Із досьє «Голосу України»

Михайло ЧЕЧЕТОВ, народний депутат України другого, п’ятого та шостого скликань, перший заступник голови фракції Партії регіонів у Верховній Раді. Народився 3 жовтня 1953 року в селі Любимовка Курської області. Працював шахтарем на Донбасі, в 1979 році закінчив Харківський інженерно-економічний інститут за фахом «економіка та організація гірничої промисловості». У 1982—1994 роках займався науково-педагогічною діяльністю. У 1998—1999 роках — заступник міністра економіки України. 1999—2005 роки — перший заступник, глава Фонду держмайна України. Кандидат економічних наук, доктор наук з державного управління, професор. Заслужений економіст України. Автор понад 500 науково-публіцистичних робіт. Одружений, має доньку, внучку та онука.

— Михайле Васильовичу, вас називають «головою, що розмовляє» і «диригентом» фракції Партії регіонів, тому що завжди даєте команди, як голосувати депутатам у сесійній залі. Хто доручив таку роль і хто дає команди?

— У Партії регіонів представлено еліту українського суспільства. У нас 11 Героїв України, два олімпійські чемпіони, еліта бізнесу, найсильніші державні топ-менеджери — колишні прем’єр-міністри, обласні очільники, міські голови, представники науки — академіки, професори, доктори. У фракції зібралися сильні неординарні особистості, люди, що відбулися, в кожного з яких є своя позиція, точка зору. Але чим сильна Партія регіонів? У жодній фракції такого сузір’я особистостей немає, але всі ці особистості вміють грати в командну гру. До того моменту, поки не ухвалено рішення щодо того або того законопроекту, йде дискусія. Але коли рішення прийнято, незалежно від того — ти король бізнесу, король спорту чи науки, його треба виконувати.

— То як можна назвати вашу роль у фракції?

— Зазвичай за тиждень парламент розглядає близько 100 законопроектів. Яка технологія прийняття рішень? Треба визначатися, приймати чи ні законопроект, чи вносити в нього виправлення. У нас є експертна рада, яку я очолюю як перший заступник глави фракції. Експерти готують висновки із законопроектів, кожен із депутатів має право вносити свою позицію стосовно законів. Експертна рада ухвалює чисто наукове рішення, без політики. Експертну позицію погоджуємо з фахівцями Кабінету Міністрів, адміністрації Президента — адже в нас одна команда, ми ж виконуємо одну програму, президентську. У понеділок, напередодні пленарного тижня, я доповідаю позицію експертної ради за кожним законом, чому підтримуємо його чи ні. Рада фракції, до якої входять понад 20 депутатів, розглядає ці позиції, вносить свої точки зору, в тому числі й політичні, і виробляє чіткі позиції за кожним законом. Усе це роздається депутатам. Але наша сесійна зала — не грецький амфітеатр, де якщо внизу розірвати папірець, на верхньому ярусі чути без мікрофона. У нашому парламенті — шумно, гамірно... Один депутат розмовляє по телефону, інший вийшов, третього за руку смикнули... Депутати в принципі знають позицію фракції з того чи того питання, але коли починається голосування, щоб не було різноголосиці в залі з питань, які вже чітко погоджені всією фракцією, я виступаю в ролі координатора.

— А махати руками перед голосуванням самі придумали?

— Це просто, щоб люди бачили, орієнтувалися, за який закон як голосувати. Я не нав’язую позицію, вона вироблена фракцією. Це просто для координації дій депутатів.

— Чи буває таке, що просто в сесійній залі дають команду, як голосувати?

— Бувають нестандартні ситуації, починається дискусія з того чи іншого питання, хтось вніс виправлення. Тоді ми збираємося в залі разом — Олександр Єфремов, я і ще заступники глави фракції — й дуже швидко колегіально приймаємо рішення.

— У вас особисто виникали коли-небудь сумніви із приводу голосування за той чи інший законопроект? Чи якщо партія сказала: «Треба», заперечень бути не може?

