Посидів-посидів і... вийшов

Опосередковану, але все-таки відповідь на це запитання час від часу дають президентські укази про амністію. Десятки тисяч людей проводять в тюремних камерах роки в її очікуванні. Та виправдовуються сподівання аж ніяк не всіх.

Остання стосувалась близько 13 тисяч осіб. Однак реально з місць позбавлення волі виходить значно менше. Цього разу цифра коливалась в межах трьох тисяч. Порівняно із згаданими десятками і сотнями тисяч засуджених відсоток зовсім невеликий.

На Хмельниччині, де в пенітенціарній системі утримується понад п’ять тисяч осіб, а з початку року по обліках пройшло близько дев’яти тисяч, на волю по амністії цього разу змогло вийти лише 116 засуджених. Такий шанс випав в’язням пенсійного віку, ветеранам, чорнобильським ліквідаторам, інвалідам, хворим на тяжкі недуги, неповнолітнім та вагітним жінкам, якщо їхні злочини визнані не тяжкими.

Та судячи з доволі скромної кількості звільнених, виходить, що решта злочинців несе покарання за доволі серйозні злочини. Чи справді це так?

У тюремних закладах області утримується лише 118 засуджених до довічного ув’язнення. Серед тих, хто відбуває покарання у виправних колоніях, більш як три тисячі осіб, що скоїли тяжкі та особливо тяжкі злочини переважно насильницького характеру. Але це лише трохи більше половини від загального числа. Тож чи справді потрібно було позбавляти волі решту, варто задуматись.

Перебуваючи на Хмельниччині, голова Державної пенітенціарної служби Олександр Лісіцков зазначив:

— Не хто інший, а саме наша служба стала ініціатором дискусії в суспільстві щодо декриміналізації низки статей, за якими були передбачені різні строки позбавлення волі. Особливо це стосується економічних злочинів. Ще рік тому ми почали вести мову про те, що альтернативні покарання, скажімо, такі, як штрафи, конфіскація майна та бізнесу, можуть мати набагато кращий не тільки виховний, а й економічний ефект.

Новий закон про декриміналізацію економічних злочинів став завершальним етапом цієї дискусії. Основна його ідея — не так пом’якшення покарання, як зміна процедур розслідування злочинів і притягнення до відповідальності за їх вчинення. Вони спрямовані на те, щоб зробити неможливим затримання людини, що займається бізнесом, її арешт і позбавлення волі на будь-якому етапі слідства. При цьому тиск правоохоронців на бізнес має бути зведений до мінімуму. Але кожен повинен знати, що від відповідальності не сховатись, і матеріальне покарання — це лише альтернатива тюремному ув’язненню.

Кроки на шляху до гуманізації системи покарання очевидні. Окрім усього, вони мають уберегти будь-кого від безпричинного ув’язнення. А таке, на жаль, трапляється.

Майже два роки провів у Хмельницькому слідчому ізоляторі 26-річний хмельниччанин, якого апеляційний суд просто в залі звільнив з-під варти. Хлопець-сирота переконаний, що йому довелось пробути стільки часу в ув’язненні за злочин, якого він не скоював. За начебто вкрадені мобільні телефони суд покарав його чотирма роками позбавлення волі. І тільки після довготривалої роботи адвокатів апеляційний суд визнав, що доказова база звинувачення будується лише на зізнаннях підозрюваного, чого недостатньо для винесення вироку.

Навіть судді визнають: справи, коли підозрюваного звільняють просто у залі суду, велика рідкість. А хто може надати статистику, скільки невинних людей і на які строки потрапили до в’язниці?

У тому, що машина покарань скалічила чимало людських доль, можна не сумніватись. Та хоч як це парадоксально звучить, і сама пенітенціарна система стала вразливою. Утримувати переповнені тюрми, колонії, слідчі ізолятори вкрай непросто. Мільйонні витрати лягають на без того переобтяжений бюджет. Через нестачу коштів система отримує лише половину від потреби. Решту — а це майже півмільярда гривень на рік — вона має заробити на себе сама. Якщо це не вдається зробити, труднощі доводиться переживати не тільки ув’язненим, а й тим, хто за ними наглядає.

Загалом практика, коли ув’язнений має сам себе прогодувати, не нова. Недарма на базі в’язниць та колоній діє 130 промислових та понад десяток сільськогосподарських підприємств, які випускають продукції на сотні мільйонів гривень.

У Хмельницькому департаменті з питань виконання покарань не заведено скаржитись не тільки на матеріальні, а й на будь-які труднощі. Щорічний обсяг продукції, що випускається підприємствами колоній, становить майже 28 мільйонів гривень. Однак якщо ще кілька років тому сума могла видаватись цілком пристойною, то тепер, з урахуванням постійної інфляції та зростання цін, такою її аж ніяк не назвеш.

Хоча в області штат персоналу, який працює в системі, вдалось укомплектувати стовідсотково, загалом по державі цифри не такі оптимістичні. Із запланованих для роботи в різних установах шістдесяти тисяч працівників нині трудяться лише п’ятдесят тисяч. Чому при загальному масовому безробітті залишаються вакантними посади, здогадатись неважко. Від служби в установах покарання стримує не так моральний, як матеріальний чинник.

А при цьому у колоніях ніхто дармового хліба не їсть. Часто навіть довічники працюють, незважаючи на особливі умови їх утримання. Однак налагодити економічно успішне виробництво у закладі закритого типу — завдання надскладне. Єдиний бонус, на який воно може розраховувати, — відносно дешева робоча сила. Решта загальних економічних проблем загострюються тут до краю. Навіть колись успішні виробництва нині задихаються від нестачі інвестиційних проектів, браку коштів для оновлення виробництва, низької конкурентоспроможності виробленої продукції. То що казати про тюремні цехи? Якщо «вільна» економіка вже не перший рік не може впоратися із завданням створення робочих місць, то про проблеми «працевлаштування» на зоні залишається тільки здогадуватись.

Специфіка закритих установ вимагає від них певної консервативності. Не дивно, що у пам’яті навіть тих, хто ніколи не був за гратами, досі збереглись радянські лозунги про те, що тюрма повинна поставити кожного, хто через неї пройшов, на шлях виправлення, і ув’язнений має вийти на свободу з чистою совістю. А ще — атестатом хоча б про середню освіту і довідкою про набуту спеціальність. Не дивно, що в трьох колоніях області працюють вечірні школи, в одній є класи з вечірньою формою навчання і навіть у Хмельницькому слідчому ізоляторі організоване навчання неповнолітніх за екстернатною формою, діють класи із заочною формою навчання. Тільки нинішнього року майже півтисячі засуджених зголосились сісти за парти у загальноосвітніх школах при колоніях. Ще близько трьохсот стали слухачами професійно-технічних навчальних закладів, де освоюють сім робітничих спеціальностей.

Здавалося б, усе це має відкрити шлях до нового успішного життя на волі. Але для багатьох ув’язнених ці ілюзії швидко розвіюються, як тільки за плечима залишається в’язниця. На ринку праці вже не роками, а десятиліттями залишаються незатребуваними висококласні спеціалісти з багатьох спеціальностей. То хто із роботодавців поспішить надати роботу людині з сумнівним штампом у паспорті? Закономірне запитання: якщо суспільство не готове до інших форм покарання і виховання, окрім в’язниць, то чого може навчити сама колонія? Не дивно, що вісімдесят (!) відсотків тих, хто відбуває нині покарання в установах області, потрапили туди вже вдруге, а то й утретє.

І наостанок вже зовсім парадоксальний факт.

Зрозуміло, у кожного своя причина, але є дві основні, які визначають загальні тенденції. Дуже часто трапляється, що після тюрми людині немає куди йти. Навіть якщо «совість чиста», вона не дає гарантій на житло, працевлаштування, елементарне харчування і побутові зручності. Переступити ворота тюремної прохідної — це зовсім не означає  одразу стати на поріг благополучного життя. Тому багато хто переконаний, що повернутись за грати буде значно простіше, ніж влаштуватись у новому житті.

І тут спрацьовує друга основна причина, через яку ув’язнені відмовляються від амністії. Адже право бути достроково звільненим дається лише раз. Тож, відмовившись від нього сьогодні, дехто намагається убезпечити себе від завтрашніх покарань. Логіка просто вбивча. Але що може промовистіше за неї дати оцінку тій карально-виховній системі, що діє в нашому суспільстві?