15 жовтня 1998 року народний депутат України від КПУ Іван Мигович з парламентської трибуни привернув увагу до русинського питання (див.: Іван Мигович. Через історичні завали // «Голос України» від 15.12. 1998 р.). У чому його сутність? Річ у тім, що на південно-західних схилах Карпат споконвічно живуть люди з цим етнонімом (самоназвою). Вони — провідна соціокультурна спільнота цього поліетнічного краю. Предки підкарпатських русинів упродовж тисячоліття були відірвані від східнослов’янського масиву, в тому числі галичан.
У 20—30-х роках минулого століття їхня територія входила до молодої Чехословацької республіки як Підкарпатська Русь. Вона мала формальну автономію, а навесні 1939 року була проголошена самостійною Карпатською Україною. Та не проіснувала й доби — з благословення Гітлера була окупована хортистською Угорщиною. Після визволення у жовтні 1944 року Червоною Ар-мією, згідно з народним волевиявленням, за угодою між ЧСР і Радянським Союзом від 29 червня 1945 року включена до складу СРСР; 29 січня наступного року народно-демократична Закарпатська Україна (мала власні уряд, орган місцевої влади, суд, прокуратуру тощо) отримала обласний статус в УРСР.
Так здійснилася одвічна мрія закарпатців про єднання з братами на Сході. Цьому сприяла їхня тривала національно-визвольна боротьба, перемога СРСР над гітлерівським фашизмом та його прислужниками, вмілі дипломатичні дії Радянського уряду на чолі з Й. Сталіним, зовнішньополітичні умови. Сусідні країни «втратили не лише юридичне, а й моральне право панувати над населенням краю» (А. Пушкаш. Варварство или цивилизация. М., 2008, с. 432). Відтоді територія України збільшилась на 12,8 тис. кв. км, республіка і СРСР зміцнили свої геополітичні позиції в Європі, ресурсний потенціал, передусім людський (близько 700 тис. осіб.) і сировинний. Фактично у січні 1946 року було завершено возз’єднання в одній державі етнічних українських земель.
Усіх русинів, незалежно від рівня національної самосвідомості та бажання, за тодішньою методологією було віднесено до українського етносу. Частина з них так себе самоідентифікували, багато їх згодом засвоїли українську культуру, а чимало досі вважають себе русинами, як це має місце в сусідніх Словаччині чи Угорщині (загалом русини живуть у 20 країнах світу і налічують до 2 млн. осіб). Наприкінці 80-х років минулого століття націоналістична хвиля з Галичини, економічна експансія та політичні зазіхання з різних боків (Львова, Києва, Москви, Будапешта, Праги, Вашингтона, Брюсселя) спричинили у прикордонному багатонаціональному Закарпатті автономістські прагнення, етнокультурний ренесанс, протидію форсованій українізації й самозахист.
Проте київська влада не забажала виконувати результати волевиявлення закарпатців, помітила в ньому небезпеку сепаратизму і повела проти нього широкий наступ. 7 жовтня 1996 року в уряді схвалили таємний комплексний «План заходів щодо проблеми українців-русинів» (№13-884/2). Він має за мету протидію «самоідентифікації русинів», «зміцнення позиції українськості» в Закарпатті, включає для цього адміністративний, ідеологічний, культурно-освітній, дипломатичний та інші впливи. Не випадково почала мусуватися теза про створення єдиного Галицького (Карпатського) краю, до якого, мовляв, слід включити і Закарпаття (див.: «Урядовий кур’єр» за 3.09.98 р.).
Водночас цей благодатний, розвинений за Радянської влади аграрно-індустріальний край під час капіталізації швидко перетворився на депресивний регіон, де процвітають контрабанда, корупція, безробіття, бідність, безправ’я трудящих. Замість реального розв’язання гострих соціально-економічних проблем буржуазно-націоналістична влада посилює пограбування та експлуатацію населення, роз’єднує його за походженням, територіальною, національною, мовною, релігійною та іншими ознаками, водночас вдається до провокацій, залякування, спецзаходів. Передусім було інспіровано розпорошення русинського руху, «виявлено» існування в ньому «тимчасового уряду», зв’язків із чужими державами, відтак розгорнуто компрометування і дискредитацію лідерів, внутрішні чвари і конфлікти, взаємне поборювання тощо. Рухівська преса навіть поширила випадки про створення в регіоні тільки їй відомого «національно-визвольного комітету» та «командування армії русинського народу», щоб бодай так підтвердити міфічний сепаратизм та «антидержавницькі» зазіхання моїх мирних і законослухняних земляків.
