Є в мене приятель Микола. Ми познайомилися з ним років зо двадцять тому на «Дніпроспецсталі». Микола працював там майстром сталеплавильного цеху, а я, тоді ще молодий журналіст, прийшов, щоб написати кореспонденцію про роботу сталеварів. Майстер справив на мене добре враження — розумний, з хорошими манерами, грамотний фахівець. З’ясувалося, що ми з ним мешкаємо в одному мікрорайоні. Відтоді й заприятелювали.
«Пив і не міг зупинитися»
Усе було добре в житті Миколи: на роботі одержав підвищення, йому виділили нову квартиру, дачну ділянку. Аж раптом... Хтось із «доброзичливців» нашепотів Миколі, нібито його дружина Олена невірна йому. Чи було то правдою, чи брехнею — не знаю, але в сім’ї почалися сварки, колотнеча, чоловік запив. Та ще й як запив — по-чорному! Покотилося його життя під укіс, мов ворожий товарняк, підірваний партизанами. Невдовзі приятеля вигнали з роботи, потім кинула дружина. Микола влаштовувася на «Запоріжкокс», «Запоріжалюміній», ще кудись, та його пиятику ніде довго не терпіли. Пив він, як скажений, років десять. Старенька мати вже не знала, що їй, бідній, робити з таким сином...
А це якось зустрів Миколу... Красень! Тверезий, у добротному костюмі, чисто поголений і усміхнений, він вів під руку гарненьку жіночку. Я зупинився, не вірячи своїм очам: оце так метаморфоза!
— Познайомся, це моя дружина Валя, — представив Микола свою супутницю.
— А хіба ти... — тільки й спромігся вимовити я.
— Так, одружений, — зрозумівши мене з півслова, підтвердив приятель. — Уже близько року.
Виявилося, що він знову майстер — тепер уже на «Запоріжсталі». Добре заробляє, недавно взяв у кредит «Ланоса».
— То ти вже не п’єш? — прямо запитав я. І чесно зізнався: — Я думав, тобі вже гаплик...
— І я так вважав, — зітхнув приятель. — Пив і не міг зупинитися. Не допомагало нічого: ні кодування, ні таблетки, ні уколи, ні трави. А врятували мене в монастирі...
— Де, де? — не зрозумів я.
— У монастирі святого Сави в Мелітополі, — пояснив Микола.
«У нас свята обитель, а не медичний заклад»
Те, що почув, зацікавило мене. І я вирішив розвідати про монастир... із наркологічним ухилом. Ще років десять тому на місці православного монастиря святого Сави був пустир. А тепер — кілька красивих білих споруд. Мешкають у них 15 ієромонахів,
5 монахів, стільки ж іноків, 10 послушників та 4 диякони. А ще так звані трудники — люди, що живуть і працюють у монастирі на безкорисливій основі, але не входять до числа братії. Організоване тут і сестринство — кілька десятків жінок, здебільшого похилого віку, займають окремий корпус і так само, як і чоловіки, готуються прийняти обітницю.
Монастир святого Сави — це не гурт людей, які втекли від житейських проблем у пошуках спокою і, крім моління, нічим не займаються. Стараннями намісника архімандрита Бориса (в миру — Масленникова) монастир став справжнім осередком духовності, просвітницької діяльності та душевного і тілесного зцілення. Тут ведеться серйозна робота, спрямована на пробудження доброго начала в серцях кожного, хто сюди приходить. У монастирі працює недільна школа, яку відвідують 70 дітей від трьох до одинадцяти років. А для людей дорослих, які шукають істину та заспокоєння, діє просвітницький центр «Спасіння». У ньому проводяться бесіди про добро, мораль, любов до ближнього.
Однак найсерйозніша справа, якою зайняті в цьому оплоті православ’я, — повернення до життя запеклих наркоманів, алкоголіків, осіб із ігровою та іншими залежностями. Тут уже п’ять років працює найбільший на території СНД реабілітаційний центр для чоловіків.
