Щоб зайвий раз не нагадувати про фатальний постріл, під час якого загинув 19-річний рядовий Олександр Решетник, військові не давали на кладовищі традиційного в таких випадках прощального салюту пострілами з автомата.
Трагедія сталася у військовій частині Повітряних сил А-3769, що дислокується в Гайсині. Під час бойового чергування загинув 19-річний солдат. Версія військових — необережне поводження зі зброєю. Хоча у військовій частині стверджують, що хлопець до того вже 23 рази ніс службу на посту, де загинув. Командир частини характеризує його як відповідального і сумлінного солдата. Батьки і рідні не розуміють, де подівся мобільний телефон Сашка.
У той день, ще до фатального пострілу, абонент був поза зоною досяжності. Перед тим майже опівночі солдат двічі телефонував до тітки. Про це розповіла його сестра, 11-класниця Мар’яна.
Дівчина каже, що телефон брата так і не знайшли. Принаймні їм про це не кажуть. Та й про смерть солдата батькам повідомили аж через шість годин. А коли ті прибули до військової частини (вона дислокується в сусідньому районі), то їх у той день не пропустили на територію. Можна уявити, яка була та ніч для них. Тільки наступного дня дозволили доторкнутися до тіла застреленого сина.
— Ну, я пішов!
Це були останні слова рядового Олександра Решетника, які він сказав своєму командирові перед тим, як мав заступити на бойове чергування. «Він ще всміхнувся при цьому, — каже офіцер у званні майора. — Поправив на плечі автомат і став підніматися на сторожову вишку. Хто ж знав, що все це він робить востаннє...».
Приблизно через дві години після того солдата не стало. Куля влучила в голову, неподалік від ока. Розслідування трагедії проводить військова прокуратура Вінницького гарнізону. Найбільше схиляються до версії про необережне поводження зі зброєю. Не відкидають і можливість самогубства. Хоча всі, хто знав хлопця, не погоджуються з тим, що Олександр міг на себе накласти руки. Не вірить у це і мати, каже, для цього в Сашка не було жодних підстав.
Хотів залишитися в армії
Олександр щодня спілкувався з мамою і молодшою сестрою Мар’яною по телефону. Дуже любив сестричку, вона навчається у випускному 11-му класі у школі в сусідньому селі Пологи. За тиждень до трагедії Сашко приїздив додому. Його відпускали з частини, бо був зразковим солдатом. У той день під час розмови хлопець поділився з мамою і сестрою своїми планами. Спершу нагадав, що скоро вже квітень, а це останній місяць його служби. Після цього запитав, як вони поставилися б до того, що він хоче й надалі залишитися в армії.
Як і більшість матерів, його відповіла: «Буде добре тобі, сину, буде добре й нам». Олександр не приховував, що йому подобається служба в армії. Він навіть обмірковував можливість піти навчатися у військове училище.
— Можете уявити, наскільки поважали нашого земляка в частині, якщо на похорон приїхав командир, — каже Сергій Зозуля, сільський голова Малої Мочулки (до складу цієї громади входить рідне село Олександра Решетника).
З почорнілого обличчя командира можна було зрозуміти, що він важко переживає загибель солдата.
«Вибачте, що не вберегли...» — з такими словами звернувся до односельців підполковник. У розмові з сільським головою він сказав, що це перший випадок загибелі солдата в їхній частині. Військові приїхали провести в останню путь рядового Решетника автобусом. Про те, що традиційного в таких випадках прощального салюту не буде, стало зрозуміло з відсутності у них зброї.
— Я знаю, що салютують тоді, коли військовий загинув під час виконання бойового завдання, — каже сільський голова Сергій Зозуля. — Хоча в цьому випадку біда теж сталася під час перебування на бойовому чергуванні. Думаю, мати в будь-якому разі була б проти того, щоб над головою її сина лунали постріли. Згорьовану жінку можна зрозуміти — один із таких пострілів забрав життя її сина. І тепер її серце здригатиметься від кожного.
Мати навіть відмовилася від того, щоб сина ховали у військовій формі. У труні Сашко лежав одягнутий у цивільне вбрання.
Людей на похороні було вдвічі більше, ніж жителів села
У школі рідного села Олександра нині навчаються тільки шестеро учнів. Раніше навчальний заклад був восьмирічний, тепер залишилися початкові класи. Село в них невелике. Немає тут і сільської ради. Але провести хлопця в останню дорогу прийшли приблизно шістсот людей. Кажуть, це майже вдвічі більше, ніж жителів у селі. Його, як і його батьків, добре знали в сусідній Малій Мочулці. Звідти прибули сільський голова, керівник сільськогосподарського підприємства. Крім військових, приїхав автобус із Теплицького професійного аграрного ліцею, який у червні 2010-го закінчив Сашко.
— Олександр здобув спеціальності водія та електромонтера, — каже завуч ліцею Андрій Колос. — Я добре пам’ятаю цього хлопця. Чому? Бо він вирізнявся комунікабельністю у спілкуванні. Незалежно від того, з ким спілкувався — учнями чи викладачами, — у нього була природжена манера відчувати людину. Ми, викладачі, це добре помічаємо. Переконаний, що Решетник міг би бути гарним психологом.
Ще раз упевнився в цьому, коли нещодавно він заходив до нашого навчального закладу. Спершу ми його не впізнали. Бачимо, через вікно, подвір’ям йде хлопець у військовій формі. Армія змінює юнаків. Сашко змужнів, подорослішав. А ось доброта, привітність в очах, яка була, така й залишилася.
— В Олександра було особливо розвинуте почуття справедливості, —додає сільський голова Малої Мочулки Сергій Зозуля. — Я не раз переконувався: якщо в компанії хлопців присутній Сашко, така компанія нічого поганого не зробить. Навіть якщо будуть спроби, він не дозволить цього. Бувало, просив його прийти до клубу, де збирається молодь, щоб допоміг підтримувати порядок. Його слухали і молодші, і старші. Такий був цей хлопець.
Усі ми будемо його пам’ятати щирим, людяним, здатним відгукнутися на допомогу.
Поховали Сашка в рідній Мишарівці. На цьому ж кладовищі є ще одна могила молодого солдата. У 1986 році під час війни в Афганістані обірвалося життя хлопця з цього невеликого села — Павла Коробейника. Йому, як і Олександру Решетнику, теж було тільки дев’ятнадцять.