Тому Іван Мигович не міг далі мовчати. У згаданому парламентському виступі зажадав від представницької і виконавчої влади припинення свавілля і образ русинів. Натомість запропонував цивілізовано, як у десятках інших країн їхнього проживання, законними шляхами розв’язувати наявні в нас проблеми, практично цьому сприяв. Навесні 1999 року в Ужгороді відбувся V Світовий конгрес русинів. Іван Мигович оголосив офіційне вітання його учасникам тодішнього Голови Верховної Ради України О. Ткаченка, пообіцяв підтримку комуністів зусиллям конструктивного керівництва цього руху в нашій країні. Це, до речі, робив принагідно, буваючи на Закарпатті, і Президент України Л. Кучма, адресуючи свої виступи українцям і русинам як визнаним провідним національним спільнотам регіону. Парламентський Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин провів 1 жовтня 2004 року в Ужгороді виїзне засідання спеціально з русинського питання. Обґрунтовані на ньому правові засади на-ціональної ідентифікації русинів Закарпаття враховували міжнародне і вітчизняне право, зарубіжний досвід, були виваженими й оптимальними (докл. див.: Іван Мигович. Закарпатський соціум: виклики і випробування. У 2-х ч. Ч. 2, 2009, с. 135—142).
Сесія Закарпатської обласної Ради у грудні 2002 року звернулася до Верховної Ради України з клопотанням юридично визнати русинів як національність із тим, щоб надати їм можливість вільно самовизначатися. Доцільність такого кроку висловили Організація непредставлених народів (Гаага), інші світові правозахисні інститути. У низці міжнародно-правових документів передбачено норми і процедури демократичного визначення громадянами своєї національної належності, містяться заборони примусової асиміляції і дискримінації з цього приводу (докл. див.: вказ. вище джерело, с. 137—139). Вступом до Ради Європи у 1995 році Україна зобов’язалася їх виконувати. Тому русини мають усі права на вільну самоідентифікацію і національний розвиток. Ким вони є — етнографічною групою, національною меншиною чи субетносом — питання не для наукових дискусій, а юридично визначене.
Ураховуючи тривалі масові вимоги громадськості, виборців, клопотання органів регіонального і місцевого самоврядування, на початку листопада 2005 року І. Мигович, Г. Крючков і М. Шульга внесли на розгляд парламенту проект постанови «Про русинів в Україні». Цей законопроект передбачав «при визначенні соціально-демографічного складу населення України виділяти осіб, які ідентифікують себе русинами, в окрему національну групу громадян» та доручення органам влади «розробити і здійснити систему заходів, спрямованих на задоволення етнокультурних і соціальних потреб русинів як одного з корінних народів України» (див.: вказ. вище працю. с. 447—448). Однак його не розглядала ні Верховна Рада четвертого, ні наступних скликань.
Проте правове, економічне, соціально-культурне становище русинів у країні погіршується. Так, вони — основний масив численної закарпатської трудової еміграції, більшість серед охоплених абсентеїзмом (у області таких майже 50 відсотків виборців), зневірених у бажанні та здатності України бути демократичною та вільною державою. Як кажуть, час іде, а віз і досі там... Більше того, попри декларації і В. Ющенка, і В. Януковича розглянути й справедливо, гуманно вирішити це не таке вже складне питання, органи центральної влади роблять усе навпаки: загострюють його; русини залишаються невизнаними, другорядними громадянами України, пасинками на рідній закарпатській землі. Тут більше, ніж у них, прав у румунів, угорців чи словаків, що мають поряд праматірні держави (однакове у них становище хіба що з ромами і далекими курдами).
