Відтік молодих жінок до міст може обернутися серйозною проблемою для всієї країни
Переважна більшість тих, хто нині покидає село, — молодь, яка їде до великих міст на навчання. Причому дівчата в цій категорії мігрантів переважають. Саме вони, в основному, й не повертаються у рідні місця. В результаті парубків у багатьох селах сьогодні значно більше, ніж дівчат.
Слабка стать полюбляє комфорт
Побутує думка, що представниці слабкої статі більш схильні шукати кращого життя, тому й їдуть у міста, поглиблюючи там і без того гостру проблему переваги жіночого населення над чоловічим.
— Жінка дійсно прагне жити в комфортніших умовах, — стверджує психолог із Запоріжжя Олена Ледовська. — І зумовлено це материнським інстинктом: чим ліпші умови життя матері, тим вірогідніше, що майбутнє потомство зростатиме здоровішим, фізично й розумово розвинутішим.
Сьогодні ж побут мешканців багатьох сільських населених пунктів — на рівні середини минулого століття. Про який комфорт можна говорити, коли, скажімо, в Запорізькій області кілька сотень сіл досі користуються привозною водою, та й ту в ряді випадків з великою натяжкою можна назвати питною?
Болючою проблемою є також транспортне обслуговування сіл, особливо віддалених і невеликих, яка вже впродовж двох десятиліть залишається невирішеною.
— Наше село розташоване обабіч траси Кам’янка-Дніпровська—Бердянськ, — розповідає мешканець села Замостя Чернігівського району Юрій Сипливий. — Тож нам неважко дістатися до Токмака, Бердянська й Запоріжжя. А от потрапити до райцентру Чернігівки не можемо. А там й поліклініка, й аптека, й усі районні установи. Вихід один: просити когось, хто має легковика, щоб звозив, і платити гроші. А це чимала сума — якраз стільки витрачає людина за місяць на придбання хліба. Маршрутка до Чернігівки зупиняється у сусідній Панфілівці. Але ж туди — 6 кілометрів. Пішки дійде не кожен. Тим паче, якщо це вагітна жінка...
Ще гірше доводиться мешканцям села Бойове, бо воно взагалі розташоване посеред степу.
Про рейсовий же автобус тут давно забули. Якщо треба викликати «швидку допомогу», готуй сотню гривень на бензин.
От і уявіть, що це за життя у людей: від світу відірвані, питна вода — проблема, природний газ — лише мрія, про клуб і дитсадок навіть згадки не залишилося, та ще й роботи немає. От і тікає молодь світ за очі, особливо дівчата, бо їм тут просто не вижити. Хлопцям трохи легше: вони то риби наловлять у ставку та продадуть місцевим «багатіям» — пенсіонерам, то у фермера попрацюють у розпал польових робіт, то якусь залізяку десь поцуплять і здадуть у пункт приймання металобрухту...
Дівчат розібрали всіх
— Дівчата у нас є, але це — старшокласниці — власне, ще діти, яких заміж не покличеш, — зітхає двадцятирічний Роман, син згадуваного вже Юрія Сиплового. — Закінчать вони навчання і, як інші дівчата, поїдуть до міста.
І таки точно поїдуть! Практично ніхто з юних представниць слабкої статі в селі не залишається.
Ось один красномовний факт. Живе в Замості колишня свинарка Лідія Чорна, разом з покійним чоловіком поставила на ноги п’ятьох дітей — двох синів і трьох дочок. Сини мешкають у селі, а дочки — всі три — давно перебралися до міста...
Незаміжня молода жінка в цих краях — рідкість. Як жартують селяни, хлопці порозбирали всіх: і сварливих, і з «підмоченою» репутацією, і тих, хто вже невдало побував у шлюбі. Навіть багатодітні матері не зостаються без пари. А якщо випадково з’явиться якась хороша дівчина — її одразу під вінець поведуть. Он, нещодавно прислали до Замостя молоду фельдшерку Катерину — вже вийшла заміж...
Дійшло до того, що парубки сходяться із жінками, які годяться їм ледь не в матері. Подібні факти є в багатьох районах.
Не все так погано
На щастя, з’явилися цілі райони, де роблять усе можливе, щоб утримати селян на своїй землі.
