У жовтні на саміті голів урядів СНД у Санкт-Петербурзі підписано угоду про зобов’язання країн-учасниць узгоджувати політику розсекречення колишніх радянських архівів. Досі, нагадаю, такого «культпоходу» в історію не було: кожна країна Співдружності мала право сама визначати, скільки правди про радянську добу повинні знати її громадяни. Угода, ініціатором якої виступила Росія, це право нівелює: без згоди партнерів по СНД розсекречувати радянські архіви буде неможливо. Начебто жодної політики, суто запобіжний захід, необхідний для... «забезпечення національної безпеки кожної з держав-учасниць...» та «формування єдиних підходів до перегляду секретних відомостей, засекречених у період існування СРСР» (!). Таке пояснення лише посилює впевненість у невмирущості справи «залізного Фелікса»: вивіски «ЧК», «НКВС», «КДБ» начебто вже припали архівним пилом, а дух зловісних катівень ще й досі перекриває доступ до сховищ.
Логіка, за якою наукові джерела начебто замулюються нацбезпекою, такий само абсурд, як намагання «всмоктати» в зону певних геополітичних інтересів півпланети. Але, очевидно, щось у тих таємницях архівних спецслужб є таке, що зачіпає інтереси країни, в якій ФСБ залишається кузнею «імператорських» кадрів. Інакше чому правонаступниця СРСР ховає від стороннього ока «цілком таємне» минулих днів з не меншою пильністю, ніж «успадковані» від спільних запасів активи.
Учасниками угоди крім Росії є також Білорусь, Вірменія, Таджикистан та Узбекистан. Підпису України поки що немає, хоча, на думку дослідників, зміни в підході до розсекречення архівних документів уже відчуваються. Звичайно, світова практика свідчить, що не у всіх країнах, навіть зі сталою демократією, відкрито вільний доступ до архівів: на це є різні причини. Однак в Україні закон забороняє ховати історичні документи, особливо ті, які містять «інформацію про факти порушень прав та свобод людини і громадянина та про незаконні дії органів державної влади».
Занепокоєння українських науковців повністю поділяє російський колега, відомий дослідник діяльності радянських органів безпеки Нікіта Петров: в угоді, стверджує, криється «бажання Москви нав’язати іншим країнам СНД свої підходи до радянських архівів... Єдиний підхід у цьому випадку — це російський підхід...». Історик вважає, що він став особливо принциповим для Москви після того, як Україна розпочала кампанію з увіковічення пам’яті жертв голодомору тридцятих років: «Якщо Київ підпише цей документ, йому доведеться закрити доступ навіть до вже оприлюднених документів, зокрема, й про голодомор». Таким чином нас знову змусять дивитися на радянське минуле крізь призму окулярів Дзержинського та його ідеологічних нащадків.
Центр досліджень визвольного руху звернувся до Прем’єр-міністра Миколи Азарова з проханням оприлюднити наміри української сторони з приводу архівної угоди. Вони не можуть бути «цілком таємні» для українського суспільства хоча б тому, що забуттю підлягатимуть не просто пожовтілі від часу папери, а — свідчення злочинів. Найефективніша профілактика їх неповторення — розуміння суті тоталітарних режимів. Суті, яку прагнуть знову заховати в неприступні сховища політичного святотатства.
