У кабінеті Юрія Максименка, генерального директора сільськогосподарського товариства «Агрокомбінат «Тарасівський», висить показовий документ чвертьстолітньої давнини — карта-схема землекористування тогочасного господарства. Охоплювали тоді землі «Тарасівського» і Віту-Поштову, і Юрівку, і Крюківщину, сягали ген-ген до Боярки. І навіть далі! Тримали дніпровські луки у добрячих обіймах: 200 гектарів поріччя з густим, як руно, травостоєм по праву належало тарасівцям. Худоби — тисячі голів, молоко з ферм ріками текло на столичні молокозаводи. Своїх сінокосів для такої сили-силенної череди — на один зуб, тому й освоювало «Тарасівське» незаймані дніпровські сіножаті: щоліта на сінозаготівлі справно їздили і тарасівські, і крюківські, і юрівські, і вітапоштовські косарі.

Але настали реформаторські дев’яності — і наче тайфун пронісся господарством: фермами, теплицями, машинно-тракторним парком. Давно забуто про дніпровські випаси — нині там не трави похилі, а фортеці новітніх скоробагатьків. Та й яка потреба тарасівцям у дніпровських духмяних отавах, коли на фермі залишилися 43 корови та десяток телят?

Яловіє земля і тяжкі тарасівські суглинки стають такими непоступливими, як і їхні господарі-пайовики. Та й чим, а головне, як цю землю задобриш, коли господарство має її в догляді лише на рік? Про колишню десятипільну сівозміну давно забуто: щоразу під кінець року, коли товариство розраховується з пайовиками й укладає угоди оренди на наступний рік, для Юрія Максименка починаються танталові муки: вмовляння кожного і болісні гадання, скільки ще пайової землі та саду відщербиться, чи не стане вінець року похоронним вінком на могилу «Тарасівського». Бо ж за кілька літ лише саду втратили 300 гектарів — під ту-таки котеджну забудову. А торік дві родини забрали свої паї, три гектари яблунь. Виявили бажання садівничити. Пнулися, тяглися, мучили себе, а більше — пристаркуваті дерева. І домучили — в союзі зі шкідниками. Нинішня осінь урожаєм помірялась: у колективному саду хоч і не густо, але й не пусто, а у двох скороспілих садівників на яблунях дірки від бубликів.

Отак і живуть-господарюють з року в рік. Залишилося 26 гектарів гуртового саду. На чотирьох сотнях пайового суглинку вирощують зернові, технічні культури, корми для худоби та городину. Нива аж стогне без поживи та поливу. Але як провести сюди дороге зрошення, як забезпечити оздоровлення ґрунтів, коли земля твоя лише на рік, а що далі — одна баба гадала?

Неподалік від саду сам бачив добрячий шмат лану. Здаля думав — ягідник, а ближче під’їхали — цвіте мій: бур’ян у кілька метрів заввишки! І стіною — чорти б рогами зав’язли.

— Це хазяїн років чотири тому забрав свій пай, — каже Максименко. — Нічого не робить — чекає вигідного покупця. А хто ж це терміття купить? Оце віддавав би назад до нас у господарство, їй-Богу, не взяли б і за наших земельних скрутах. Ця нивка нині й справді золота, але вже за затратами...

Зізнаюся, читачу, кортіло мені взяти ці дикі хащі на око фотооб’єктива, але передумав, бо такі горе-господарі й досі не дивина. А от таких рясних яблучних кетягів, як у саду «Тарасівського», ще пошукати треба! Хоча, каже директор, нинішній рік не порадував урожаєм, а все ж є яблука, і недорогі, як за київськими мірками, — по 4 гривні за кіло відпускна ціна.

Агрокомбінат має своїх постійних клієнтів, але що не рік, то наростає головний біль од тієї спеціалізації. Зменшується на саджанці попит, добрі наміри держави підтримувати закладку нових садів та виноградників уперлися в ту-таки глуху стіну: там, де є бажання, бракує землі... Та й компенсація на народження нових садів, яку мав би покривати держбюджет, останнім часом виплачується через пень колоду. А на господарства-розсадники державна підтримка взагалі не поширюється.

Два десятиліття поспіль «Тарасівський» тримає марку плодорозсадництва: вирощує та реалізує саджанці десятка сортів яблунь, а ще груш, черешень, вишень... 

Викручуються тарасівці як можуть: відкрили свої магазини в Боярці та Вишневому, розвозять саджанці по київських торговищах. Неабияк рятує ота торгівля з коліс, бо поки капне в касу жадана виручка за реалізовані оптом ягоду, садовину, городину чи зерно, жива копійчина стає «виручалочкою» у щомісячних тяжбиськах із тими «партнерами», для кого бізнес та «здирництво» — тотожні поняття. Нині, наприклад, газова контора — місцевий монополіст — змушує підписувати типові договори, які влаштовують лише її: про попередню плату за газ. А якщо ні, то вони ж виставляють штрафні санкції. Така само кабальна схема розрахунків із фірмачами, що торгують електроенергією.

Три роки поспіль економіка «Тарасівського» показує види на стабільність. Але лише сили небесні і Максименко знають, яка тендітна вона, ота видимість відносного спокою. І як дорого дістаються оті 670 гривень середніх виплат на пай. Майже 290 пайовиків-земледавців «Тарасівського» давно пенсіонери. Навіть скликати загальні збори для керівників підприємства проблема. А поля та сади здебільшого на руках захожих заробітчан.

Максименко і сільська влада Тарасівки за те, щоб зберегти господарство. Пояснюють людям, що земля їхня з часом тільки зростатиме в ціні, що вирвані з обробітку нива чи сад за рік-два очікування багатого покупця занепадуть, втратять товарний вигляд. Але навіть залізна логіка правди не завжди зламає мур недовіри там, де обман правив бал десятиліттями. Скільки натерпілися тарасівські (та й не тільки) селяни від попереднього очільника Києво-Святошинського райвідділу земельних ресурсів. Був він у районі за «Бога, царя і Отечество». Навіть столичні чини впокорено у чергу ставали, щоб доступитися до його «указующего перста» і бездонної кишені, то що вже про сільський люд казати? Тому і пропадали кудись державні акти на тарасівські паї, і переписувалися кимось по кілька разів, і досі мало не третина місцевого люду чекає не дочекається тої заповітної «гербової перепустки» у своє законне землеволодіння. А натомість годуються обіцянками та запевненнями вже нових районних керівників земельного відомства. І насичуються надією, що новий рік наверне нарешті манну небесну — багатого і щедрого покупця на їхні паї...

Гірким ляже в тарасівський суглинок нинішнє озиме зерно, з палючою тривогою навпіл: поки що угоди оренди з господарством продовжили десяток пайовиків. І скільки таких буде наступного року, не відають навіть усезнаючі сільські ворожки.

 

Київська область.