Притулок для самотніх душ

Лісоводський будинок-інтернат для людей похилого віку та інвалідів можна назвати типовим. З’явився він замість колишньої двоповерхової лікарні, яку в середині минулого століття міг дозволити собі місцевий колгосп. Коли вітри перебудови похитнули господарство, а разом з ним і бюджет, лікувальному закладу довелося потіснитись: кілька сусідніх господарств, об’єднавшись, створили міжколгоспний будинок престарілих. Але і разом не вдалось здолати фінансовий тягар утримання соціального закладу. Тому згодом установу взяв під опіку обласний бюджет.

Про ці фінансово-організаційні перипетії не здогадується практично ніхто із теперішніх тридцяти двох мешканців цього дому. 

...Вони разом уже чотири роки, але й досі ця сімейна пара на устах у багатьох: хто пліткує, хто радіє за них, хто заздрить. Коли Тамара Тихонівна з’явилася вперше, нічого вже не нагадувало в ній тієї красуні, чиї фото розвісила над ліжком. Зовнішність голлівудської зірки, численні прихильники, робота таксистом у столиці — все це, здавалось, з життя зовсім іншої людини, а не цієї бідно одягненої, закутаної в хустку бабусі, що після смерті чоловіка залишилась одна в сільській хаті.

В сільраді, зглянувшись на бідолаху, допомогли перебратись до інтернату. Такі новосели там не рідкість. Але сьогодні, за п’ять років, Тихонівну не впізнати: брови — тоненьким шнурочком, підфарбовані губи, аромат парфумів... Зміни почалися після того, як вона зустріла Миколу.

До ще молодого чоловіка доля була не дуже прихильною. Проблеми із зором після п’ятнадцяти років роботи на цегельному заводі загострились так, що він став інвалідом. Втратив роботу. З часом не стало батьків. Молодшого брата через важку хворобу довелось віддати у спеціалізований інтернат. Та й у самого не залишалось іншого виходу, як податись у Лісоводи.

І тут — ця зустріч... Важко бути галантним кавалером, коли ти майже нічого не бачиш. Коли на тобі казенний одяг, а зі своєї пенсії щомісяця можеш отримати лише двісті гривень. Та, виявляється, не це головне. До кожного свята Коля все-таки знаходив можливість подарувати своїй обраниці пляшечку парфумів чи пухнасту яскраву іграшку.

Ці подарунки Тамара Тихонівна з гордістю демонструє всім. Яке жіноче серце не зачепить така увага? Але й вони, хоч якими милими і дорогими б не були, відійшли на другий план через один Миколин вчинок. Сталось так, що він подарував жінці... зір. Практично всі свої заощадження відав, щоб їй зробили потрібну операцію. То що промовистіше може сказати про силу почуттів?

Уже за кілька днів після операції Віктор попросив: «Забирайте мене, хочу додому». Тепер його дім — це ліжко в сусідній із «молодятами» кімнаті. Те, як колишній шахтар із Луганщини опинився у притулку аж на Хмельниччині, — ціла історія. Поїхав до столиці, а там потрапив в аварію. Отримав серйозні травми і не захотів нічого казати мамі. «Вона хворіла часто, мала дуже високий тиск. Якби їй розповіли, що я став інвалідом, вона цього не пережила б», — розповідає Віктор.

Добре, що там таки трапилась добра душа, яка почала шукати прихисток для нього. Додзвонились до будинку милосердя, що діє при римо-католицькій церкві аж у Городку. Знали, що там намагаються не відмовляти нікому. Та й особливих паперів не вимагають від людей, що опинились у життєвому тупику.

На три з половиною роки притулок став домом і для колишнього шахтаря. Але залишатись там назавжди не хотів. Увесь час здавалося, що туди люди приходять дожити віку, а йому в п’ятдесят зовсім не хотілось прощатися із життям.

Тепер не натішиться, що його таки направили у Лісоводи. Тут наче ожив. Особливо після того, як зробили на травмованій нозі операцію. Хоч із палицею, але вже ходить по коридорах, вибирається у двір. А десь у душі жевріє надія, що, може, ще зустріне рідну душу, створить сім’ю. Бо до мами йому вже не повернутись. Її не стало, а він навіть не зміг провести в останню путь...

Їм усім хотілося б жити з рідною людиною, а головне — в своєму домі. От тільки кожен дійшов до такого краю, що не може це зробити. Не буває такого дня, щоб і вісімдесятип’ятилітня Раїса Ігнатівна не згадала старої хати чи якого-небудь денька із свого життя в ній.

Після війни, в 46-му, ще зовсім юна була, але весела, відчайдушна. Хлопців не знайшлось у селі, то вона сама сіла за кермо трактора. А потім скільки років у колгоспі! З весни до осені — в полі, взимку — до худоби на ферму... Ще досі, хоч маленька як горобчик, але жвава. Поралася б на грядках біля хати, якби тільки сила. А її немає. До того ще й ногу зламала, перестала ходити... — Торік під зиму, коли вже зовсім недужа стала, попросилась до інтернату, — розповідає бабуся. — Мене й відправили недалеко. Я там одинадцять днів пробула, а більше не схотіла. Нехай Бог милує. Краще вже самій в холодній хаті сидіти. А сюди, в Лісоводи, таки попросилась. Уже так за нами тут доглядають, як ніде. Я тут — наче знову народилась.

Бабусі одна поперед одної розказують, як у них тепленько та чисто в кімнатах. Як їх по п’ять разів на день годують — усього навіть не з’їсти. А вже дівчата — і куховарки, й санітарки — такі добрі, що таких ще пошукати...

З холодними старими хатами, що тепер стоять пустками в рідних селах, навіть не зрівняти. Там і помреш — не зразу помітять. А тут — з людьми, доглянуті. От тільки час від часу хто-небудь із бабусь засумує, змахне з очей сльозу: «Буває, так додому захочеться...». Та як інакше: колись у тих хатах вони були малими, поруч були великі родини, батьки. Життя тоді тільки починалось, і хто знав, що так закінчуватиметься.

Пару років тому і Олена Маринчук теж навіть гадки не мала, що опиниться в такій родині. Та й чого було їй — успішній, молодій і симпатичній хмельничанці — раптом кидати роботу в управлінні та їхати у чуже село? А от поїхала і тепер навіть не уявляє собі життя без цього дому і родини в ньому. Хоча за віком багатьом у внучки годиться, але тут для всіх вона — Олена Юріївна. Не просто директор, а наче мама — щира, уважна, турботлива. Усі підопічні нахвалитись не можуть своєю директоркою: не людина — просто золото. З нею життя в інтернаті наче по-новому пішло. Хоча насправді кардинально змінити уклад, а головне — фінансування такого дому, непросто. Тут немає якихось особливих умов. Стандартне фінансування, коли на кожного підопічного припадає в день 23 гривні на харчі і трошки більше гривні — на медикаменти. В міру щедрі благодійники: за рік від них інтернату перепало харчів менш як на 15 тисяч гривень. Традиційні проблеми, коли левову частку витрат «з’їдають» енергоносії та зарплата...