— «Партія сказала» — це коли не береш участі в розробці законопроектів і поставили перед фактом, як голосувати. А оскільки всі депутати залучаються до розробки законопроектів, то кожен може вносити свої пропозиції, а рішення приймає вже вся фракція. Усі депутати беруть участь у процесі вироблення позиції фракції. Партія регіонів сильна скоординованістю й погодженістю дій, чого немає в інших фракціях.

— Ви з дитинства були таким активним, принциповим? Якою була ваша школа життя?

— Школа життя була велика. Пасивністю ніколи не відрізнявся. Займався спортом, громадською роботою, пройшов школу комсомолу, служив на прикордонній заставі на південному кордоні СРСР (два роки в обіймах з автоматом Калашникова), працював на шахті простим шахтарем, добував вугілля на глибині 800 метрів. Студентами ми завжди їздили влітку в будзагони підробити до Сибіру, Тюмені, на Далекий Схід. Я 20 років був в інституті — від студента, аспіранта до декана і професора.

— Які були ваші перші парламентські вибори?

— 1994 рік, на той час я був деканом, професором Харківського інженерно-економічного інституту. Тоді була мажоритарна система, депутати висувалися в округах. Мої друзі подивилися, хто висувається на нашому окрузі — аж страшно стало. І кажуть: а давай ми тебе висунемо, ти наш, шахтарського роду-племені, вчений. Я приїхав на Донбас, у мене було 13 конкурентів, але зрештою я став депутатом.

— Гречку, згущене молоко не роздавали бабусям?

— На тих виборах ще не було ні Інтернету, ні мобільних телефонів. Грошовий ресурс, може, і відігравав десь якесь десяте місце, але не головне. Тоді можна було виграти за рахунок своїх особистих якостей. Я провів понад 300 зустрічей із людьми, по 10—12 за день. Тоді саме була жива політика.

— У своїх висловлюваннях ви виправдовуєте Президента, владу, тавруєте опозицію. Завжди бачите світ лише в чорно-білому кольорі?

— Ні. І у владі багато недоліків, але в опозиції ще більше. Наведу приклад. У 1994 році у складі парламентської делегації я був у США. Під дахом Капітолія зустрічаємося з американськими сенаторами, конгресменами. У них своя постійна конкуренція — між республіканцями і демократами. На одній із зустрічей виникла запекла словесна перепалка між сенаторами — республіканцем і демократом, до того ж сивочолими. Один нападав на президента, а другий захищав, мало не до бійки доходило. Я за голову схопився, не міг зрозуміти, як це може бути? Через чотири місяці приїжджає американська делегація до нас. І зустрічаємося з цими само американськими сенаторами під куполом нашого парламенту, вони сидять поруч. Почалася дискусія, американці стали говорити, що в нас щось не так із законодавством. Наш депутат не витримав — а у вас що було? Майже бійка! І от ці два американці, які в себе у Вашингтоні мало не чубилися, підскочили і стали навперебій хвалити свого президента. До того ж той, котрий критикував, сорочку на собі рвав: наш президент — найкращий і найдемократичніший! Америка — найкраща країна! І тоді до мене дійшло, в чому сила Америки: там патріоти у владі. Непатріотів там не обирають. Усередині країни вони критикують одне одного, але якщо виїхали за межі країни, партійні квитки залишають. Вони приїхали як парламентарії США, захищають інтереси своєї країни і президента.

А в нас виходить інакше: в опозиції перебувають лже-патріоти. Виїхавши за кордон за державний кошт, вони вважають своїм обов’язком облити брудом країну, Президента. Але вони не Президента бруднять, а країну. Хто ж нас тоді буде сприймати? Усередині країни може бути жорстка позиція. Але якщо виїхав за кордон і не можеш стримати язика — заший рота. Це як у родині. Якщо хто дожив до золотого чи срібного весілля, то це не означає, що в них ніколи не було сварок, проблем. Але чим відрізняється нормальна родина від божевільної? У нормальній сварка виникла й одразу вирішилась. А в божевільній родині дружина бігає селом  і розповідає, який чоловік ідіот, а чоловік п’є пиво із друзями й каже, яка його дружина дурна. Їх, двох дурнів, не шкода, а шкода їхніх дітей. Так і в нас були «батько» і «мати», які виїжджали за кордон, обливали брудом одне одного. Їх не шкода, а шкода нас, 46 мільйонів. Наша опозиція, на жаль, ще не виросла з коротких демократичних штанців, вона ще в памперсах ходить. Повинні прийти нові люди, справжні патріоти.