Комітет з ліквідації расової дискримінації ООН на 69-й сесії (31 липня — 18 серпня 2006 року) не випадково ухвалив резолюцію (конвенцію); п. 20 її мовить: «Комітет стурбований відсутністю офіційного визнання меншини русинів, незважаючи на її явні етнічні особливості. Комітет рекомендує державі-учасниці розглянути питання про визнання русинів в якості національної меншини». До 6 квітня 2010 року Україна мала доповісти комітету про виконання цієї рекомендації. Та зазначений термін моніторингу авторитетної міжнародної організації вже давно минув, а нічого не зроблено. Точніше, робиться протилежне — проблема штучно заганяється у глухий кут. Підтвердження? Ось лише деякі:
— прокуратура опротестувала рішення сесії Закарпатської обласної ради від 7 березня 2007 року про визнання русинів як національності в регіоні;
— посилились шельмування і репресії лідерів русинських організацій. «Профілактичних» бесід, обшуків і т. п. впливу зазнали останніми роками понад 500 активістів цього руху. А справа голови сойму підкарпатських русинів священика Д. Сидора за наслідками слідства СБУ ось уже два роки розглядається судом м. Ужгорода (з відповідною підпискою про невиїзд, явним і таємним цькуванням, всілякими обмеженнями);
— чиняться перепони народним (недільним) русинським школам (фактично через залякування вчителів вони припинили діяльність);
— у краї немає жодної газети чи журналу русинською мовою;
— повсюдно (від Києва до Ужгорода) в наукових дослідженнях нав’язується теза про те, що русини — не національна група, а тим паче не народ. Це, мовляв, субетнос, а їхня розвинена самобутня мова — лише діалект державної. Тому гальмується її кодифікація і визнання (докл. див.: Іван Мигович. Русини і мова // журнал «Віче», 2011, №3, с. 12—17);
— у документах Всеукраїнського перепису населення не виділена окремою графою русинська національність;
— обмежуються традиційні (канонічні) конфесії віруючих русинів, які переважно є прихильниками руського православ’я та греко-католицизму, безпосередньо підпорядкованого Ватикану;
— цинічно формується негативна громадська думка про русинів як антиукраїнців, непатріотів, несвідомих громадян України.
— здійснюються брутальні спроби бандеризації Закарпаття (шляхом перелицьовування історії, гіперболізації Карпатської України, нав’язування — передусім через школу та мас-медіа — націоналістичних стереотипів, через перешкоджання русинським та іншим патріотичним об’єднанням).
Усе це істотно дестабілізує суспільно-політичну обстановку в краї, живить тут соціальне напруження, послаблює моральне здоров’я і культуру соціуму, знижує довіру до центральної влади, псує міжнародний імідж України. А крім того — створює сприятливий ґрунт для реваншистських зазіхань на цю територію з-за кордону (наприклад, з боку правоконсервативних кіл і політиків Угорщини та Румунії).
«Русинська карта» продовжує залишатися в арсеналі політиків Заходу. Нещодавній апологет підкарпато-русинів канадець П. Магочі, здобувши на висвітленні їхніх проблем академічне звання, закликає до згортання діяльності їхніх національно-культурних об’єднань в Україні (див.: Павло Магочі. Чи потрібен Конгрес русинам? // газ. «Неділя» (Ужг.), 15—21 липня ц. р.). Для чого? Щоб у потрібний момент знову використати цей чинник в інтересах політики США (до спецслужби цієї країни названого науковця здавна приписують)? Не виключено. Зайве нагадувати, що зволікати з вирішенням питань, що хвилюють русинів, вигідно правим деструктивним, антиукраїнським політичним силам.
У Верховній Раді України очікують розгляду подані народним депутатом О. Голубом проект постанови «Про русинів в Україні» (№7242 від 12.10.2010 р.) та законопроект «Про внесення доповнення до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (№7185 від 30.09.2010 р.). У першому йдеться про необхідність реалізації права на самоідентифікацію цієї дискримінованої національної групи, а в другому — про віднесення русинської мови до захисту вказаною Хартією нарівні з гагаузькою, кримськотатарською, івритом, новогрецькою, угорською та іншими, що є рідними для багатьох наших співвітчизників і справді потребують збереження в інтересах вітчизняної та світової культури.
