Коні в мого батька були ще дуже давно. Не знаю точно, з’явилися вони раніше чи я, але з дитинства пам’ятаю себе в сідлі.
Раніше в батьків не було табуна, тільки пара конячок. База з’явилася давно. Але тоді це було просто місце відпочинку для друзів та близьких, і розташовувалося воно неподалік нашого будинку, в селі Вишеньки. На берегах річки ми кілька сезонів відпочивали з наметами. Землю цю колись у народі називали «щучий рай».
«Переселення» наше вбік Процева було невипадкове. Землі ці раніше належали сільраді, а потім були розпродані. Але коням потрібна свіжа трава і вільний біг — тож кожні кілька років ми перебиралися далі й далі вздовж річки. І ось уже три роки ми тут. Неймовірно красиво навесні, коли вода заливає луг, і коні, піднімаючи в повітря хмари виблискуючих крапель, мчать галопом!
Мій вік як інструктора ще малий, а коней уже більш як 16. Є породисті особини, є й помісі. Найдавніша наша подруга — конячка Марися. В нас живе десять років, а коли купували, їй було лише три. Чудово пам’ятаю цей день: вона була зухвала руда красуня, така й залишилася донині, не змінивши своєї вдачі. Але під вершником вона краща за всіх — вибухова, але плавна в рухах, слухняна.
Марися протягом багатьох років була найпопулярнішою прокатною кобилкою, на неї записувалися в чергу за два тижні. У день її купівлі до батька збіглися всі сусіди й довго захоплювалися. Конячка стежить за собою і не довіряє свої копитця нікому, крім мене й чоловіка, який підковує її. Не дозволяє чужим людям чистити себе й вичісувати хвіст або гриву. Вона — одна з небагатьох коней, на яких можна практикувати натуральну їзду, працює навіть під новачками без заліза в роті, що дуже цінується! Іноді наші коні працюють у парку, катають діточок. А Марися настільки розумна, що може сама пройти маршрут і повернутися до господаря просто в руки!
Ландиша обкатувала під себе. Він був такий норовливий, що з ним добре справлялася тільки я. Самозакоханий сірий мерин, який вимагає повної віддачі. Він не хотів просто скакати порожняком, сприймав лише серйозну роботу. Коли відчував, що вершник не старається, вставав у свічку або міг упасти на бік, виражаючи так свій протест. Він робив усе, щоб ухилитися від звичайних прокатників. Але із задоволенням катав дітей у поводу й на корді.
З кіньми треба постійно працювати, адже вони, якщо тривалий час не повторюють команду, забувають її. Зараз моя вірна подруга — Хортиця, яка була спортивним конем, орієнтованим на конкур (подолання перешкод). Вона — української верхової породи, клас «еліт».
У нас велике господарство — за всім потрібен догляд! Собаки, коти, свинки... До речі, останні так звикли до коней, що й себе вважають довгоногими красунями з пишними гривами! Кумедно, коли свинки, пробираючись серед копит коней, їдять моркву з ними з однієї купи!
А нещодавно в нас з’явився новий постоялець — маленьке лоша. Його довелося розлучити з мамою, але він швидко знайшов собі друга — коня на ім’я Фагот. І старший побратим був би не проти нового знайомого, якби тільки малюк не вважав Фагота своєю мамою і наполегливо не шукав молоко на пузі у мерина.
Вишеньки
Київської області.
Фото з архіву автора.
