів молока на рік, продають переробленим на сметану та будз. З одного літра молока продукції виходить на 8—10 гривень. Торік було двоє телят, теличку лишили собі на заміну, а 6-тижневого бичка продали за 1500 гривень. 2 свиней, з них одна свиноматка, опорос 9 поросят, 6-тижневі пішли по 450 гривень. Ще мають двох коней для плужка. Оксана працює в Чернівцях через три доби на четверту, зарплата 1500 гривень, Роман автомеханіком на СТО, в середньому 4000 гривень на місяць. На запитання, чи хотіли б мати більше землі, Оксана відповіла, що більше землі обробляти немає сили й часу. А якби паю й зовсім не було, то це мало що змінило б в їхньому житті. Землі толокує навкруги багато, а прибуток виходить з того, «до чого руки прикладеш».

Ось так, для прикладу, живуть «з двох гектарів» у віддалених селах. Прикладів таких можна наводити тисячі.

Хочу наголосити ось на чому. За рік невдаха Василь мав прибуток в десятки й сотні разів менший, ніж Катерина з Володимиром або Оксана з Романом. Але в розрахунку на затрачені робочі години в рази більший. І тут жодних парадоксів. Пропоную трохи арифметики. На вирощування 6 га ячменю фермер Василь затратив три робочі дні: 1 — оранка, 1 — посів, 1 — комбайнування. В результаті отримав 10 тонн ячменю. 6 тонн пішло на відшкодування затрат, чотири — чистий прибуток. Вийшло чотири тисячі гривень на три дні роботи. Про такі прибутки ні Катерина, ні Оксана навіть не мріють, а тому працюють не три дні на рік, а не менш як триста. Скільки часу Василь з Світланою затратили на вирощування овочів, рахувати немає сенсу, оскільки та робота не була доведена до кінця, до реалізації.

Щоб не розганяти текст до безрозмірного, я не згадую, скільки на сотці землі можна виростити троянд, хризантем, суниць, малини, кропу, щавлю, розсади тощо. Після десятиліть спостережень я дійшов висновку, що праця на землі дає приблизно такий же заробіток, що й висококваліфікована праця в інших галузях або приватне заробітчанство. Тобто прибуток дає не земля, а раціональна праця на ній. Перевага самостійного господарювання в тому, що тут кожен сам собі господар, але у цьому ж і його недолік. По-перше, не кожному дано бути господарем, по-друге, тут навіть не проглядаються перспективи кар’єрного зростання, по-третє, самостійний господар зовсім незахищений від несподіванок, по-четверте, дома не платять ні лікарняного, ні за посаду, розряд та вислуги.