Зволікати з розглядом цих документів далі нікуди, адже в наступній виборчій кампанії знову можуть узяти гору вузькопартійні інтереси та емоції (як після першого парламентського виступу І. Миговича на захист русинів). Сьогодні краще зрозумілі їхні проблеми. І політико-правова необхідність їх демократичного розв’язання. З цього приводу є чіткі висновки Конституційного Суду щодо прямої дії результатів місцевих референдумів. Їх реалізація стосовно Закарпаття — це своєрідний тест на цивілізованість: бажає держава бути справді європейською чи в ній продовжать панувати націоналістичні, ксенофобські сили і настрої. Будучи переконаними патріотами України й інтернаціоналістами, вважаємо: наш парламент має слушну нагоду визнати і захистити самобутню гілку слов’янства, яка впродовж тисячоліття через неймовірні політичні, соціальні, ідеологічні катаклізми уникнула асиміляції, зберегла історичну пам’ять, мову, віру, звичаї, навіть ймення далеких пращурів — русичів, хоче разом із братами на Сході творити вільну, справедливу Батьківщину. Про це мріють усі громадяни України.
Через поважне видання ми звертаємося до прогресивно мислячих депутатів, політиків, науковців, журналістів із закликом: не робіть із русинів антиукраїнців, уникайте невігластва і шовінізму щодо закарпатців, які живуть у центрі Європи, служать своєрідним мостом до неї для всієї країни! Русини сподіваються на цивілізоване ставлення до себе, реалізацію національних прав згідно із загальнолюдськими юридичними і морально-етичними нормами. Ми впевнені: це гідно оцінять усі етно-національні спільноти, які разом творять народ і громадянське суспільство, прагнуть жити в мирі, злагоді й дружбі.
Підкреслюємо: русини розраховують на своє національне визнання, порятунок рідної мови і гідний розвиток в Україні. Чи реалізують їх справедливі прагнення парламентарії та можновладці? Або й надалі збережеться русинофобія — вияв антируськості, обмеженої політичної культури і хуторянського мислення? Хочеться бути оптимістами.
Визнання національності і мови русинів потрібне для розв’язання інших проблем — морально-етичних, економічних, соціальних, культурно-побутових тощо. Урахування і задоволення інтересів цієї спільноти підтвердить не лише демократичність України, а й відданість влади міжнародним зобов’язанням. Це не зашкодить засвоєнню української ідентичності та мови, адже закарпатці — традиційно поліглоти. А що показує досвід сусідів, де русини давно визнані? Румунія, наприклад, ратифікувала Європейську хартію, надає підтримку 20 мовам, у тому числі 18 іншодержавним. Польща — відповідно 15 і 10, Угорщина — 14 і 11, Сербія — 10 і 8, Словаччина — 9 і 7, Хорватія — 7 і 6. У п’яти із зазначених країн русини захищені. Логічне приєднання до Хартії і України, де вони — автохтони (корінний народ). Це мало б позитивний резонанс в Європі. Сьогодні повсюдно активізується національне і духовне життя русинів, а держави створюють для цього необхідні умови. Не може далі залишатися прикрим винятком їхня Батьківщина — Україна. Подолання історичної несправедливості сприятиме перенесенню центру впливу на буття русинів із Канади та США в нашу країну, справлятиме бажаний для нас зворотний зв’язок. Хіба це не по державницькому?
Результати референдуму, соціологічних досліджень, виборів, матеріалів преси, звернень громадян, спостереження та інші об’єктивні джерела переконують: сепаратизму в Закарпатті немає, емігрантські настрої тут — як загалом по країні. Німці, угорці, словаки, євреї скористалися правом і можливістю виїхати у праматірні країни. А русини живуть на своїй землі, не збираються нікуди (крім заробітків) виїжджати. Мудрі, працьовиті і терплячі, вони хочуть і здатні відчутно допомогти країні в подоланні соціально-економічної кризи, збагачувати розмаїту культуру, зміцнювати поліетнічну родину України і, звісно, заслуговують на взаємність.
Іван МИГОВИЧ, народний депутат України третього-четвертого скликань, доктор філософських наук, професор;
Олександр ГОЛУБ, народний депутат України третього—шостого скликань.
