Відомого прикарпатського журналіста, колишнього редактора івано-франківських обласних газет «Комсомольський прапор» і «Прикарпатська правда» Андрія Зацерковного прийшли привітати представники влади, колеги по перу. Для багатьох з них він був і залишається наставником.
Андрій Зацерковний народився на Житомирщині у багатодітній сім’ї залізничників. Згодом родина переїхала на Вінниччину. Захоплення журналістикою почалося зі шкільної стіннівки. Вступив до Харківського інституту журналістики, та закінчив лише перший курс — розпочалася війна. У 1944 році хлопця призвали до Радянської Армії. Був командиром кулеметної обслуги. Визволяв від фашистів Вінницьку, Хмельницьку області та західні території України, Польщу, Чехію. За бойові заслуги Андрій Зацерковний нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, орденом Слави ІІІ ступеня, медаллю «За звільнення Праги» і медаллю за Перемогу. На війні активно дописував до дивізійної газети «Сталінський воїн». Після демобілізації політвідділ 140-ї дивізії рекомендував його на роботу в калуську районну газету «Червона зірка», що на Прикарпатті. Пізніше очолював три районні газети — більшівцівську «Зоря перемоги», галицьку «Прапор перемоги» та івано-франківську «Вперед». П’ять років Андрій Зацерковний був редактором обласної молодіжної газети «Комсомольський прапор», а з 1975-го по 1983 рік, аж до виходу на пенсію — редактором обласної газети «Прикарпатська правда». За трудові і творчі здобутки відзначений двома орденами «Знак Пошани», почесним званням «Заслужений працівник культури України». З нагоди ювілею та за вагомий особистий внесок у розвиток краю спільним розпорядженням голови ОДА Михайла Вишиванюка та голови обласної ради Олександра Сича Андрій Зацерковний удостоєний найвищої обласної відзнаки — медалі «За заслуги перед Прикарпаттям». А Національна спілка журналістів України нагородила ветерана Почесною грамотою.
— Я не шкодую, що провів роки в газеті, — сказав Андрій Трохимович кореспонденту «Голосу України». — Це були роки для моєї душі, мого розуму, мого задоволення. Багато чого я навчався у героїв своїх публікацій — простих прикарпатських людей, яких дуже шаную за працьовитість, завзятість, безмірну талановитість. «Прикарпатська правда» тоді мала великий вплив на громадську думку. Наклад її становив 210 тис. примірників. За рахунок передплати, реалізації газети в роздріб, реклами ми покривали свої поліграфічні, поштові, транспортні витрати, виплачували гонорар, зарплату та ще й 940 тис. перераховували в партійну казну. Колектив у нас був дружній, згуртований. Мені пощастило працювати серед таких могутніх журналістських «кріпаків», як Іван Богданов, Микола Ротін, Михайло Лев, Олександр Лісковський, яких уже, на жаль, нема в живих. А тоді ми були молоді, сміливі, завзяті. Майже в кожному номері давали критичні матеріали. Кожен керівник повинен був відповісти газеті в 10-денний строк: визнає він критику чи її спростовує. Обов’язковими були матеріали під рубриками «Слідами наших виступів», «Про це ми писали». А зараз на виступи газет мало хто реагує, їхні критичні постріли переважно холості.
Молодих журналістів Андрій Трохимович закликав: «Поверніться до села. Село вигибає. Зараз газети надто політизовані... А ще прошу: не страхайте людей. Сторінки перенасичені матеріалами про те, хто кого вбив, зарізав, повісив. Ми писали про це лише із зали суду... Дивіться, яке страшне літо було, які буревії, а комбайнери, селяни зібрали стільки тонн зерна! Оце справжні герої».
Івано-Франківськ.
На запитання колег по перу відповідає ветеран прикарпатської журналістики Андрій Зацерковний.
Фото автора.
