Урок фізкультури чи фізичне безкультур’я?

Розговорилися з батьками. Руслан займається спортом уже п’ять років, Денис — чотири. Обидвох до ДЮСШ привели тата, котрі мріють про те, щоб хлопці виросли справжніми чоловіками. Ну, а там, як знати, — може й олімпійськими чемпіонами.

Чи затратні для родин заняття спортом? Це як подивитися. Школа є комунальним закладом, і заняття в ній безплатні, а от на форму потрібно розщедритися. Поїздки на змагання теж влітають у копієчку, як і індивідуальні заняття. Що вище дитина піднімається спортивними щаблями, то більше витрат.

— А чи не можна обійтися шкільними уроками фізкультури? — запитую у Руслана.

— Не-а, — відповідає хлопець. — Ви б бачили наш спортзал: там навіть через козла стрибнути проблема, а в роздягальні така духота... У стелі стирчать труби, мабуть, колись був душ.

— І взагалі на фізрі нудно, — приєднується Денис. — Щодня одне й те саме — розминка для слабаків, махання руками, у футбол грати не дозволяють...

Одне слово, хлопці вдячні батькам, котрі знайшли їм ось таку розвагу у вигляді серйозних занять у спортшколі. Але так щастить не всім.

Часто бачу у дворі сусіда Сергійка, ровесника Руслана і Дениса. Але у його батьків немає можливості возити його на тренування до спортивної школи. Але й достаток у родині аж ніяк не той. От і тиняється хлопчисько по підворіттю. Спортивний майданчик біля будинку є, але тренуються на ньому тільки юні футболісти з іншої спортивної школи. При звичайній загальноосвітній безплатних спортивних гуртків немає.

Боляче усвідомлювати, що Сергія через кілька років можу зустріти із цигаркою і пивом у руках. Але дуже хочеться, щоб раніше знайшовся гарний тренер і для нього, і для багатьох простих хлопчиків з нашого двору.

 

Дніпропетровськ.