— А нині часто зустрічаєтеся з людьми? Чи не помітили, що навіть у тих, хто голосував за Партію регіонів, після низки реформ нової влади настрій, м’яко кажучи, підупав?

— Людей завжди лякають не труднощі, а невизначеність. А невизначеність виникає тоді, коли щось робиться, але інформація про це спотворюється, а люди не розуміють суті. Труднощі є. Але я намагаюся розмовляти з людьми мовою правди. Держава — це будинок. Якщо в будинку 20 років ремонт не робити, буде сипатися штукатурка, провалюватися підлога, текти вода, з’явиться грибок. Коли починається ремонт — в хаті півроку бруд, пісок на зубах... Але це треба пережити. Можна нічого не робити й чекати, коли на голову впаде стеля, або починати ремонт і терпіти незручності, бруд по вуха. Але через рік квартира буде чистенька, світленька, гарна. У державі трохи інша ситуація: будинок один, великий, а рішення про ремонт приймають керівники держави, влада. Краще було б, щоб «ремонт» у країні почав ще Леонід Данилович або Віктор Андрійович. Адже всі бачили, що скрізь валиться, але боялися, тому що до влади приходили політики. Як казав Черчілль, політик думає про свої майбутні вибори, а державний діяч — той, хто здатен на шкоду своєму рейтингу приймати рішення, життєво важливі для держави.

— Але ваш «ремонт» уже триває понад рік. Скільки ще терпіти — два, п’ять, десять?

— Зв’язок прямий: що міцніша буде єдність країни, що сильніша буде консолідація суспільства, міцніша політична стабільність, то швидше переборемо труднощі модернізації, ремонту нашого великого дому й увійдемо в наш світлий гарний будинок.

— А не хотіли б заради експерименту хоча б місяць пожити за мінімальну зарплату, пенсію або навіть середню зарплату по країні?

— Я жив у різних умовах і не народився депутатом, професором чи доктором наук. Народився у простій сільській родині, потім батько за комсомольською путівкою переїхав піднімати Донбас, у батьків було сім класів освіти. Я пройшов «Крим і Рим», бачив життя в різних відтінках. Тільки робота, єдність народу, консолідація влади й віра людей може піднести країну й перебороти всі труднощі.

— Зважаючи на все, ви працеголик. А чим ще цікавитеся, крім політики?

— Я втомлююся тільки від байдикування, неробство мене обтяжує. І так з молодості. Тоді займався важкою атлетикою, нині здійснюю щоденні прогулянки по три кілометри у швидкому темпі, роблю зарядку, гуляю із собакою, люблю книжки, друзів. За своє життя не викурив ні однієї цигарки, не п’ю. Мій величезний недолік — не кермую машиною. Хоча їздив верхи на коні, коли служив на кордоні.

— Ви так добре диригуєте в парламенті, а не займалися музикою?

— Ні, але моє покоління — це час Володимира Висоцького. Він був моїм кумиром, у мене теж була гітара, я на ній грав і пісні співав.

— Чому ви розмовляєте тільки російською мовою? Адже наш Президент, теж виходець із Донбасу, вивчив українську мову.

— Я розмовляю українською мовою ще краще, ніж російською. Політик і чиновник повинні розмовляти тією мовою, якою тебе більше хочуть чути й розуміють люди. Якою мовою звертаються, такою треба й відповідати що в Донецьку, що у Львові. Не народ під чиновника має підлаштовуватися, а чиновник під народ.

Сьогодні в Росії потихеньку відходить слово «руський», там кажуть: «Ми — росіяни», як американці. Росіяни — це і татарин, і чеченець, і росіянин.

Україна — теж багатонаціональна країна. Треба почати хоча б із того, щоб не випинати титульні нації. Дурнів вистачає у всіх націях, як і розумних людей. Що міцніша єдність людей, консолідація суспільства, стабільність країни, то швидше рухатимемося вперед — до економічного процвітання і соціального благополуччя.

Розмова вела Юліана ШЕВЧУК.