— Багато наших хлопців, що мають стабільну роботу й добрі заробітки, привозять собі дружин із міста, — хвалиться заступник голови Орівської райдержадміністрації Микола Пакета. — І міські дівчата залюбки живуть у наших селах.
Чому б не жити, коли є впевненість у завтрашньому дні, коли про розвиток села серйозно дбають?
Тільки протягом останніх років газифіковано цілу низку населених пунктів — Новопавлівку, Новоданилівку, Кірове, Малу Токмачку, Юрківку. Блакитне паливо скоро матимуть мешканці Омельника та Новоселівки. Вдалося вирішити низку проблем із водопостачанням. У районі з’явилося чимало економічно міцних господарств, де є робота не тільки для чоловіків. Серед таких, наприклад, приватне підприємство «Птахофабрика Прилуцького», нестерянське відділення ВАТ «Агропромислова компанія», товариства з обмеженою відповідальністю «Татіс», «Татекс», «Мала Токмачка», «Преображенське», «Аврора», фермерські господарства «Зустріч», «Ясени» та інші. У кожному селі є школа (їх у районі 30).
— Нам вдалося призупинити темпи скорочення кількості школярів, — розповідає завідувач райвідділу освіти Микола Самойлик. — Цього року їх менше, ніж торік, на 60, а ще не так давно район щороку втрачав по півтисячі учнів. Думаю, в недалекому майбутньому процес скорочення не тільки зупиниться, а й піде в зворотному напрямку.
В Оріхівському районі розширюють і мережу дошкільних закладів. Нещодавно відкрили дитсадок у Вільнянці, готують до відкриття — в Юрківці. Всього працює 25 дитсадків.
А ще в селах, без перебільшення, відмінно поставлена культурно-масова робота. Серед учасників художньої самодіяльності понад 50 відсотків — молодь.
Завідувачка відділу культури й туризму райдержадміністрації, депутат райради Олена Качур й сама не цурається сцени — входить до складу вокально-інструментального ансамблю «Вечірня зіронька», що діє при малотокмачанському Будинку культури. До речі, тут є й інші творчі колективи, одним з них (фольклорним ансамблем «Токмачаночка») керує Галина Левченко, яка за цю свою діяльність нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеню. А сам малотокмачанський Будинок культури на всеукраїнському огляді увійшов до десятки кращих в Україні. Художнім керівником тут працює Микола Качур — чоловік завідувачки відділу культури й туризму.
— У нас 60 закладів культури, на які виділяється лише 5 мільйонів гривень, — ділиться Олена Качур. — Цього, звісно ж, на все не вистачає. Тому багато чого тримається на ентузіазмі людей. А ентузіастів у нас чимало! От хоча б узяти маленьке село Жовта Круча. Завідує місцевим Будинком культури Володимир Бабич, а художнім керівником тут — його дочка. Вони працюють на півставки. Роботу звукорежисера, взагалі на громадських засадах, виконує син Володимира Бабича.
Свою частку в розвиток культури вносять і керівники сільських рад. І не лише за службовим обов’язком, а й за покликом серця.
Наприклад, Мирненський сільський голова Світлана Циганкова — активний учасник місцевої художньої самодіяльності. Олена Качур вважає, що сільське населення сьогодні як повітря потребує спілкування й можливості творчого самовираження. І керівництво Оріхівського району намагається все це йому дати.
— Ми весь час у пошуку нових ідей, нових форм культурно-масової роботи, — каже завідувачка відділу культури й туризму. — У нас діють різноманітні творчі колективи, майстри декоративно-ужиткового мистецтва навчають свого ремесла дітей, у райцентрі та в селах регулярно влаштовуються свята. І люди залюбки беруть у них участь. Селяни скучили за такими заходами. Це видно й на прикладі села Білогір’я. Свого часу його мешканці вирішили, що приміщення клубу їм не потрібне і відділи його на розбір. Та згодом зрозуміли, що без осередку культури життя перетворилося на суцільну нудьгу. Де вшановувати ветеранів, де проводити свято матерів, де, нарешті, просто зібратися та поговорити? Тож сільський голова Віктор Дунда довго не думав — вирішив відкрити клуб у покинутому приміщені контори колишнього місцевого колгоспу.
Запорізька область.