— Наставляти на шлях істинний людей, що загрузли в болоті пияцтва, наркоманії та різних пороків, — справа нелегка, але богоугодна і вдячна, — розповідає координатор реабілітаційного центру ієромонах Іов. — Лікування в нас анонімне і різнопланове, воно дає добрі результати. За ці роки нам вдалося повернути в суспільство сотні людей, які вже вважалися для нього втраченими. Реабілітація триває шість місяців. Та багато хто залишається пожити в монастирі й після.
Нині центр розрахований на одночасне перебування тридцяти чоловіків. Раніше тут бралися лікувати й жінок, але згодом дійшли висновку, що це неправильно: оздоровлювати душі і тіло представниць слабкої статі мають у жіночому монастирі. А тут приймають чоловіків, що прагнуть назавжди позбутися своїх залежностей.
— Головна умова — непереборне бажання хворого стати здоровим, повернутися до нормального життя, — пояснює панотець Іов. — Ще одна умова — перед тим, як приїхати до нас, термін тверезості має становити не менш як тиждень. Чому так? Усе дуже просто: у нас свята обитель, а не медичний заклад. І раптом у людини станеться напад білої гарячки чи «ломка», а ми не зможемо надати спеціалізовану допомогу. Потрібно також мати довідку зі шкірвендиспансеру та підтвердження про проходження флюорографії.
12 кроків до одужання
В основі курсу лікування — спеціально розроблена 12-крокова програма, що базується на психотерапії, досить жорсткій дисципліні, трудотерапії тощо.
— Люди в нас лікуються за рахунок благодійних внесків, — розповідає консультант-керівник програми підтримання тверезості Артем Пікущенко. — Хоча коштує ця справа для монастиря недешево. Щомісяця на одного хворого витрачається до трьох з половиною тисяч гривень. Ці гроші йдуть здебільшого на виплату заробітку фахівцям: лікарям, психологам, адаптологам, консультантам із хімічної залежності, які працюють з нашими підопічними. Звісно, рахунок за реабілітацію ми нікому не виставляємо, однак якщо пацієнт сам чи його рідні мають змогу компенсувати хоча б частину наших витрат і бажають це зробити, ми із вдячністю приймаємо такі внески.
Поспілкувався ще з кількома чоловіками, які пройшли курс реабілітації в монастирі святого Сави. Вони стверджують: головна таємниця зцілення наркоманів і п’яниць полягає насамперед у тому, що тут їм надають допомогу люди, які самі колись були залежними. Хто, як не вони, може зрозуміти, що коїться в душі новоприбулого пацієнта і як його врятувати.
— У нас лікуються не лише громадяни України, а й люди з Молдови, Росії, Білорусі, інших країн, — каже панотець Іов. — Реабілітаційна діяльність ведеться на високому рівні, тому в монастир приїжджають переймати досвід з усього СНД і навіть далекого зарубіжжя. Згубна пристрасть до спиртного чи наркотиків у центрі розглядається з чоти-рьох боків: біологічного, психологічного, духовного і соціального. У цих напрямах і ведеться робота з хворими. Перша стадія одужання — очищення організму від шкідливих хімічних речовин. Детоксикація — це справа досвідчених лікарів. У психологічному плані наставники працюють над тим, щоб пацієнт усвідомив факт своєї згубної залежності. У соціальній — допомагає групова робота, спрямована на подолання відчуття самотності та відчуження. Обов’язковою частиною програми є трудотерапія. Ті, хто прибув на реабілітацію, виконують ту само роботу, що й монахи, але тільки по три з половиною години на день — більше їм не під силу. Що стосується духовної сфери, то тут діяльність центру спрямована на зміни ставлення залежної особи до світу, до суспільства, до себе, до своїх близьких і до Бога.
...До речі, вчора я знову зустрів свого приятеля Миколу. Він такий же охайний, бадьорий і радісний. «Я дуже щасливий, що повернувся до життя, — сказав він мені. — Вже й не сподівався на це, бо давно поставив на собі жирний хрест... Спасибі добрим людям, що підказали, куди треба звернутися. І спасибі працівникам реабілітаційного центру та всім братам і сестрам — мешканцям монастиря».
