До словосполучення «Конституційний Суд України» (КСУ) звикли вже всі. Хоча ще 15 років тому воно було знайоме здебільшого фахівцям-юристам. І справа не тільки у вельми поважній кількості правових актів, ухвалених КСУ протягом цього історично нетривалого часу (252 рішення щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України та щодо їх офіційного тлумачення, 21 висновок щодо законопроектів про внесення змін до Конституції України та щодо міжнародного договору, який вносився до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, а також 1191 ухвала). Головне, вважаємо, полягає в тому, що він став одним із дієвих учасників формування, коректування та реалізації правової політики найвищими органами усіх гілок державної влади в Україні. Саме в цьому вбачається унікальність і реальна соціальна значимість функціонування цієї не знаної раніше в Україні інституції.
Влучно колись було зауважено, що кращий спосіб відзначити ювілейну подію в державному житті — це зосередитися на ще не розв’язаних у ньому проблемах. І тут навряд чи можна обійтися без висновків, порад, рекомендацій фахівців — як практиків, так і науковців.
У цьому плані нашому КСУ, дозволимо сказати, неабияк пощастило: до свого ювілею він отримав унікальний подарунок — фундаментальне дослідження знаного теоретика і практика вітчизняного конституційного судочинства — доктора філософських наук, члена-кореспондента НАПрН України, головного наукового співробітника Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України, судді Конституційного Суду України у відставці Олександра Миколайовича Мироненка: «Конституційний Суд України: історія і сучасність, доктрина і практика» (К., 2011. — 910 с.). У згаданій монографії — із залученням численних історичних і сучасних матеріалів, а також зарубіжного досвіду — глибоко й системно проаналізовано такий широкий пласт різноманітних питань та аспектів теорії і практики конституційного судочинства в Україні, що навряд чи буде перебільшенням назвати її на сьогодні лідерською працею означеної проблематики.
У стислій рецензії немає можливості навіть перелічити ті конституційно-судові сюжети, які обмірковуються у книзі, а також відзначити ті авторські твердження, які «провокують» дискусію. Назвемо лише ті проблеми, які сам автор вважає нагальними для розв’язання науковцями, законодавцями та й, звісно, суб’єктами конституційного судочинства. Зокрема: невизнання нормотворчого характеру актів КСУ; обов’язковості і меж роз’яснення ним своїх рішень; співвідношення позитивізму і юснатуралізму у його практиці; застосування принципу «тлумачення, що змінюється» для можливості виправлення власних помилок; запобігання випадковому формулюванню протилежних позицій у різних рішеннях; розумне поєднання юридичних та політичних питань, які неможливо відокремити одне від одного; розмежування повноважень між КСУ та адміністративними й іншими судами; недопущення перетворення КСУ на інструмент реалізації чиїхось цілей; доповнення пасивної компетенції КСУ окремими елементами активних повноважень (відкриття конституційних проваджень за власною ініціативою).
Та не можна не погодитись з автором у тому, що відповіді на означені й інші питання «... безсумнівно, виходитимуть із завдань КСУ забезпечувати верховенство права, найвищу юридичну силу Конституції, рух у бік від ортодоксального позитивізму, врахування... тенденції до глобалізації та інтеграції правових систем» (с. 909, 910).
Петро РАБІНОВИЧ, академік НАПрН України, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка.